Лите срібло липневого світла. Дні особливі, злиті легкою лігою літа, плинною, але тривкою. Стримано певного себе і своїх великих свобод, своєї власної волі, свого встановленого, але непоказного ще наміру, не величного, але вже як влитого. Дні з намірами, але без мети, бо метою є саме літо, а наміром якщо не купальська купіль, то бодай купання на Купала.
Дні сяйливі, як відблиски бистрих рибин, прудких прозорих пстругів, застиглих в тріпотливій непорушності, а тоді враз рвучких. Дні перелітної, непрошеної, але привітної врешті вічності. Як неквапне метання срібних монет, не сліпучих, щойно карбованих, а зі стриманого, стертого, ледь стомленого срібла.
Настояні плеса тепла, скеровані його струмені, тягучі тендітні течії. Без спек, без перепадів, рівномірне, добре темпероване літо. Без найслабшого струсу. Таке довершене, що непомітне. Незриме не від темряви, а від прозорості, коли видність зливається із самоочевидністю. Лиш тужава липкість лип спричиняє тяжіння.
Така прозора простота всіх просторів навколо. Всі доми стоять відкриті, вікна відчинені, споруди прозорі й легкі, пронизані наскрізь срібним світлом.
Отакої от пори ми з Татом вибралися до Цибрівських, а звідти відразу на річку. У двох одиноких жінок був хрумкий білий обрус на темнім і круглім столі. Всі вікна відчинені й лагідний легіт, але навіть він ніколи не в змозі вивітрити стійкий і настояний дух старожитності, схожий на перелітні пахощі паперівок і приречених паперів.
Темний також, вузький і зґрабний креденс з прозорим і різьбленим шклом верхніх дверцят, крізь нього білість і крихкість старої порцеляни, гостра кутастість кришталю.
З шуфляди ж видобуто тяжкий капшук з цупкої мішковини, повен старих срібних монет. Як важко й приглушено сипонули вони на обрус. Великі товсті монети, стерті, згладжені кружала тьмяного срібла. Тато мав собі вибрати звідти кілька, яких йому бракувало до збірні.
Вибрав і обрав не затримуватися, йти далі, їхати з нами, синами, на Бистрицю.
Її бистрі прозірливі води, її прозора прохолода, сріблястість вузького вербового листя. Густі надрічкові верболози – наші лаконічні літні джунґлі.
Бурхливі вирки в маленьких кам’янистих нішах підмитого меткими течіями високого берега. Зелені замулені заплави з бульбашками жабуриння на мілинах.
Тонесенький, аж попелястий наліт, що так швидко всихався по купелі, борошнистий на лагідній липневій засмазі плечей, намитий водами прадавній, допотопний вапняк брався щільною шкаралущею, що йшла на шкірі тріщинками від найдрібнішого поруху.
Білі гладкі кружала ріні низького берега. Срібне річкове каміння, розсипами, розкладанками. Площини плаского каміння. Громаддя камінної валюти. Липневі поклади літніх федеральних резервів.
Високі й відважні вежі з каміння, зрівноважена і виважена вправність, непідважальна велич римського склепіння літа, спертого винятково на власну вагу.
То не був день на річку, тому ми не були на річці цілий день.
Коли верталися додому пополудні, попереду лежала ще нескінченність дня, він навіть не збирався колись закінчуватися.
Спека застоялася допіру на безгомінній і кам'яній сходовій клітці. Часу не існувало, тільки дзвінко билася об розпечену шибку шестидільного вікна випадково метафізична муха.
07.07.2023