Як глуха осінь настала, як з ліса все листе опало, як чорні ворони поле вкрили та тогди до старого Леся прийшла смерть.
Умирати би кождому, смерть не страшна, але довга лежя — ото мука. І Лесь мучив ся. Серед своєі муки він то западав ся в якийсь другий сьвіт, то виринав з него. А той другий сьвіт був болючо дивний. І нічим Лесь не міг сперти ся тому сьвітови, лишень одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими так ловив ся маленького каганця. Вязав ся очима, держав ся єго і все мав страх, що повіки запруть ся, а він стрімголов у невидіний сьвіт звалить ся.
Перед ним на земли сини і доньки покотом піснули, не могли кілько ночий неспати. Він держав ся каганця всею моцею і не давав ся смерти. Повіки великим тягарем зайшли понад очи.
Він видить на подвірю богато малих дівчат, кожда в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерти виглядають. Потім всі очи повертають на него. Хмара очий синих і сивих і чорних. Тота хмара пливе до єго чола, гладить єго і простужує...
Продер очи, ймив жилу на шиі між пальці, бо голову з плічь скидала, і погадав: „Аді, це ангели перед смертев показуют си“. А як він гадав, а каганець утік з перед очий.
Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і усіляке зілє до себе клонить, аби з него води напити ся. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить єго спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, а він падає на ниву, а вона єго на вуголь спалює.
Каганець випровадив єго з того сьвіта.
„І не раз тай не два я на поли без води погибав, у Бога все записано!
І знов запався.
Поконець стола сидить єго небіжка мама тай пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелить ся і до него доходить. То тота співанка, що мама єму маленькому співала. І він плаче і болить у серцю і долонями сльози ловить. А мама співає просто в єго душу і всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверий, за нею і спів іде і муки з душі...
Тай знов каганець показав ся.
„Мама із того сьвіта має прийти тай над своєв дитинов має заплакати. Таке Бог право йім відав".
Ноги пукали від студени, він хотів на них кожушанку накинути тай серед того очи єму згасли.
Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова єму розскакує ся, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відривають ся від них і падають єму на голову і ранять...
Розявив очи страшні і безпритомні.
„Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні тай я все не вітьикав. Прости мині, Господи милосерний“.
І наново скотив ся у пропасть.
З гори, з височенноі високости снопи ячмінні кербутом на него падають. Падають і закидають єго. Остина лізе в рот, у горло Палить червоними іглами і вся коло серця сходить ся і пече пекольним огнем і ріже в саміське серце...
Розвів очи вже мертві і безсвітні,
„Мартинови не давали заробленого ячменю і той ячмінь мині смерть робить".
Хотів крикнути на діти, аби Мартинови ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продерти ся, лиш горячою смолою по тілі розходив ся. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби кланцнули і заціпили ся і пальці затисли. Повіки впали з громом.
Вікна в хаті отворяють ся. До хати всотує ся біла плахта, всотує ся без кінця і міри. Ясно від неі як від сонця. Плахта єго уповиває як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Єму легонько, легонько. Потім залізає в голову і шкобоче в мозок, всотує ся в кождий сустав і мягонько вистелює. А на конець горло обсотує все тугійше, все міцнійше. Вітром довкола шиі облітає і обсотує, обсотує...
В. Стефаник.
==================
[«Громадський голос», 1899, 1 грудня]
01.12.1899