Присвячую Іванові Семанюкові
У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви отвітлена і кужіль.
Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.
У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
Кілько дітий я ненароджу... то він усіх погодує.
Мушу їх накривати, любити і на них робити.
Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив нитки. їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.
Чоловік спить як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
І кужіль і очі і нитка рівна та безконечна, А як я на них понапрядаю та убілю полотно, як папір та повишиваю їм усе.
Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеви.
В опівночи очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Тай вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
Не можна слабнути, вони на мене чикають всі оті, що сплять; свою нитку я доведу до кінця. Але прийшла на поміч Матір Божа з образів. Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла тай сказала: Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною.
===========
«Світ», 1926, № 23-24, с. 3.
14.06.1926