Темнолиций, темнобородий і тямущий красень, фотогенічний фотограф, меандричний мандрівник і звинний змієлов, згодом відлюдник в опалових окулярах запровадив мене малого до своєї кутової кімнати кутастої вілли на Посічі, аби показати головну її окрасу, оздобу і ознаку: велетенське чорно-зелене тіло омара. Це панцерне, але легеньке, крихке у красі свого каркасу, вміло спрепароване створіння висіло по самій середині бездоганно білої стіни, навпроти розчахнутих супроти всього видимого білого світу вікон. Величезний, видний тим вибраним, хто спромігся потрапити туди, в тріскучі і крекіткі нутрощі давньої дерев’яної вілли, і, здавалося, сам видющий своїми наче відокремленими, вибалушеними очима, той омар зараз став мені її тотемом, чудовим чудовиськом, виплеканим і виловленим десь у далеких теплих морях під Південним Хрестом. Тут же він висів ремісничою реплікою, ремінісценцією праморя, що клекотіло тут колись, але відтак вступилося, відступило, поступово поступилося, скорчилося і втекло з рвійним ревом через пізніший, безіменний тоді ще Прутський каньйон, через молоду Молдову, змаліло до Чорного моря.
Це праморське підложжя, з якого постав потім, випірнув Делятинський край, з його амонітами, амонітидами, амоноідеями і анцилоцератинами, з його антитезами і антиподами, ці видобуті клапті юрського і крейдяного періодів досліджував інший сусід, з наступної високої вілли на тому самому пагорбі, копіткий і клопітливий Клапчук.
Такими канюлями скрапував досвід культивованої салонності серед густої гуцульської рослинності. Привітні міжвоєнні вілли під нагрітою червоною дахівкою, на старанно викошених, залитих золотом ледачого серпневого сонця лагідних левадах, попід узліссями темних, вологих і ненатлих глицевих лісів, в останні й осяйні літні дні.
Тільки короткий канал під калиною, попри кирницю, і кам’яниста стрімка дорога відділяли наш дім від їхньої вілли, завжди видної збоку через той перехід. Батьки темного бороданя, наші сусіди через дорогу, дорогі й добірні друзі, були вечірніми ривалями бабці й дзядзя в бридж-ремі. Пан професор Антін Т., колись, у Міжвоєнні, достойник, диґнітар, інспектор надвисоких шкіл, стоячи схильцем, спроквола підводив від пильно плеканого квітника залите надвечірнім сонцем лице під солом’яним брилем, моторошно схожий на Гайдеґґера в похилому віці (тоді я цього, ясна річ, не бачив), і з вусиками такого самого фасону, всміхався приязно, як тільки вмів, випростовувався в сірому городньому фартусі поверх літнього лляного вбрання, запрошував за собою досередини в окреслену заздалегідь годину.
Ні ратуша, ні годинника на вежі на той час в тім містечку вже не було, але важило те, що дзядзьо носив годинник на бронзовому ланцюжку в окремій маленькій кишеньці брунатної камізельки. Дорослі гуцули вбирали на свої сухі й жилаві тіла до міста то обтисліші, то обвисліші темні ґарнітури, взувалися в на диво збережені, плекані старосвітські мешти, ніхто з тієї формації ніколи не вибирався на люди з непокритою головою, всі носили картаті кашкети або ще ліпше зеленаві чи брунатні хустські фільцові капелюхи. Дорослі жінки носили хустки: селянки барвисті, інтеліґентки прозорі і делікатні, що, складені, ховали під верствами складок вимовність складних візерунків. Через цю півпрозору прикритість вони назавжди залишалися імлистими і не зовсім читальними.
До нашого гірського дому потрапило з депозитарію минулого, що утворився в розколині часів, від того, що певні речі просто запали туди, загрузли там і не змогли бути відразу змиті й зметені безжальністю і безоглядністю доби, досить значний, хоч і явна окрушина колишнього, склад речей і знищених деінде звичаїв. З того, що вціліло в одному місці, в інших місцях, а потім було перенесено сюди, звезено, вживлено разом з людьми, що вижили. Разом із ними заховалися й звичаї. Не знаю, кому тяжче було втриматися. Прийняття були нечасті, але коли вже траплялися, то ретельні: гостили з білим обрусом, тонкою порцеляною, кришталевими чарами, старим сріблом і шумким вином з білих порічок. Врочисті страви готувалося за задавненою, зате зацілілою грубезною книгою, в якій жило безліч переускладнених, абсолютно абсурдних у пишноті й писі свого надміру переписів, а також сріблясті створіння, подібні на малесеньких прудких рибок-мересниць з гірських потоків, теж жили між сторінками тієї книги.
На одній нашій стіні висів великий портрет в потьмянілій золоченій рамі, тендітна, як метеликове крильце, пастель звабливої й загадкової панни, зваблюваної дискретним демоном.
На іншій, попри вікно, довгастий темний корпус німого годинника з нерухомим золотом маятника, важезними, помережаними свавільними візерунками важками і кованими накутними накладками.
На всіх стінах темніли глинянські килими з витвірні Михайла Хамули, два менші, зі стриманих барв сецесійними братками, а над ліжком більший, цупкий прямокутник з карколомною геометрією стрімких сходів.
Книжки були найдивовижнішого зудару, різними мовами, з протилежних чи прилеглих собі епох, раз розкішні, то раптом якісь геть кострубаті. Календарі посідали серед них поважне місце.
На стовпці ґанку була прикріплена руда поштова скринька з усе свіжішими часописами, все старшими листами.
На кам’яному мощенні перед ґанком виблискував у надвечір’ї вичиненою товстою шкірою олеандр.
Там, навпроти, у віллі з омаром, засідали до овального столу під теплою жовтою умброю, з подовгастими і лискучими образочками карт. Темний юнак зникав на той час у пітьмах своїх пошуків, у кожному разі, вже десь його не було. Грали четверо, то попарно, то навхрест, два подружжя, бабця з дзядзем і професорське, з видовженими від зосередження обличчями, зсунутими на носи круглими окулярами. Стримано коментували серед тихого і твердого ляскоту карт свої короткі колізії, як-от: «нова секвенція», «довга талія», «пан професор сів». Засинаючи вже на притемненій канапі, я дивувався, як міг додатково сісти вуйцьо Антін, коли він і так очевидно сидить. Було теж смішно, що він так просто сів, як дітвак, такий поважний професор.
Сильний сніп нашої зовнішньої лямпи на розі веранди ще на мить будив мене, несеного на дзядзевих плечах додому, серед безміру ночі, і незліченність дзвінких цвіркунів у теплих травах достеменно, докладно сумірна була безлічі гострих зір у чорному небі.
01.09.2023