У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивила ся великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщила ся — дрожала цїла у горячцї. Пахло від неї слабостю і болем страшним але нїмим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржити ся.
„То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілїзали, тай тепер нема ради. Здайте си на Бога — може вас потїшит...“ Так казав Ілаш, що знав до худоби.
„Ой, Ілашку, видко, шо не буде, але як єї не буде, тай мене не траба. Я цїлий свій вік змарнувала, аби коровки дочекати си. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську а я крірвала та робила і нічь і день. Такі зимові ночи довгі, а я до днини прьиду, аж ми пушки спухают, аж пісок у очах стає. Лиш один Бог знає, як я тот ґрейцірь гірко прьитала, заки напрьитала...“
„То, видите, бідному, то все так, а хотьби-с руки зробив по ліктї, тай нїчо з того не буде! Уже так є, тай шо дїяти ? Траба якос так жити...“
„Тай не знати, шо свої голові робити тай шо дїяти тай хто би минї раду дав?“
„Ще кличте си на яку днинку, аби-сте службу наймили тай обідец зробили. Або дайте си на відпуст Івана Сучавского; кажут, шо багато помагає.“
„Ой, вже я си покликала і на днинку і на Зарваницку матїрь Божу і кличу си на Івана Сучавского.“
„Може, кажу, Бог вам поможе, як здасте си на него. Най вам Бог даст як найлїпше.“
І Ілаш пішов.
Романиха сїла коло корови і пильнувала єї, аби не згибла. Давала єї, що мала найлїпше, але вона не хотїла нїчо їсти. Лиш дивила ся на бабу і жалю єї завдавала.
„Маленька, маленька, шо тебе болить ? Не лишьий стару бабу без лижки молока. Потїш нї хоть трошки.“
І гладила корову по чолї і попід горло і голосила над нею.
„Де, де я годна стьигнути си на другу ? ! Анї пушок зложити, анї гли прімкнути вже-м не годна; де мінї на старість за корову дбати ?“
Корова дрожала, а Романиха єї накрила своїм кожухом і чипіла над нею розгорнена на морозї. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
„А може це за гріхи так мене Бог карає ? Бо нераз я через тебе, небого, нагрішила! Дес межі трошки підпасла, дес гарбузик урвала, дес пасиночок уломила. Але я нїколи нїкому молока не жьилувала. Дес дитина занеможе, дес жінка у злогах, а я йду з горньитком тай несу молочка. Тай сирца́ я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нї тьижко — бідну одову. Нїчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!“
Отак до пізної ночи Романиха голосила над коровою. Кропила єї сьвяченою водою, але нїчо не помагало. Вона розтягла ноги на цїлу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нїчо не могла вдїяти.
Місяць осьвічував стаєнку через двері і баба видїла кождий рух корови. Вона врештї підняла ся. Ледво держала ся на ногах. Розглядала ся по стаєнцї, якби прощала ся з кождим кутом.
Потім упала на солому і розтягла ся як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала єї віхтем. Сама не знала, що з нею дїє ся. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисї зробило ся горячо, жовто в очах і закервавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі бороли ся зі смертею.
20.05.1899