Студия
Василя Стефаника
Присьвячую о. Кирилови Гаморакови.
1.
Від коли Івана Дїдуха запамятали в селї ґаздою, від тодї він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; для коня була ремінна шлия і нашильник, а на себе Іван накладав малу, мотузяну шлию. Нашильника не потребував, бо лївою рукою спирав може лїпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля, або гній у поле, то однако і на кони і на Іванї жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцували ся як етрунви і однако з гори волочили ся по земля. До гори лїз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолї тріснув, така велика жила напухала йому на чолї. З гори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а лїва рука Івана обвивала ся сїтею синїх жил як ланцюхом із синьої стали.
Нераз ранком ще перед сходом сонця їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлиї не мав на собі, лишень ішов з правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь
і Іван держали ся крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм лучало ся сходити з горба, то бігли. Треба було і коневи його кіньську волю зробити. Бігли в долину і лишали за собою слїди колїс, копит і широчезних пят Іванових. Придорожнє зїля і бадиля гойдало ся, вихолїтувало ся на всї боки за возом і скидало росу на ті слїди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій серединї гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сїдав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти тото місце, де бодяк забив ся.
— Та цу ногу сапов шкребни, не ти її слинов промивай, — говорив Іван з пересердя.
— Дїду Іване, а батюгов того борозного, най біжит, коли овес поїдає... Се хтось так брав на сьміх Івана, що видїв його придибашки зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сьміхованцїв і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далї в ногу і встаючи казав:
— Небі си, вігниєш тай сам віпадеш, а я не маю чьису з тобов панькати си...
А ще Івана кликали в селї Переломаним. Мав у поясї хибу, бо все ходив схилений, якби два залїзні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов з войська до дому, то не застав нї тата, анї мами, лишень хатчину завалену. А всего маєтку лишив йому тато букату горба що найвисшого і що найгіршого над усе сїльське поле. На тім горбі копали жінки пісок і зївав він ярами та печерами під небеса, як страшний велитень. Нїхто не орав його і не сїяв і межі нїякої на нїм не було. Лиш один Іван узяв ся свою пайку конати і сїяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком на верх. Часом на долїшнї ниви спадав з горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грьину, тай по нитцї розлетиш си, який жес тьижкий!
Але відай нїколи не гримнув, бо шкодував міха і поволи його спускав з плечей на землю. А раз вечером оповідав жінцї і дїтям таку пригоду.
— Сонце пражит, але не пражит, аж вогнем сипле, а я колїнкую з гноєм на верьх, аж шкіра з колїн відпадає. Піт ізза кождого волоска просїк, тай так ми солоно в ротї, аж гірко. Ледви я добив си на гору. А тут такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підїт же, як мене за мінуту в поперецї зачьило ножами шпикати — гадав-сми, що мину си!
Від сеї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясї, а люде прізвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полїтки давав добрі. Іван бив палї, бив кіля, виносив на него тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осїнні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
Чим старів ся, тим тяжше було йому, подоланому, сходити з горба.
— Такий песїй горб, що стрімголов у долину тручьиє!
Нераз як сонце заходячи застало Івана на верху, то
несло його тїнь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тїнь Іванова, як велитня схиленого в поясї. Іван тодї показував пальцем на свою тїнь і говорив горбови:
— Отос нї, небоже, зібгав у дугу! Але доки нї ноги носьи, то мус родити хлїб! Не меш за дурно їсти сонце і дощ пити!
На иньших нивах, що Іван собі купив за гроші принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходив ся.
Ще Івана знали в селї з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зїцїрував. То так він їх научував, що жадна не важила ся поступити на подвірє і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоть би Іваниха хрестом стелила ся, то не помогло.
Тай хиба ще то, що Іван нїколи не їв коло стола. Все на лаві.
— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десїть рік у воську, та я стола не знав тай коло стола минї їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою.
2.
Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздинї. Іван спродав усе, що мав. Сини з жінкою наважили ся до Канади, а старий мусїв вкінцї подати ся.
Спросив Іван цїле село.
Стояв перед гостями, тримав порцию горівки у правій руцї і, видко, каменїв, бо слова не годен був заговорити.
— Дьикую вам файно, ґазди і ґаздинї, шо-сте нї мали за ґазду, а мою за ґаздиню...
Не договорював і не пив до нїкого, лиш тупо глядїв навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожде її слово головою потакував.
То як часом якась долїшня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березї тяжкий і бездушний. Сонце лупає з него черепочки давнього намулу і малює по нїм маленькі, фосфоричні зьвізди. Блимає той камінь мертвими блисками відбитими від сходу і заходу сонця і камяними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнїтить його тягар води, як гнїтив його від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастє.
Отак Іван дивив ся на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волосєм, як гривою кованою зі сталевих ниток і договорював:
— Та дьикую вам красно́, та най вам Бог даст, що собі в него жьидаєте. Дай вам Боже здорове, дїду Міхайле...
Подавав Михайлови порцию і цїлювали ся в руки.
— Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цїм сьвітї та най Господь милосерний щасливо запровадит вас на місце тай допоможе ласков своєв наново ґаздов стати!
— Коби Бог позволив... Ґазди, а проше, а доцьигнїт же... Гадав-сми, що вас за стів пообсажую, як прийдете на весїлє синове, але инакше зробило си. То вже таке настало, що за що наші дїди тай тати не знали, то ми мусимо знати. Господна воля! А законтентуйтеж си, ґазди, тай вібачьийте за решту.
Взяв порцию горівки тай підійшов ’д жінкам, що сидїли на другім кінцї стола від постелї.
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напити си. Дивю си на вас тай ми, як якис казав, молоді лїта нагадуют си. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дївка, годна-сте були! То-сми за вами неодну нічку збавив, то-сте в данци ходили як сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте тай вибачьийте, що-м на старість данец нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала межи жінками і виймив з пазухи хустину.
— Стара, ня, на-ко тобі платину та файно обітри си, аби я тут нїяких плачів не видїв! Гостий собі пилнуй, а плакати ще маєш доста чьису, ще так си наплачеш, що очи ти вітечут.
Відійшов до ґаздів і крутив головою.
— Шос бим сказав та най мовчу, най шіную образи в хатї і вас яко ґрешних. Але рівно не дай Боже нїкому доброму на жіночий розум перейти! Адї, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу тай підеш у ту Гамерику як Жидівка.
— Куме Іване, а лишіт же ви собі жінку, таже вона вам не воріг тай дїтем своїм не воріг, та її банно за родом тай за своїм селом.
— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріт анї дзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?!
Заскреготав зубами як жорнами, погрозив жінцї кулаком як довбнею і бив ся в груди.
— Озміт та вгатїт ми сокиру отут у печінки, та може той жовч пукне, бо не вітримаю! Люде, такий туск, такий туск, що не памньитаю, що си зо мнов робит!
3.
— А проте, ґазди, а озміт же без царамонїї та будьте вїбачні, бо ми вже подорожнї. Тай минї старому не дивуйте си, що трохи втираю на жінку, але то не за дурно,
ой, не за дурно. Цего би нїколи не було, як би не вона з синами. Сини, уважьиєте, письменні, та як дістали якес письмо до рук, як дістали якус напу та як підійшли під стару, тай пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нїчо в хатї не говорило си, лиш Канада тай Канада. А як нї дотиснули, як-єм видїв, що однако нї мут на старість гризти як не піду, тай-єм продав усе що до крішки. Сини не хотьи бути наймитами післї мої голови тай кажут: „Ти наш тато, тай заведи нас до землї та дай нам хлїба, бо як нас роздїлиш, тай не буде з чим кивати си“. Най їм Бог помагає їсти тот хлїб, а минї однако гинути. Але, ґазди, а минї переломаному до ходів? Я зробок — цїле тїло мозиль, кости дрихлаві, що заки їх рано зведеш до купи, то десїть раз йойкнеш!
— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може як нам дорогу покажете, тай усї за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати тай кількі бідї вітримати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема і пшеницї нема. А податки накипают, шо-с платив лева, то тепер пєть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, з’золили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нїхто нас не годен вірвати, хиба лиш тїкати! Але колис на цї земли буде покаянїє, бо нарід поріже си! Не маєте ви за чим банувати!...
— Дьикую вам за це слово, але його не приймаю. Певне, що нарід поріже си. А тож Бог не гнїває си на таких, шо землю на гиндаль пускают? Тепер нїкому не треба землї, лиш викслїв та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, шо за землев не згоріли. А дивіт-но си на ту стару скрипку, та пускати і її на гиндаль?! Таже то дуплава верба, кини палцем, тай маком сьиде! Та гадаєте, шо вона зайде на місце? От, переверне си дес у окіп тай пси розтьигнут, а нас поженут далї і подивити си не дадут. Вітки таким дїтем має Бог благословити? Стара, а суда-ж!
Прийшла Іваниха старенька і сухонька.
— Катерино, шо ти собі, небого, у свої голові гадаєш? Де тьи покладу в могилу? Ци риба тьи має з'зїсти? Та тут порьидні рибі нема шо на один зуб узьитм. Адї!
І натягав шкіру на жіночій руцї і показував людям.
— Лиш шкіра та кости. Куда цему, ґазди, йти з печи ? Була-с порьидна ґаздиня, тьижко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібралас си. Адї, видиш, де твоя дорога тай твоя Канада? Отам!
І показав її через вікно могилу.
— Не хотїла-с іти на цу Канаду, то підемо сьвітами і розвіємо си на старість як лист по поли. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощити си. Так як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощити си з тобов на смерть. Може тебе так кинут у море, шо я не буду видїти, а може мене кинут, шо ти не меш видїти, та прости ми, стара, шо-м ти нераз договорив, шо-м може тьи коли скривдив, прости минї і першій раз і другий раз і третий раз.
Цїлювали ся. Стара впала Іванови на руки, а він казав:
— А то тьи, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слів уже нїхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач як вітер, що з помежи острих мечів повіяв і похилив усї голови мужиків на груди.
4.
— А тепер ступай собі стара межи ґаздинї та пилнуй, аби кожду своє дійшло та на, напий си раз, абим тьи на віку видів пєну.
— А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Дес може сини пустьи в село на пошту, шо нас із старов уже нема. Та бим просив вас, абисте за нас наймили служебку тай абисте си так як сегодне зійшли на обідец та віказали очинаш за нас. Може Пан Бог менше гріха припише. Я гроші лишу Яковови, бо він молодий тай слушний чоловік та не сховає дїдів ґрейцїр.
— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо...
Іван задумав ся. На його тварі малював ся якийсь стид.
— Ви старому не дивуйте си тай не сьмійте си з дїда. Минї самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що бим гріх мав, як бим цего вам не сказав. Ви знаєте, шо я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го на верьх вісажував, але-м поклав. Такий тьижкий, шо горб го не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотїв-єм кілько памньитки по собі лишити.
Стулив долонї в трубу і притискав до губів.
— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нїм вік свій спендив і окалїчів-єм. Кобим міг, тай бим го в пазуху сховав, тай взьив з собов у сьвіт. Банно ми за найменшов крішков у селї, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нїколи не перебаную.
Очи замиготїли великим жалем, а лице задрожало, як чорна ріля під сонцем дрожить.
— Оцеї ночи лежу в стодолї та думаю, та думаю: Господи милосерний, ба шом так гльи́боко зогрішив, шо женеш нї за сьвітові води ? Я цїле житє лиш роб тай роб тай роб! Нераз як днинка кіньчила си, а я впаду на ниву тай рівно молю си до Бога: Господи, не покинь нї нїколи чорним кавалком хлїба, а я буду все працювати, хиба бих не міг нї руков, нї ногов кинути...
— Потім такий мене туск напав, шо-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качьив-єм си по соломі як худобина. А потім нечисте цукнуло си до мене. Не знаю і як і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був-бим си затьиг. Але Господь милосерний знає, шо робит. Нагадав-єм собі за свій хрест тай мене гет відійшло. Ий, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидїв під хрестом. Посидїв, посидїв довгенько тай якос ми лекше стало.
— Адї, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходит ми з голови. Таки го вижу тай вижу, тай умирати буду тай буду го видїти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав тай на нїм забув-єм, силу-м мав тай на нїм лишив-єм.
Одна сльоза котила ся по лицї, як перла по скалї.
— Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на сьвіту недїлю поле сьвітити, аби ви нїколи мого горба не минули. Будь котрий молодий най вібіжит та най покропит хрест сьвіченов водицев, бо знаєте, шо ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже ґрешно, аби-сте минї мого хреста нїколи не минали. Буду за вас Бога на тім сьвітї просити, лиш зробіт дїдови його волю.
Як коли би хотїв рядном простелити ся, як коли би добрими, сивими очима хотїв на віки закопати в серцях гостей свою просьбу.
— Іване, куме, а лишіт же ви туск на боцї, гет його відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз на завше. Були-сте порьидний чоловік, не лїзли-сте натарапом на нїкого, нїкому-сте не переорали, анї не пересїяли, чужого зеренца-сте не порунтали. Ой, нї! Мут вас люде нагадувати тай хреста вашого на сьвіту недїлю не минут.
Отак Михайло розводив Івана:
5.
— Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто нї любит, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцию горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хатї і маю гостї за своїм столом, то буду з ними пити, а хто нї навидит, тай буде та́кож.
Почала ся піятика, тота піятика, що робить з мужиків подурілих хлопцїв. Незабавки пяний уже Іван казав закликати музи́ку, аби грав молодїжи, що заступила цїле подвірє.
— Мой, маєте так данцувати, аби земля дуднїла, аби одної травички на току не лишило си!
В хатї всї пили, всї говорили, а нїхто не слухав. Бесїда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусїло ся сказати, хоч би на вітер.
— Як-єм го віпуцував, то був віпуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну́, а котре білий, то як маслом снїг помастив. Конї були в мене в ордунку, цїсар міг сїдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав...
— Кобим учинив си серед такої пустинї — лиш я та Бог аби був! Абим ходив як дика звір, лиш кобих не видїв нї тих Жидів, нї панів, нї ксьондзів. Отогди би називало си, шо-м пан! А ца земля най западає си, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрьигали, а нам уже кусня хлїба не дают прожерти... Е, коби то так по мойому...
— Ще не находив си такий есквертант, аби шо з него стьиг за податок, ой, нї! Був Чьих, був Нїмец, був Поляк — г...., пробачьийте, взьили. Але як настав Мадзур, тай найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, Мадзур біда, очи печи тай гріху за него нема...
Всякої бесїди було богато, але вона розлїтала ся в найріжнїйші сторони, як надгнилі дерева в старім лїсї.
В шум, гамір і зойки і в жалісливу веселість скрипки врізував ся сьпів Івана і старого Михайла. Той сьпів, що його нераз чути на весїлях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавнїх сьпіванок. Слова сьпіву йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлї мозилї понаростали. Ідуть слова тих сьпіванок, як жовте осїнне листє, що ним вітер гонить по замерзлій землї, а воно раз-на-раз зупиняє ся на кождім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.
Іван тай Михайло отак сьпівали за молодиї лїта, що їх на кедровім мостї здогонили, а вони вже не хотїли назад вернути ся до них навіть у гостї.
Як де підтягали в гору яку ноту, то стискали ся за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотїли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювали ся до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловили ся за штю, цїлювали ся, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врештї не могли жадного слова вимовити, лиш: Ой, Іванку, брате, ой, Міхайле, при́ятелю!
6.
— Дьидю, чуєте, то вже чьис віходити до колїї, а ви розсьпівали си як за добро-миру.
Іван витріщив очи, але так дивно, що син побілїв і подав ся назад. Іван поклав голову в долонї і довго щось собі нагадував. Устав ізза стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
— Стара, гай, матїр, инц, цвай, драй! Ходи, уберемо си по панцки тай підемо панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то цїла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвала ся, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось з гори не впало і її на місцї не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки і шалено термосив ним і верещав як стеклий.
— Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо тьи віполичкую як к....!
Але Іван не дивив ся в той бік. Ймив стару за шию і пустив ся з нею в танець.
— Польки минї грай, по панцки, мам гроші!
Люде задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвірю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепила ся руками порога і приповідала:
— Ото-сми тьи віходила, ото-сми тьи вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
7.
Плоти по-при дороги тріщали і падали — всї люде випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайґовім, сивім одїню і що хвиля танцював польки.
Аж як усї з’упинили ся перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв ся і показував старій хрест.
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не бі си, є і моє і твоє...
=================
«ЛНВ», т. 6, 1899, кн. 6, с. 255—265
15.06.1899