Іван Франко

[Зоря, 1890, № 2–3 (15(27).І–1 (13).II), с.17–21, 33–36]   (Оповѣданє арештанта.)   I.  
13.02.90 | |
[Ілюстр. календар тов. «Просвіта» на рік звич. 1891. Львів, 1890, с.2–10 = Квітка. Ілюстр. літ. зб. Львів, 1890, с.2–10]     Оповѣданє Ивана Франка.  
19.01.90 | |
[Зоря, 1890, № 1 (1 (13).І); с.1–4]  
13.01.90 | |
Занимаючися від кільканацяти лїт збиранєм матеріялів етнографичних, упорядкував я часть тих матеріялів, а именно Збірник приповідок (4500 доси недрукованих) і предложив их краківскій Академії Наук для поміщеня в своїм виданю Zbiór wiadomośсi do antropologii krajowej. Однакож комисія антропологична, з огляду на обєм і важність збірника, рїшила напечатати єго осібною книгою і поручила менї занятися остаточною і суцільною редакцією Збірника. Позаяк наші давнїйші (галицкі) збірники приповідок народних (Іосифа Левицкого, Илькевича, Ст.
31.10.89 | |
[Товариш, 1888, № 1 (10.VII); c. 3–13]   Оповіданє.  
29.11.88 | |
[Товариш, 1888, № 1 (10.VII), с.53–65]   (Замісць фейлєтона).   — „Що нам там займати ся науковими питанями, філософією, економією, науками природними! Наша публіка того не любить!“   — „Годі нам вдавати ся в остру критику нових появ літературних. Одно те, що познеохочуємо молодих писателів, а друге те, що й наша публіка кривить ся на такі річи“.  
28.11.88 | |
I.   Батько хотів єму лишити село, і при своїх спосібностях певно був би сего добився, коли б був не так дуже любив своє потомство. Але що любив Гаву без памяти, то й не зумів удержати належної міри в своїй захланности. Кусав, як то кажуть, більше, ніж міг проковтнути. Ну, і подавився, і лишив Гаву без крейцаря.   Вмираючи, сю одну тілько дав єму науку:   — Гаво, коли тобі в життю трафиться дещо доброго, хоч би й що найменше, все кажи: хвала Богу, на початок і се добре!  
[Зібр.тв., т. 16, с.188–192]   Бо адже ж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дідицький, щоправда, сказав колись, що                           Рôкь старый уже пропалъ                         Вь мори вѣковыхь временъ,—  
16.09.88 | |
В обширній другій клясї нормальної школи отцїв Василіян в Дрогобичи тихо хоч мак сїй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всїх не самим предметом, як радше особою учителя. В Василіяньскій школї на всї предмети учителї — самі отцове, а тілько для науки писаня они наняли собі світского чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що він економ; хоч з нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки не помітуєся хоч тростівки і нїколи не занедбує робити з неї відповідного ужитку.
12.09.88 | |
Въ обширнôй другôй клясѣ нормальнои школы отцѣвъ Василіянъ въ Дрогобичи тихо хочь макъ сѣй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всѣхъ не самымъ предметомъ, якъ радше особою учителя. Въ Василіяньскôй школѣ на всѣ предметы учителѣ — сами̂ отцове, а тôлько для науки писаня они наняли собѣ свѣтского чоловѣка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що вôнъ економъ; хочь зъ нагайкою ходити теперь не выпадає, але все таки не помѣтуєся хочь тростôвки и нѣколи не занедбує робити зъ неи вôдповѣдного ужитку.
12.09.88 | |