Руська, 3

Виходилося з дому вже над вечір, коли зелень умбри над книжкою з медієвістики в’язла у вітражну слюду середньовічного собору, а холодна синява осіннього світла за вікнами стрімко просякала сутінками. Виходив надвір у білому оперезаному широким паском осінньому плащі і чорній беретці. В руці ніс велику жовту шкіряну течку на двох пружних мосяжних замочках, в ній вечерю в менажках, пляшку молока і роґальки на сніданок, важкі вологі газети. У подовгастій брамі лежало занесене вітром сухе листя, що ніяк не знаходило виходу зі свого відчаю. Сутінки сіялися не зверху, а снувалися знизу, як наростає стосик піску всередині клепсидри. Замість Цитаделі звисала вже велика завіса вологої пітьми, відчутно було її широке неквапне колихання, і тільки вершки ближніх рядів дерев ще прокреслювалися на тлі сірих смуг сполосованих сталевих небес. В повітрі плинули вже схололі дими від паленого листя, віддалік мерехтіли крізь сутінь палахкотливі кучугури осінніх автодафе.

Над темінню вулиць висіли каламутні жовті ліхтарі. Насувався цілий трамвай компактного світла, як рухомий ліхтар на рейках, з рубіновими жаринами габаритних вогнів. У двійці пахло видобутим з глибоких шаф осіннім одягом, людським досвідом і свіжим мазутом. Через вікна виднілися оголені полиці пекарень з поодинокими темними хлібинами, порожні металеві поверхні молочарських вітрин, діяльні нутрощі кравецьких ательє і шевських майстерень. Біло блимнули дві мармурові таблиці з литими окриленими Меркуріями і подвійним написом Vade me cum на розі золотого бульвару.

Тета Оля Семенівна мешкала на найвищому поверсі стародавньої суворої споруди на Руській, 3, ріг Бляхарської, вона вимовляла Руска і Бляхарска. Одним боком та наріжна кам’яниця впирається у Ставропігійський Інститут, другим підпирає Волоську церкву. Мале мешкання мало чотири вікна. Два у спальні, колишній спальні, бо там вона на той час вже давно не спала, ніхто там уже давно не спав, і два у вітальні. Обидва вікна колишньої спальні виходили на Руську, другі два, вже за рогом, якраз на вікна тилів давнього палацу Любомирських, звідти відкривалася нескінченна перспектива наскрізної анфілади цілого горішнього поверху музею меблів і порцеляни, що там тоді містився. Тож вікна вітальні виходили туди. Небо о такій порі восени спершу стає сталево-сіре, потім синє, тоді темно-синє, і аж тоді вже чорне.

Кам’яниця належала до щільного і цільного згромадження будівель зовсім замкненої колись у собі давньої православної дільниці довкола незрівнянних обрисів Успенської церкви в синьому осінньому небі зі срібними зорями. Туди можна було увійти з двох боків, від трамвайної зупинки на Руській, піднятись двома з половиною дуже стесаними і стоптаними східцями над сірим осіннім хідником і взятись чи й не взятися за стерті сріблясті поруччя, або ж з кам’яного колодязя внутрішнього подвір’я із зупиненим часом і застиглими пивничними запахами, від колишніх офіцин Ставропігії, якщо заходити до дільниці попід склепінням головної брами просто під витою вежею Корнякта, з Підвалля. Гарно було ступати просто з приступки трамвая на ті неповні три вичовгані сходинки, гарно було, вертаючись уже вниз, чути ще зі сходів його гудіння.

Вузьке мощене масивними плитами подвір’я, у заглибленні позеленілої від вічної вологи стіни вмурована мертва басена. Вона розповідала, як ранкову воду додому відрами черпали колись з ринкових студень, найближчою до них була Діана.

Тісний перехід між двома цими входами на партері був помальований ординарною синьою фарбою, синіми були й бляшані поштові скриньки. На декотрих були ще й накладені чорні залізні скоби з колодочками. Ми мали ключі від її скриньки (говорили: скринка). Вибирали пошту, коли якась була. Там рідко коли щось бувало. Trybunu Ludu, взагалі всі ті важкі й вологі газети з масною фарбою на грубому й шерехатому папері ми щоденно приносили їй з Коперника, вони були вже денної чи енної давнини, але це дрібне припізнення не мало для її тривання і трибу надмірного значення. Часом приходили листи від синів. На них вона чекала найбільше. Зовсім юними хлопцями вони вийшли з краю, і вона їх ніколи в житті вже не бачила: Василь і Юрко. Листи від них були відтак головними віхами і втіхами її теперішнього життя, подіями, від яких вівся новий відлік.

Товстеленні мури, тендітні і вразливі восьмидільні вікна у глибочезних амбразурах, в які можна було ступити просто з рішуче рипучих різьблених сходів, не так звивистих, як закручених. Вичовгані, ніби наоливлені, дерев’яні сходини, просякнуті невблаганними запахами коцурів, дивні двері до давніх помешкань на поверхах, з литими чавунними дзвінками. Їх суворе й сумовите деренчання в скорботних глибинах невидимих жител. Довгі прозорі балькони-павлачі з внутрішнього боку на кожному поверсі, з простими прямими прутами і прямими кутами, з доступом до шахти розділених тонкими дерев’яними перегородками вбиралень за дверима з нанесеними крейдою номерами. Вбудовані у зовнішніх стінах холодильники за помальованими і полущеними червоними дерев’яними дверцятами. У нас були ключі до її помешкання.

Вона була навіть не такою вже й далекою родичкою, але на з’ясування достеменних пов’язань забракло обставин. Була вдовою декана правничого факультету і ректора Таємного (всі причетні тоді ще казали: Тайного) університету. Ми називали її, аби відрізнити в розмові від іншої, молодшої тети Олі, тета Давидякова. Тета Оля Давидякова.

Передпокій тьмяний і тихий, сутінкова жарівка ледь сліпала десь над головою. Посеред кухні, за полотняним китайським параваном, стояла невеличка цинкова ванна, яку треба було наповнювати і потім вичерпувати пощербленим полив’яним дзбаном. На високих тонких ногах стояла примарна газова плита, часом на ній квітнув крихітний синій вогник.

Вона лежала вже в сутінках, майже невидна, заки не зробити верхнього світла, і плавала в темряві радійових хвиль, голосів або музики, вона любила жіночий спів і естонського баса Ґеорґа Отса.

Над далекими дахами виднівся чубок ратуша. Круглий стіл посеред вітальні був накритий грубим коронкованим обрусом, обставлений старими крислатими кріслами. Печі ясно-малахітові, паркети слизькі, сяйливі і стародавні. На столі лежала давня і ґрунтовна німецька монографія про Арнольда Бекліна з численними кольоровими літографічними репродукціями, перекладеними папіросним папером.

Вона лежала у вузькому металевому ліжку в кутку вітальні, в самому куті, що зовні був рогом Руської і Бляхарської. Лице її видовжене, витончене, такої неймовірної вроди, що беззастережно стало би пристрастю всіх символістів, Бекліна найпершого. Вроди, яка не боялася ні старості, ні хвороби, ні кончини, бо була промовистішою від них усіх разом узятих.

В сусідній спальні було розкішне подвійне пізньорококове різьблене ліжко. Здавалося, між музеєм меблів у палаці Любомирських і цим малим мешканням був повітряний перехід, що творив сполучення і продовження. Темна й тяжка різьба того широкого подружнього ложа, тонка різьба її вузького прекрасного лиця зі скісно навислими над погідними блаватними очима перґаментовими повіками. Ми міряли їй тиск, давали вечерю і ліки.

Коли вона вже була дуже хвора, незадовго перед смертю, доводилося вночі чергувати коло неї, тоді хтось вкладався в те подвійне ліжко у спальні, за стіною від її смертного ложа. Пізніми осінніми вечорами і морозними зимовими ранками тіло кам’яниці стрясалося від залізної ваги трамваїв на перетинах і закрутах рейок Руської, а темну спальню осявало сухим і тріскучим спалахом синіх розрядів.

Багато років перед тим, колись у віддаленому дитинстві, коли й вона була ще набагато молодша і дуже бадьора, дуже жвава, дуже весела, я вперше прийшов туди, легкі вікна її були відкриті в бік Ринку, до ратуша, до прозорого бою його дзвінких і делікатних дзиґарів. Тепер була густа і темна осінь.

На стіні маленької вітальні висіли розлогі оленячі роги з нанизаними разками круглих червоних коралів, ніби горобинових ягід, над ними велика обрамлена фотографія з Міжвоєння: він, вона і їхній пес Снєчкус десь понад Сколем, дорогою на Парашку, колись серед літа, бо легка суконка, бо солом’яні брилі, бо теплі хвилі трав. Меценас, з велетенськими відстовбурченими цісарськими вусами, сам сивий, свіжий і сповнений свідомості власної сили, поблажливо усміхнений, білий в літніх льонах і перлистих парусинах. Вона невтомна, невагома і майже невидна від сліпучого світла верховин. Снєчкус кудлатий, блаженний, з висолопленим язиком. Видно, як вітри високості ворушать його вовну. В них у руках великі похідні ґирлиґи, як у правдивих прадавніх пастирів.

Вертався вже переважно пішки. Був у Ринку вже зовсім іншим. Вечори були чорні, осені втихомирені, тихі і темні.