До початку середньої осені довгий і темний наш коридор здобувався нарешті на повню єства. Наставала намацальна й неминуча очевидність: він, по суті, осінній
З депозитарію минулого в розколині часів, певні речі просто запали туди, загрузли там і не змогли бути відразу змиті й зметені безжальністю і безоглядністю доби
Коли все літнє увиразнюється, усталюється, укладається, узвичаюється, тут же скромно і стрімко скрадається тремка і тривожна тінь, тактильний натяк скорого спаду
І темніють зненацька ліси, і гори темніють, і води на поверхнях і в глибинах темніють. І тільки очі серед всього не темніють ніколи, ясніють, світяться, сяють.
Сифони заряджалися з велетенських чорних балонів з якимись глухими поршневими звуками. Потім я вітав їх, як добрих знайомців з дитинства, в картинах кубістів
