Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, якби хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.
Парася каже, щоби гратися в похорон, і щоби голосити.
— Та чого в похорон? та чого голосити?
— Я вам скажу чого. Я чула, що мої тато в ночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажут тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажут: А як я закопаю живу дитину? — То ти вперед убий, а потім закопай. — Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричут: забирайси мені з цим байстрюком.
Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
Він говорить: Це така дитина, як кожда, а твій тато якийс дурний.
— Але як тато гадає душити цу дитину ?
— А то штука таке мале душити ? Задушит тай поховают.
— Ото твоя мама буде голосити, ай-ай !
— Голосім, але самі дівчата! Хлопці мовчіт, бо ви не голосите.
Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
А баба Дмитриха кричить ізза воріт:
— Що ви ? подуріли дівки з своїм голосінем? гріх голосити, як нема вмерлого.
— Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мают задушити, тому не гріх голосити.
Баба хреститься, діти дальше голосять.
==================
«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с.30—34
31.05.1926