Полагода української проблєми в Польщі визвала стільки ріжних проєктів, що волова шкіра грубо за мала, щоби змістити їx бодай у скороченні. Є між ними менше й більше реальні, менше й більше ориґінальні, але один тільки придбав собі велику популярність, хоч має марку: "Маде ін ендеція". Він такий: Понад голови закукуріченої інтеліґенції подати згідливу руку почтивому людкові. Популярність такої розвязки настільки велика, що аж дивно, чому не знайшовся досі якийсь маляр, щоб цю ідею переніс на полотно. Як легко і яке вдячне поле до попису! По середині гурт льомброзівських типів у фраках, смокінґах, рясах, а що найменше в твердих "банячках" на голові. Один скрегоче зубами, другий вигрожує кулаками, третій фабрикує бомбу, четвертий вимахує ножем, пятий крутить шнур і т. д. Над тією добірною компанією простягнена рука аж до другого кінця образу, де в куті стоїть застрашений рідною інтеліґенцією селянин і жде на змилування.
Цей проєкт не новий. Виплекали його ще перед війною ендеки, але по війні закинули як занадто толєрантний.
Тепер час до часу видвигають нові проєкти, характеру — більше на їx думку успішного: українців нема, русини діляться на поляків греко-католиків і заґродову шляхту, а горстка інтеліґентів то загалом не знати що. У їx пресі поцтивий людок довгий час виступав як український у лапках, часом виступає як руский або русінський, а останніми часами змінився на польсько-руського "хлопка".
Патент на цю останню назву має п. Амелія Лончинська, особа письменна, що виступає зі своїми капітальними дописами на сторінках "Слова Народового".
В числі з 15. квітня ц. р. є її великий допис "Ґдзє ґлови нема, там і оґон непотшебни" (наголовок відноситься не до її допису, а до Карпатської України і Галичини!). Пише пані Амелія про настрої на селі в Равщині, де як відомо живуть також і українці. Все було би в порядку, якби не... священство (очевидно греко-католицьке!). Під впливом тих бунтарів діються такі речі: Хто не йде до своєї крамниці, того напоминають у листах, а як поляки уладжують якусь забаву, то "тегож самего дня гасайом і "украіньци" в своїм дому".
Щодо справи України і української проблєми, то поважні, "витравні", як каже пані Амелія, селяни висказуються так: "Нащо нам Україна? Кінь перед порожним жолобем не наїсться." "Якже прекрасно ясні труднощі нового політичного твору!" — захоплюється вона. І додає: "Ах! Ґдиби-ж не ці ксєнжа!.."
Чогож властиво хоче український селянин? — запитає читач.
Пані Амелія дає і на це відповідь.
Отже поцтивий людек хоче добробуту (хто його на світі не хоче?!) і... ендецького війта (так!). В її селі є 90% українців і всі як один муж розпинаються за ендецьким кандидатом на війта, але — далі на жаль сконфісковане — а ще далі стоїть таке: напевно знайдеться хтось вигіднішій, а селяни підуть за ним, бо "наші поважніші хлопи, то нарід потульний і вміє резиґнувати". Себто швидко зрезиґнує з улюбленого кандидата-ендека, хоч може в душі буде лихословити, а серце буде потаємно кровавитись. "Рівно потульного і тихого вола як наш хлоп польсько-руський трудно знайти" — кінчить пані Амелія свій допис.
Піддаю останній вислів пані Амелії під увагу маляреві, що буде малювати образ розвязки української проблєми, щоб замість селянина поставив у куті полотна поцтивого вола.
А редакції "Слова Народового" раджу завести постійну рубрику: "Цьоця Амельця ма ґлос" — і там містити більше таких капітальних дописів.
[Діло]
16.04.1939