Стара Тимчиха гріла ся на приспі протів сонця. Поперед ворота проходили люди і нїхто з бабою слова не заговорив. „Славайсу“ — „На віки слава“ лиш кілько бесїди і розмови.
„Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо ззїст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всїм великий у очах, нїхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити тай решта!“
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
„То, стара, так є, шо моя голова на передї, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя нїц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидїти як у комірне у свої хатї...“
„Ей, старий, старий, тото-с нї лишив, як колиби-с утїк від слюбу. Був-ис плохий, кудам тьи потрутила, туда подавав єс си, але все я ізза твої голови була ґаздиня. Була-м тай була-м...“
Смутно бабі Тимчисї було, хоч сонце як рідна мама розгрівало старі кости.
„Та ти гадаєш, старий, шо хтос за тебе нагадує? Якби мене не було, тай би нїхто і не
гавкнув за тобов. Ой, сегодни дїти такі дїти, шо аж у пєтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслїв, та добре поїдати та попивати, та жити по панцки. А то запобігали-м обоє, яєчка жьилували на яєшницу, а сегодни і обідцу за тебе нїхто не зробит.“
Баба Тимчиха закрила лице долонями тай шепотїла до старого Тимка.
„Коби-с, мамо, вішолопала послїдний феник, то би обідец був. А як не зможеш підвести си, то здихай на барабули! Нїби дїти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла:“
Встала з приспи та пішла подивити ся до курий.
„То в старого, бігме, такий розум як у дитини. Таке -м понаплїтала, шо встид перед сонцем сьвітим! Вони, сараки, мают свої дїти та мусї за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Не дурно якис вігадав, шо в старого дитинячий розум...“
З осим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивляла ся, чи не сплїснїла, або чи міль не наплодила ся.
„Все ще нашого стараня, ни́тки дїточої нема. Всего-м собі налагодила д’ смерти́. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так Файно ховали. Були люди та було і для людий. Вже-м тьи, старий, поховала як ґазду! Нїхто не писнув, аби-м чогос жьилувала.“ Виймала червоні чоботи.
„Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку тай купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як тьи дїти мут шінувати? Все лїпше мати своє. Аби-с мала порьидний чобіт на нозї, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!“
Баба заплакала.
„Не журіт си, дїтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усїх. Лиш не дайте бабі без сьвічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, шо лиш один Бог знає, але таки не вмер без сьвічки.“
На сподї скринї найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сїла на земли, аби рахувати.
„Ой, дїти, дїти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало біжу з міста на́-голову, а все минї на гадцї, шо вони там дїют самі у хатї? Добігаю до лїса, а вони йдут протів мене, ледви землев котьи си. Підо мнов аж ноги дрожут, аби борше до дому, а вони зіпрут, тай мус сїдати та роздавати дарунки. Понабирают тай далї! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетїли як вітер...“
Обличє бабине подобріло і прояснило ся. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
„Ой, ти, голаку, все ще сьмієш си з старої баби. А як, баба постаріла си, а ти все молоденький, все бабі хату звесельиєш. Ой, дитинко божа, минув вік як у батіг траснув !“
Баба сперла ся обома руками на землю тай нагадала давні часи.
„Ще Юрчика відай на сьвітї не було, як я єго купила. Якис панок поначіплював на підсїню таких образів, шо на ФІру не забрав би. Людий таких обзираю багато як на ярмарку. Якас там була така люта звірь змальована, шо в казцї би не склав. А якіс царі такі страшні, московскі та турецкі та всьикого дива. Межи ними був ангелик, тай я єго купила. То так він приязно дивив си, та так ружі кождому наставльив, лиш бери. Де, де, то вже вік минув від тогди...“
„Бувало зимовими вечерами то понаробльию з паперю голубів. Головки позолотю, крилца посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними грав си.“
Тимчиха забула гроші рахувати розгадуючи. Тримала їх у жмени і далеко гадками лїтала.
„Ой, розумремо си, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, шо жила...“
«Моє слово», с.100-112
22.04.1905