Як коли би голуб над єго головою білі крила розхилив, як коли би зпоза білих крил сине небо прозирало.
Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова єго хитала ся як галузка від вітру — раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали — не хотїли нїчого держати ся.
„Моци нема нї жадної... загрітку нїякого, студїнь у кістках. Час вже, ой ча-ас! Тїло землев пахне, до землї важит...“
Загасла люлька. Всї сили зібрав до купи, аби наново запалити. Відхилювала ся як жива, виминала палцї, тїкала, якби дрочила ся. Розкинула попіл по всїй одежи. Вже курила і успокоїла ся. Та цибух розіграв ся — все вимикав ся з губів.
Як осїнний листок на рвучій водї.
Один фотель стояв твердо як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
„Вічная память, Господи помилуй, тай ямка, тай гур, гур ! Тай по всїм..“
Червоні промінї сонця вбігли через вікно як на ратунок, аби звязати всї сили старця до купи.
Портрет і фортепян зачервоніли ся. Глянув на них і цїлий заделькотїв як у лихорадцї. Фотель скрипів, ледви видержував.
„Далеко, далеко... Одна однїсїнька... Вже не побачу, ой, нї. Коби хоть раз на мінутку... Яка пещена була...“
Старече знесиленє термосило ним, як би конче хотїло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
Ймив ся за поруче і не давав ся, як той, що топить ся, та филям не дає ся.
Дивив ся на чорний, довгий фортепян.
„Я, татку, буду на нїм грати, як з львом бавити ся. Доведу єго до встеклости і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолї виступить. Або поглажу єго по голові, і він ляже минї під ноги як вірний пес. А публицї, татку, буде здавати ся, що вона свого льва під ноги взяла...
„А на конець заграю їм пісоньку. Буде їм здавати ся, що похожають по ріжнобарвих квітах і по шовковім зїлю. Аж спотикати ся будуть. Тай будуть видїти, як дївчина рве барвінок, як злотить єго і сріблом посрібляє, і почують єї пісню. Така то буде пісня, що всї стануть добрі і веселі. Ой, татку, татку, як я буду грати, грати!“
„Отак казала, ая. Україна, нарід, Мікльошіч... Пещена була... Тай далеко... Коби хоть на мінутку побачити...“
Пробував знов люльку запалити.
20.05.1899