Вікенд.

Виїхав я в неділю на село. На один день, але й то добре, коли є нагода і змога. Досить мені промов і звязаного з ними шуму, чуток, домислів та "зовсім певних інформацій". Хотів дихнути повітрям незабудованих і незканалізованих просторів, налюбуватися молодою зеленню піль, цвітовим снігом садів, повінню соняшного світла.

Сів у поїзд... Заглянув до переділу...

У переділі дві особи. Молоді хлопці, з вигляду — робітники, що мають працю. Чисто і гарно вбрані, тільки червоні, мозолисті руки зраджують фізичних працівників. Розмовляють по польськи про це та про те.

— Przepraszam, czy wolne?

— Wolne.

Я сів на лавку і почав подорож.

Сьогодня щойно 30. квітня, але сонце як у липні. В ваґоні горяч, а з нею разом її сестра скука страшенна. Принагідні товариші подорожі зайняті якоюсь нецікавою темою, а то присів би до розмови, а бодай слухав би.

Коло одного з них два часописи. Може б так почитати!?... Hі! Адже саме тікаю від усякої політики!..

Поїзд товче макух на шинах, монотонно, рівномірно, в безконечність. Спав би, та сон не чіпляється.

Таки попрошу.

— Przepraszam, pan pozwoli... — і показую рукою на ґазети.

— Proszę bardzo!

Подає мені "Курієр Варшавскі" і... "Новий Час".

Потім бере "Новий Час" назад.

— То dla pana, zdaje się, niepotrzebne.

— Dlaczego nie. Proszę pozwolić.

Подає і недовірчиво всміхається.

Я беру "Новий Час" і починаю читати.

Ш. Читачі! Цікаво, що ви на моїм місці зробили б? Признались би, що ви такий сам українець як і він?! Трохи ніяково. Компромітація для нього і для мене.

Отже читаю з трудом, добре вважаючи, щоби не за скоро пересовувати зір по рядках. А то ще готов догадатися! Громадянин, що позичив мені ґазету дивиться.

Врешті положив українську ґазету, а взяв "Курієра". Тут міг уже позволити собі на швидке читання — але знайшов тільки те, від чого тікав: промова, "на мярґінесі промови", голоси преси про промову, висновки з промови, вражіння з промови, темні місця в промові, настрої після промови й анонси. Положив ґазету.

— Dziękuję bardzo.

— Proszę bardzo.

Один із "сопутників" почав дрімати. Щораз хилився то сюди, то туди, вкінці поліз на полицю і там примостився на довший сон.

Другий сопутник дивився якийсь час крізь вікно, врешті взяв до рук "Новий Час" і почав читати.

Стація.

До переділу заглянула якась старша, симпатична пані.

— Przepraszam, сzy wolne?

— Wolne! — відповів я.

Пані сіла, розтаборилась і глипнула на полицю.

— Niech pan uważa, żeby na pana nie spadl! — усміхнулася до мене.

— Nie spadnie! — успокоїв громадянин, що читав ґазету.

— Do wszystkiego się mоzna przyzwyczaić — додaв я фільософічно.

Пані всміхнулася, я всміхнувся і громадянин з ґазетою всміхнувся.

Врешті пані перевела зір по полиці на ґазету. Глипнула раз, другий, врешті почала читати. Щоправда дискретно, але дуже уважно.

Громадянин це завважив і шармантсько подав їй "Новий Час".

— Proszę. Może pani przeczyta.

— Dziękuję. Czemu nie.

Взяла і почала вичитувати. Але направду так само як я вдавала, що тяжко їй з тим упоратися.

Так якось зложилося, що я і пані висідали на одній стації та що по мене і по неї хтось вийшов на залізницю.

— Сервус, приятелю! — крикнув до мене знайомий. — Я вже боявся, що не приїдеш..!

— Цілую ручки теті! — щебетала якась панночка до пані. — Чи тета має якісь клунки?!..

Подорожний з ґазетою не потребував рекомендації, його національність зрадила ґазета.

Чим був той, що спав на полиці — не вдалося ствердити. Але...

[Діло]