І.
В ч. 5. "Народа" подає д. Франко яко одиноке средство, що має зарадити нужді сільских хліборобів — сполученє грунтів громадских в одно і заведенє на тім господарства фільваркового. Фільварок 1000 морговий потрафить обробити поля 5-8 парами коней, коли на тій просторони громадяне тримають непотрібно 100—150 пар; на фільварку менше мертвого капіталу в будинках, а мимо того будинки ті і лучші і здоровші для людей і худоби ніж будинки на селі; при фільварковім господарстві менше сил робучих потреба і д. і.
З бесіди з деякими людьми, котрі статю д. Франка читали, пересвідчився я, що люде на селі в загалі мають зовсім трафний погляд на вартість того проєкту і ясно бачать нестійність єго; тому критика того проєкту видалась мені злишною, коли однак появляються голоси похваляючі єго (див. Народ ч. 9. ст. 135), то уважаю за потрібне піднести деякі закиди, котрі не кождому на гадку приходять.
Таке згуртованє громадских грунтів для господарованя по фільварковому, є вже зі зглядів чисто господарских неможливе. Всі поля требаби поділити на кілька або кільканацять рук (полос) відповідно до того чергованя плодів, яке би ся мало прийняти, а кожда рука малаби бути засіяна одним плодом. Першим вимогом управи булоби тепер всі грунти громадскі зрівняти під зглядом управи, під зглядом сили навозовоі, під зглядом вичищеня рілі від хабазів, бо інакше (практичні господарі порозуміють се легко) порядна господарка не булаби можливою. Представмо собі, яка то трудність — теперішний нелад до якого небудь ладу привести. Таж ту кождий кусник поля інакше був загосподарований; оден в повній силі, другий о межу крайне виссаний, оден захващений, другий побіч зовсім чистий, оден ораний до глубини ледво яких 4 цалів, другий побіч повисше шести цалів і т. д. Панове не-господарі не повірять, що для такого вирівнаня грунтів, без якого о фільварковім господарстві бесіди бути не може, десять літ праці спеціяльно до того зверненоі за мало; що тут для вирівнаня грунтів, для уможливленя господарки, треба і вкладів величезних. Який то мавби бути заряд на такім фільварковім господарстві, о тім д. Франко докладнійше не пише, однак то знаю, що в спілці, до котроі би належало так много людей темних, нетямущих ні в господарстві, ні в рахунках, ні в письмі, а кількох розумнійших, котрі би мали вести господарство, рахунки і т. д., ті остатні аж надто часто за свій більший "розум" платилиби собі більше, ніж би то прочим громадянам було до вподоби. І ще й те річ певна, що громадяне на тім своім фільварку певнеби так щиро не працювали, як би працювали на кавалку грунту, з котрого вся користь іде прямо до йіх кішені. Бо ж маємо діло не з ангелами на місяці, але з людьми з крови і кости, такими, якими вони на нашій землі дійсно є, — а у таких все би явилася охота часть праці своєі звалити на плечі своіх ближніх, бо в спільній касі однакий гріш буде, чи я яку роботу сам зроблю, чи зіпхну єі яким світом на другого.
Що до будинків — се велике питанє, що дешевше і здоровійше: чи 20 хат сільских по 400—500 злр., чи одна касарня на 20 родин, котра мусить бути масивно збудована. 20 хат сільских коштує около десяти тисяч злр., а на двайцять родин не збудує касарні і за двайцять тисяч.
Обшар двірский 1000 морговий мусить тримати не 5—8 пар коней, а таки зо тридцять пар що найменше. — Що селяне звичайно більше коней тримають, ніж йіх затруднити можуть, се правда, але сему знову можна в інший спосіб запобігти. Давно вже повинна була пійти частина грунтів селянских з під плуга під управу рискалем (огородником, лопатою), а тогди і частки непотрібних коней можнаби позбутися. Аж гірко робиться, читаючи дописи о таких стосунках, як в "Образку хлопа рільника" в 9. ч. Народа. Там жалкує Анна П. над хлопом, що бідачиско мусить 7 злр. за день за плуг платити; у мні зовсім інші чутя збуджають такі образки: я би того хлопа, що радше заплатить 7 зр. за плуг, а не возьме ся до обробленя поля лопатою, скорше покарав, як милосердився над ним.
Що до ощадности фільварку на руках робочих в порівнаню до окремішних господарств громадян, то ту стоімо з д. Франком на цілковито противних становищах. Д. Франко радби заводити машини, щоби ощадити праці, я уважаю жерелом нашоі нужди, що у нас для рук робочих поплатноі праці за мало. Я виказав датами статистичними, що продукція на грунтах селянских надзвичайно слаба — так слаба, що загал селян наших головно не з свого грунту, а з зарібкованя жиє і то з заробкованя на обшарі двірскім. Платня за роботу нечувано низька, бо подаж праці велика, і робітник, котрий не має жадних засобів, мусить робити, за всяку ціну, хотьби найвизшу. При таких обставинах першою і найголовнійшою реформою економічною не може бути ніщо інше, як показати нашим людям, якби своі сили робучі могли зужити користнійше ніж на лані панскім. В деяких сторонах нарід сам винайшов собі поплатнійший заробок і не вагуєся наражатися на всякі небезпеченства, які приносить з собою подорож до чужих, навіть заморских краів, щоби лишень добитися до того зарібку; а нам не позістає нічого іншого, як улекшити і урегулювати ту часову еміграцію для зарібку і охоронювати емігрантів від усякоі напасти неправноі та ошуканства.
З другого боку, тревале поліпшенє долі наших селян дасть ся осягнути аж тогди, коли не заробок, а дохід з власного господарства буде підставою биту наших селян.
Як найменше заробкувати, як найбільше праці в своє господаство вкладати, се трудна вправді до сповненя, але проста, ясна і на певно до ціли доводяча програма.
О.
ІІ.
Коли я — не фаховий господар — важуся відповісти кілька слів на повисші уваги д. О., то певно не для того, щоби "моє було на верха", а для того, що бажав би бути переконаним, а докази д. О. не всюди мене переконали.
Д. О. бачить неможливість згуртованя в тім, що теперішні грунти селянскі не однаково оброблені, одні ліпше, другі гірше, а для фільваркового господарованя треба-ді грунту зовсім однакового. Не розумію, для чого се потрібне. Не всі фільварки лежать на рівнинах і на пшеничних грунтах. Є фільварки й з мішаним грунтом. Друга річ: панскі фільварки продукують переважно на вивіз, отже великі лани поплатного збіжа (пшениці, жита, вівса) або картофлі (для горалень). Фільварок громадский мусів би мати поперед усего ціль — виживити громаду; значить, продукція на нім мусіла б бути більше мішана. Він мусів би продукувати більше городовини, ріжних ростин окопових, гречки, проса, капусти, льну, конопель, вики і т. і., одним словом, ростин вимагаючих досить ріжнородноі управи. Я не перечу, що бувають селянскі грунти дуже позапускані і знаю, яка се тяжка робота — хоч з дебільшого вичистити такий грунт, знаю, бо й сам працював при такім чищеню. Але знаю також, що для того, щоб той запущений грунт хоч яко-тако родив хліб, такоі знов страшноі роботи ані величезного кошту не потрібно, щоб за для того аж неможливе було згуртоване грунтів. Уже за 3-4 роки ріжниці вирівнаються на стільки, що можна буде без великого різіка засівати більші обшири (в разі потреби) однаковим збіжем. Конечно, до взірцевого фільварку від разу не дійдеся, але щоб той фільварок, який буде з самого початку, мав бути менше спосібний до виживленя і удержаня громади (чи єі части), ніж ті самі грунти оброблювані в роздріб, сего д. О. не показав, а се на разі булоб бодай чи не найважнійше.
Каже д. О., що на такім своім фільварку люде "певне би менше працювали", ніж тепер кождий на своім шматочку. Не знаю, чому би се так мало бути. Люде не ангели — каже д. О. Ну, так, але й наймлені косарі чи женці на панскім полі також не ангели, а якось працюють, і звичайно добре працюють. Чи зовсім охотно, чи ні — се йіх діло, але робота йде. Під надзором — скаже д. О. Ну, а на громадских ланах не може, не мусить бути надзір? Слова д. О. про неохотну роботу людей на своім спільнім лані нагадують міні розмову, яку я мав про сю річ з ч. Грицком Запаринюком. Коли я вияснив єму свою думку, він добру хвилю сидів замислений, а далі каже:
— Ні, се би зле було!
— Чому зле? Для кого зле? — питаю.
— Для лінивих, — каже. — Не оден, видите, тепер жиє сам собі, то робить або не робить, як єму хочеся, а тоді би вже годі так, мусів би робити, як і всі.
Я не такий глибокий знавець душі народноі, щоб міг на певно рішити, чи цілковита правда на боці д. О., чи на боці д. Запаринюка.
Не знаю, чи міні здаєся, чи й справді між початком а кінцем замітки д. О. є якась суперечність. В початку він каже, що згуртованє хлопских грунтів неможливе для того, бо за богато б треба праці, а при кінці виступає проти машин улекшуючих роботу і говорить, що наші люде за мало працюють на своім грунті. Отжеж міні бачиться, що заведенє гуртових фільварків поперед усего мало-би той добрий наслідок, що дало би можність більшому числу людей працювати на своім грунті. Тепер халупник, що має хату і пів морга або й морг грунту — а таких маємо в Галичині около міліона — помимо найщирійшоі волі і охоти не може всю свою працю вложити в той грунт, бо би на нім (при наших, не бельгійских господарских условинах) подох з голоду. Він мусить, як се вірно висказав др. Данилович, бути сільским зарібником привязаним до землі, т. є. мусить нести на своім хребті невигоду кріпацтва і надто ще приймати різкі удари капіталістичного устрою. Самою бульбою і капустою (бо тілько йіх в найліпшім разі він може управляти на своім клаптику землі) тут усему лихови не зарадиш. Подаючи думку фільваркового господарованя, я власне мав на оці головно ту сільску бідноту, і думав, що в такім гуртовім господарстві йій можна б було лекше відітхнути. Се зовсім не все одно, коли всю працю двох людей (при наших обставинах рільничих, торговельних, комунікаційних і т. д. — кладу на се натиск) вложити в оден морг грунту, чи працю 100 людей в 50 моргів. Д. О. яко рільник-спеціяліст і сам се зрозуміє. Одною з головних користей гуртованя видалось міні й те, що при нім можна, ту саму роботу зробити зо значною заощадою часу і сили; значить, не потрібно б усіх 100 людей запрягати до рілі, коли полеву роботу обробило б так само добре і 50 а нехай 70. Прочі могли б занятися усякими промислами домашними і рільничими (нпр. пасічництвом, садівництвом, молочним ділом і т. і.), а при тім ще осталось би для всіх хоч троха часу вільного від праці і від турботи, щоб повернути єго на освіту, на читанє книжок і на забаву. Нині по всім світі робітники домагаються 8-мигодинноі праці, а д. О. рад би мабуть нашого хлібороба так запорпати в ту полеву роботу, щоб він і не виглянув з неі ніколи. Ми вже читали в газетах, що в деяких сторонах нашого краю люде, не маючи тяглої худоби, самі запрягаються до плугів і борони і орють та волочать. Чи се ваш ідеал, д. О.? Ні, скаже д. О. вони дурні! Чому не оброблюють своі клаптики рискалями? На се відповімо, що мабуть не можуть, бо як би могли, як би йім се ліпше виходило, то би так робили, бо прецінь ніхто собі не ворог, щоб собі зле робити, а оброблюванє землі в огородовий спосіб замісць рільового, се також не така велика філософія, щоб мужик до неі не додумався. А треба б поміркувати, чому вони волять деградувати себе до волів, ніж копати своє поле рискалями? Може би й побачили ми яку важну і розумну на те причину.
Найважнійший закид, який підніс д. О. против моєі думки, се питанє адміністраціі. Признаю, що питанє се дуже трудне і що о него нераз може розбитися ціле діло. Але питанє адміністраціі становить камень преткновенія не тілько в тім ділі, а всюди, навіть там, де адміністратори мають діло з самими освіченими людьми, навіть зі спеціялістами в фінансовім і бухгальтерійнім ділі. Кілько то банків, кас звязкових, фабрик і т. і. пропало й пропадає що року через злу і несовістну адміністрацію, а прецінь ніхто на світі не каже, що не слід закладати банків і фабрик через те, що йіх тяжко адмініструвати і що в них можуть лучатися крадіжки. Се все люде добре знають, і проти сего всилуються винаходити способи, щоб хоч з дебільшого запобігти надужитям. І ми мусимо над тим подумати. Та справа се так важна, що ми лишимо єі собі до іншого разу.
Іван Франко.
[Народ]
01.06.1890