Присвячую мойому другові Левкові Бачинському
Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на рілю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви зпід борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люде з сусідних нив говорили до себе:
— Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли і в селі.
Максим спер коні.
— Старі кости, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати ні до чого. Як ноги погинаютси коло коний, а в данци подаютси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні, кінські гриви та кричав дальше:
— Та на піч, брьи, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав в землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок — було ліпше дбати... Ану, звіздочолий, поки нам Бог назначив, берімси, брьи, до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздрапували її, аби зернови вчинити мягке ложе.
— Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакови, скусав, а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, шо ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими слозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мнов водит; він мене жьилує; він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серца не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мойого волося вірвав і пустив під ноги в гній. Так не належит робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрий, то бігме, подарувавбим ті, абис з ним ішов змиї розбивати; робити землю ти не здатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
— Гей, коні, ідім, ідім...
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою мягкість, ту мягкість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту мягкість і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: Колисочку я вам постелив мягеньку, ростіт до неба.
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
— Та якого дідька болиш, ти стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крови і сів.
— Скло залізло, маттері твої! тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хиба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крови, бо стара кров, як старий гній, ніц не родит; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
— Ти, сонце, не захмурюйси на старого, шо за борзо робит полуднє; старий не має чим ходити...
Він витяг з торби хліб, солонину та фляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і завязав мотузом від міха.
— Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горівки, взяв хліб, кусав його та на ново сердитий вигукував:
— Це хліб? ним лиш коня жидівского чисати, бо на добрім кони шкіру зідре. Приходя до мене роєм ті підкьопані*: Діду, — кажут— ми вам печи́ будемо, прати будемо, запишіт нам поля. — Ці подерті суки гадают, шо я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм поли чічки ростут та най своїми маленькими головами кажут Отченаш за діда.
Зі злости шпурив хлібом далеко на рілю.
— Зуби здрігаютси від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде...
— Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взьивси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідови? Лети собі гет до неба, скажи свому богови, шо най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо ізза єго волі я лишивси сам на всі земли. Най твій бог співанками мене не гулит, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога.
— Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, шос співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце і всі ви сипали божий глас і надо
мнов і над блискучими плугами і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев і вся земля і всі люди віблискували золотом. Так то сонце розчьинило весну на земли, як у великім кориті...
— А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і ішли до слюбу і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав в моє серце, як різка вода в новий збанок...
— Ідиж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.
Обома руками взяв він свою сиву голову тай схилився до землі.
— Стид тобі, сивий волосє, стидайси, шо приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе...
— Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені!? Не землю всю, але душу бим продав, абим кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешут золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешут, шос мав! Ти свого воскресив, кажут. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...
— Най тобі оца сина баня так потріскає, як моє серце...
— Та прийдіт котра до старого; ніби ви їх не обіймали моїх синів та не лягали в білу постіль? Та вони були, як дуби кучеряві... Та принеси на руках байстрьитко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байструкови порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.
І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого світа:
— Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба!
Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:
— Або приходи хоть ти, коханко, без дитини та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніют єго губи, а з твоїх очий, як з глібокої кирниці, я віловю єго очи і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні... Коханко, приходи і ратуй старого.
— Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіт дорогу до мене та принесіт вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитси від того вогню.
І рвав з голови сиве волосє та кидав на землю.
— Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував :
— Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну. — За яку Україну? — А він підоймив шаблев груду землі тай каже: Оце Україна, а тут — і справив шаблев у груди — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, абим обмивси тай бувайте здорові. — Як та єго шабля блиснула тай мене засліпила. Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік. — Добре, каже, тату, підемо оба. —Та як це стара вчула, то я зараз видів, шо смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бом чув, шо її очи віпали і покотилиси як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло...
— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, том казав: Андрію, Іване, взад не йдіт, за мене памєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...
До самого вечера Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали; люде, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
*
Пізним вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годнас слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином по середині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.
________
* Підтьопані.
==================
«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с. 35—44
31.05.1926