Золотоока дівчина з круглими крутими стегнами, з відважним вгледом дзеркальної камери, простоволоса в осяйній осені післяурочних паркових пленерів. Наука й навики світлопису під проводом великого, м’якого як ведмідь, невинного, немодного й наївного наставника, на десять років старшого від школярів тієї ж школи. Красуня з оселі осені, що полонила на пленерах, сяйливих і особливих, потім пропала, пішла зі школи, лишила лиш сліпучий слід, стійкий, хоч полохливий спалах.
Колись, в дитинстві, всі свідомі смерті вдома ставалися восени. Потому похорони теж були осінні. Тому я трохи боявся цієї осінньої пишноти, навчений, що серед неї все може статися. Скорбота завжди пронизана жовтим і яскравим жовтневим сяйвом, її настрій – настій ощадливого осіннього сонця, вистрій останніх надвірних настурцій, палахких, хоч пізніх, і ранніх хризантем, і різнобарвних айстр.
Хоч вікна у вітальні завішували щільно тяжкими килимами, і всередині довкола високого, вузького і врочистого катафалку ті кілька днів панував притишений півморок і тремке потріскування свічок, назовні, коли ціла процесія вже вирушала з-під дому в бік цвинтаря, постійно виявлялося прозоро й сонячно. Це назавжди накинуло на спогади про смерть і похорон серпанок цього осіннього світла, зі свого боку стало особистою основою світлої скорботи. Зільний запах великих білих хризантем назавжди злився з чорним липким лаком домовини, смолистим і солодкавим. У спорожнілому помешканні лишилися пахощі хризантем і пані Дучимінська.
Тоді ще їх ховали у Спузяка, хоч дуже рідко хто вже так казав. Казали: на Новому цвинтарі, або: на Київській. Мені він зовсім не видавався новим, хоч я добре розумів, чому вони так кажуть.
Суцільний, ніби посріблений від віку дерев’яний паркан, що лагідно вбирав і, заки день, умів утримати у собі теплий живчик жовтня. Цей цвинтар лежав в густій діброві з високих і стриманих старих дерев позаду давньої і дивної, переважно партерової німецької колонії. Прозора залізна брама, зимне стрибуче сонце у важкій воді великої прибрамної помпи.
Не так давно був ще й Старий цвинтар, на Сапіжинській, де вже нікого не ховали, але ми часто туди ходили, в тому числі – чи власне переважно – в такі погожі дні. Цвинтар цей і справді скоро остаточно став старовиною, зник, зруйнований, так що слова старовина і цвинтар злились мені в однім осінньому й осяйному звучанні.
Завжди були численні світлини смертей і похоронів з-перед, з часу війни і незадовго після. Всі, крім мерців, стояли там чорно-білі, вбрані добірно, дбайливо й давньо. Світлини з різних пір року, але на той час у мене вже встановилася стійка пов’язаність цвинтарів з осіннім світлом, тож вже я сам насвітлював з проєктора уяви яскравість осені у ті старі світлини.
Десь поміж тим було читання Тіма Талера, з його похороном бідолашного доброго батька і сценами цвинтарного світла. Були походи з Мамою на могилу Макогона на Княгининському малому цвинтарку, вже пізньоосінні.
Все це разом взяте стиснулося у мені у стійкий фантазм, у невідступну візію, повторювану і повторну.
Античний автомобіль, за обрисами з двадцятих років двадцятого століття, себто дуже ранній і дуже давній, чорний і лискучий в тій чорноті, стоїть під тим цвинтарним парканом на стороні Спузяка, нагрітий сонцем і порожній, з тонкими й густими шприхами вузьких коліс, чекає. Відомо, що він наш, наш у найширшому значенні. Бо зрозуміло, що він чекає на всіх наших рідних, цілий рід, усі вони тепер на цвинтарі, в цей теплий і осінній день, живі відвідують мертвих і зараз вернуться, поїдуть назад додому. Я й серед них, один із них, також на цвинтарі і теж зараз вернуся, але й заразом дивлюся на це авто ззовні і здалека, з відстані. Рідко коли така виразна була міцність роду. То були соти спільності, не тільки туги втрат.
Дуже добре пам’ятаю той день, коли вперше склався, сконсолідувався той псевдоспомин.
Ми з Мамою вернулися з лікарні на Матейка. Був жовтий жовтень, дорогою додому я збирав опале осіннє листя. Приніс цей жмут жовтневого жару додому, але вибирав із нього і вклеював самі блідо-жовті, мов леткі тіла сарн, ледь вкриті воском осені кленові листки в гербарій, ніби вносив свої легкі доповнення в готовий ґобелен. І тоді раптом у сліпучому, теплому і пронизливому золотому сяйві жовтня побачив цей складений образ у себе перед очима, просто опинився нараз всередині його.
Коли на початку теплого жовтня іншого, значно пізнішого року раптово померла Мімі, по ній лишилося на великому бальконі батареї не забраних додому квітів в охристих осінніх вазонках, і на підвіконнях третьої кімнати теж багато рослин. Її ховали вже на далекій і чужій тоді ще Чукалівці. По похороні я списав усіх їх, уклав перелік, каталог, не тільки і не так за назвами, більшості з яких тоді не знав, як зладив опис за первинним порядком, за ладом укладання, за послідовністю і почерговістю, як всі вони і де стояли на ту мить, аби на весну знову винести й розставити у тім самім порядку. Так вони мали відтепер тривати завжди. Такий був задум, така жовтнева жага. Такі тоді були мої стратегії проти стирання, такі старання задля затримання, відчай вічності. Витривалим виявилося це тривання і тремким, тужавою, тривкою туга.
13.10.2023