Вибори — гарне слово і незгірше має значіння. Памятаю я його від ранньої молодости, коли в хаті моїх батьків ішли розмови: віче, нарада, кацапи, народовці... падали назвища: Барвінський, Романчук, Марков, Дудикевич. Памятаю передвиборчу горячку і повиборчу радість чи смуток.   І тоді мені маленькому слово "вибори" видавалося чимсь дуже святочним і величним. Мріяв я в тому часі про хвилину, коли і мені дозволить метрика станути в рядах виборців і підійти до виборчої урни з карткою.  

Живемо в вирі подій, вісток та домислів і навіть не запримічуємо змін, які відбуваються довкола нас і в нас самих. Так як не бачимо що дня нових зморшків у себе, чи в тих, що з ними часто стрічаємось.   А тимчасом які великі зміни поробив час!   Не кажу про стан посідання, про ординацію, цензуру чи матеріяльні засоби. Це все легко доглянути порівнявши статистику, спис послів чи радних, річники преси і риночні ціни.   Але чи не запримічуєте, які ми всі стали нервові?!  

Горизонт европейської політики, або як хто волить: політичний горизонт Европи закутався в чорні хмари. Кожної хвилини може з тих хмар свиснути огненний батіг і вперезати найбільш підтоптану часть світа. А тоді потрясе грохіт основами землі, держав та народів, повалить неодну будівлю, лишить згарища та руїни на неоднім місці.   Ясна річ, що під таким захмареним небом не може бути мови про спокій душі, а тим більше про спокій язика. Люди хвилюються і балакають, говорять, кажуть, мовлять на всі лади і застави про одно: про війну.  

Дуже швидко хапаємо кожну мовну новинку, навіть не роздумуючи, що вона за одна, звідки і — головне — чи що варта. А ще головніше: не думаємо про консеквенції.   Хто йoгo знає, може з Риму до нас, а може від нас до Риму дісталося слово: май. Зрештою — байдуже. Зате не байдуже, то від цього слова пішло багато інших слів, як під батька діти, а там і внуки та правнуки.   "Маїти", "замаїтися, "маївка", "маєва нічка", "май-розмай", а навіть... хочби й симпатичне "маюфес".  

Виїхав я в неділю на село. На один день, але й то добре, коли є нагода і змога. Досить мені промов і звязаного з ними шуму, чуток, домислів та "зовсім певних інформацій". Хотів дихнути повітрям незабудованих і незканалізованих просторів, налюбуватися молодою зеленню піль, цвітовим снігом садів, повінню соняшного світла.   Сів у поїзд... Заглянув до переділу...  

Приклад заражує негірше від чуми, а успіх будить заздрість неменшу, як у нареченого.   Головокружна карієра Гітлєра і Мусолінія, їx успіхи та слава зродили цілу плєяду гітлєрів і мусолініх навіть на сірім небі нашого заґумінка.   Щораз то більше людей не зачісує якслід космика волосся, а позволяє йому спадати по гітлєрівськи на чоло, підголюють з двох сторін вуса, щоб чорнілися тільки під носом, роблять факірські очі і говорять гугнявим голосом самітника з Берхтесґаден.  

Майже кожного дня лежить на моїм редакційнім столику якесь письмо. Зразу, тільки кинув оком, пізнаю, що це може бути. Сині і білі квадратові коперти — запрошення, повідомлення, цвяшки, латки і звідомлення, вузькі довгі, біло-кремові, біло-голубі, що здалеку пахнуть — бували колись, то й нема що про них писати, звичайного формату і вигляду — запрошення на лови, просьби за протекцією, або дописи.   Нині лежала звичайного формату коперта. "Високоповажаний" і т д. — стояло в ній. "Чи не завважили ви, що українці люблять похорони?"...  

Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехітливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добігла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.  

Полагода української проблєми в Польщі визвала стільки ріжних проєктів, що волова шкіра грубо за мала, щоби змістити їx бодай у скороченні. Є між ними менше й більше реальні, менше й більше ориґінальні, але один тільки придбав собі велику популярність, хоч має марку: "Маде ін ендеція". Він такий: Понад голови закукуріченої інтеліґенції подати згідливу руку почтивому людкові. Популярність такої розвязки настільки велика, що аж дивно, чому не знайшовся досі якийсь маляр, щоб цю ідею переніс на полотно. Як легко і яке вдячне поле до попису!

Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехітливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добігла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.