Присвячую Миколі Хвильовому.
— Г0споди Боже, із замолоду то Ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні годину не відступаєш.
А я Тобі кажу, що ніц не жалую.
— Що ти старий говориш, та не гріши!
— Заберайтеся всі з хати.
Вийшли і мати, розповідає донькам, що їх тато вже сімдесять років має, що ослаб, що вже десять літ, як ледво як чутно говорить, а тепер гремить як грім та з Богом правдається. Плаче мама і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.
— Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та йде в мене брати ґрунт, хоче прожерти мою ниву. То я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де будяки та згинаюся і виполюю. Хребет тріскає, руки горять від будяків. А я в ночи не годен розправитися та язиком вілизати руки, як собака рану.
Стара коло него хреститься.
— Мої ниви на весну зелені із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і дєкую вітрови, що він є на земли, і земли, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мині молитву до Тебе, Боже, таку, що Ти ніколи не чув і за цю молитву то Ти повинен мені дарувати.
— Ей тату, не говоріть таке.
— Говорю з Богом, заберайтеся мені з хати.
Знов виходять і знов потихеньку вертають.
— Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти, та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля Твоя донька і Ти повинен мені простити.
Стара, плачучи, похитує головою.
— Бере тай бере. А я косу під паху та йому у саме серце. Їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за землею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а Ти, Боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мав рихт.
Стара і доньки зачали голосити.
— Суки, винесіть мене на двір, а самі лишайтеся в хаті.
І суки вийшли.
— То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогови кулі і гармати. Молоді як пінка, співають, як ідуть, на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кровю обкипіли вони, чорні від грязи, ґвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх затулила. А я плачу та гадаю: Доки ми ці сміючі очі, як перли закопуємо, то й наша межа буде. І чому Ти, Боже, не благословив їх ?
— І від тоді я Тебе, Боже, не боюся!
— Ой діти, моліться за грішного тата, він конає.
— Зараз буду конати. Абисти мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як Наші... А Ти, Боже, як можеш, то прости, а не воля Твоя — то жбурни мене в Твій вічний кремінал. Тиж маєш, пекло. А я вищому від Тебе скарги не занесу...
— Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую..
— Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі.
==================
«ЛНВ», т.92, 1927, кн. 2, с. 97—98
15.02.1927