Над заходом червона хмара закаменїла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма і подобала та хмара на закервавлену голову якогось сьвятого. Ізза тої голови промикали ся лучі сонця.
На подвірю стояла гурма людий. Від заходу било на них сьвітло, як від червоного каміня — тверде і стале. З хорім іще сипало ся багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всї на него дивили ся. Здавало ся їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім сьвітлї, та має впасти з плїч — десь далеко на цїсарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валяти ся. Мама стояла на порозї.
„Ти вже йдеш, синку ?“
„Йду, мамо.“
„А ти-ж на кого нас покидаєш?“
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
„Сїдаймо, синку, на фіру, бо колїю спізнимо.“
„Ще цу нїч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на тьи як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!“
Взяла сина за рукави тай повела до хати.
Мир подав ся д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блїду як крейда.
„Синку, — питав ся тато — а минї хто, небоже, кукурудзки вісапає ?“
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і тряс ся як лист.
„Гай, ходїм.“
Мама не пускала.
„Николайку, та не йди бо! Та заки ти обернеш си, то пороги в хатї поскривлюют си, то вугли погниют. Мене не застанеш уже і відай сам не прийдеш.“
Ймила сина за ноги.
„Волїла бих тьи на лаву лагодити!“
Пішли. Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили лїс. Листє устелило дорогу. Позагинало ся у мідяні човенця, аби з водою осїнною поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лїс переймав голос мамин, нїс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утворить ся, то Николай на нїм вже не буде орати.
За лїсом стали в поли. Рекрут взяв ся прощати з селом:
„Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив єм, то забудьте, але благословіт у дилеку дорогу.“
Всї поскидали капелюхи.
„Повертай си здоровий назад та не забавльий си.“
Син з татом сїли на фіру. Мама ймила ся руками за колесо.
„Синку, озми мене з собов. А нї, то буду полем бічи направцї тай тебе здогоню.“
„Люди добрі, озміт -ко жінку, бо руки собі поломит.“
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
„Йди здоров, Николаю !“ — кричала громада.
Тої ночи сидїла на подвірю стара мама та захриплим голосом заводила:
„Відки тебе візирати, де тебе шукати ?!“
Доньки як зазулї до неї говорили.
Над ними розстелило ся осїнне склепінє небесне. Зьвізди мерехтїли як золоті чічки на гладкім, залїзнім тоцї.
«Моє слово», с.67–69
22.04.1905