Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе й думала: Осінь багата, всі горобці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.
— Славай-су.
Сіла на лаву в доньки і, глянувши на неї, подумала: „Але-ж файна!“.
— Та що ти, донько, поробляєш? Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.
Лиш зелений листок перед бурею так тріпочеться, як її Катерина.
— Донько, підпали вогонь та звари мені московської гарбати, чую, що ця гарбата дуже помічна.
Вогонь горить.
— А покажи й мені, доню, ті дарунки, що тобі надарував той великий москаль.
Дрижачими руками, гарними, почала складати перед мамою шовкові хустки, спідниці, перли, найтонші черевики і багато ще панського краму.
Вогонь розгорівся добре. Стара Верижиха сіла перед печею і з подолка кидала в огонь дорогий крам.
Катерина коло постели, біла як стіна, стояла перед мамою, як перед опирицею.
— Ти, курво, то твій чоловік тепер витягає гармати з болота, то ти дитину кинула в мене на постіль, як сука, що песята покидає.
Ти з офіцером що-дня їдеш, як пава, бричками. Люди ховаються від твоїх поїздів. Колеса твоїх колясок їдуть моїм серцем і розрізують його. Ти, курво, заткала у мій сивий волос захляпану квітку ганьби.
Крам догорів і стара вилізла на постіль до грядок. Здоймала звідти мережані і вишивані сорочки, коверці, яскраві рушники і тонкі полотна.
— Катеринко, ти волієш, нехлюйнице, нарабований крам як моє віно, щом старала чистими руками, зараз як ти прийшла на світ.
Стара гляділа, як кат, сівши на купу віна, а Катерина спокутувала вже свій гріх і була осяяна прощаючим небом.
— Тобі, небого, життя скінчилося серед нас, я дорого заплатила за це тріло, насип його в московську гарбату, випий і зараз спокутуєш гріхи.
— Я тебе гарно вберу, я тебе гарно поховаю і змажеш ганьбу з нас старих і свого хлопця.
Катерина, як бліда тінь, вийшла до хорім і пропала. Мати довго сиділа на тонкий полотнах та яскравих коверцях. Взяла костур, замкнула хату і ідучи до себе, шептала:
— Боже, за які-то гріхи так мене караєш і мої діти.
А коло церкви стару Верижиху обминали люди, бо чули, що Катерина повісилася з її намови. І каже Верижиха до них:
— То як моя Катерина жила, то вас приходило сто на день і приповідали-сте: „А вона ганьбить нас, а вона забирає найліпші коні з москалем до міста, а вона каже, в кого гроші, в кого худоба, а вона спить у чужих перинах, а вона дзуркотить нарабованими перлами“ . . . . . Мій старий тижнями не входив до хати, щоби не дивитися на святі образи... А тепер, коли я її післала на смерть, то чого ви бестії, ще хочете від мене. Лише підховаю її хлопця і піду тою самою дорогою, що й вона.
_____________
*Тріло—отрута.
===============
«Вапліте», 1927, № 3, с. 42—46
06.03.1927