Наші устави кажуть, що громада, то перша і найменша одиниця адміністрацийна; з громад складаються повіти, в повітів край, з країв держава. Як би так узяти порівнанє з тіла людского, то можна би сказати, що держава, те цілий чоловік, крайі, то єго поодинокі сустави, повіти, то в тих суставах ріжні органи, як кости, жиди, стягачі і т. і., а громади, то ті найменші комірки, з котрих складаєся ціле тіло і кожда єго частина. Порівнанє се, як і всяке порівнанє, троха недомагає, але ми не будемо на нім настоювати, а вжили єго тілько для виясненя того, що треба розуміти під одиницею адміністраційною.
Ясна одна річ. Коли кождий повіт, кождий край, кожда держава складаєся з громад — сільских чи міських то все одно — то перша і найголовнійша задача тих, що управляють державою, краями, повітами повинна би бути така, щоб добре упорядкувати і мудрими правами як найліпше забезпечити ту найменшу, але основну одиницю. Бо коли громада зле впорядкована, бідна, темна і сама в собі розлазиться, то очевидно, що й увесь побудований на ній порядок повітовий, краєвий і державний не може бути тривкий. В міських громадах ми й бачимо щось подібного. За давних часів королі надавали містам так звану майдебурію, то є право власного суду, надавали йім привілеі на торги, на мита, на шинки, на грунти й ліси, щоб не тілько забезпечити поодиноким міщанам йіх житє та цілість йіх маєтків, але стягнути до міста як найбільше чужих людей, продавців та покупців, з котрих міщанам головна користь.
І в наших часах міста мають ще значні, хоч і не такі великі привілеі. Хоч майдебуріі вже нема, та за те міста, (в нашій Галичині крім Львова і Кракова ще 33 більші міста) мають своі осібні статути, свою осібну уставу виборчу (вони голосують на послів впрост, а не через виборців, як по селах), виробляють собі право побираня ріжних акциз і мит, мали до недавна право пpoпінаціі і т. і. Не хочемо ми тим сказати, щоби по містах було вже все так, як би повинно бути; противно, і тут богато ще треба робити, щоб дійти до добрих і справедливих порядків. Та все таки з містами лекше діло вже хоч би для того, що міста немов та губка втягають в себе трохи що не всю інтелігенцію краю, тож інтелігентні люде все таки швидше зговоряться і видумають для себе якусь розумну раду, ніж темні. Тому то ми на разі полишимо на боці міста і йіх потреби, а поміркуємо про потреби тих, котрі найбільше потребують доброі ради — громад сільских, хліборобских.
У нас по селах, сказавши по правді, є двоякі одиниці адміністративні, двоякі громади, дуже не однакові з кождого погляду: Громади мужицкі і обшари двірскі. Вся пожиточна земля в нашім краю розділена межи сими двоякими одиницями майже по половині, податкі грунтові також бере з них держава майже однакові, інші тягарі, як податки домові, податкі посередні, (за сіль, тютюн, світло), а також додатки шкільні, конкуренційні і т. і. громади мужицкі поносять далеко більші. Зваживши-ж, що на обшарах двірских живе людей мало що не двацять раз менше, ніж в громадах хлопских, дійдемо до того, що кожда людина на обшарі двірскім що найменше двацять раз менше обтяжена тягарами державними, краєвими, повітовими й громадскими, ніж в громадах мужицких. А коли з другого боку візьмемо на увагу права, якими користуються властителі обшарів двірских (вони мають знов осібне право виборче, далеко користнійше, ніж міста), то переконаємо ся (про се ще ми поговоримо докладнійше при нагоді), що обшари двірскі користуються правами що найменше, в двацять раз більшими, ніж громади мужицкі.
Ми зазначили сю величезну нерівність прав і тягарів межи тими двома родами "одиниць адміністраційних" (додаємо, що зазначили ще далеко не все!) раз для-того, щоб показати, що обшарам двірским навіть без ніяких інших підмог далеко лекше було би розвиватися, поступати, ніж громадам мужицким, а по друге, для того, щоби привстидати тих нещирих "приятелів" наших, котрі в остатних часах дуже часто заговорюють до наших робітних людей в тій одній тілько ціли, щоб довести нібито до згоди "між хатою і двором", а властиво щоб уцитькати глухе невдоволенє робітних людей на ту нерівність, котра на кождім кроці сама кидаєся йім у очи. Ми також не противні згоді, і постараємось вияснити дальше, як би ми ту "згоду" розуміли, але одно тілько кажемо з гори, що згода на підставі такої нерівности прав і обовязків, се не була би згода, а ярмо, котре би сторона більше обтяжена а менше управнена, по думці наших нещирих приятелів, мала добровільно і ще й з подакою сама собі заложити на шию. Ну, за таку згоду наші робітні люде, седяне, мусять красненько подякувати і перепросити.
Але не о те нам головно йде, коли пишемо сі слова. Ми хочемо звернути увагу на те, як упорядковане господарство в громадах мужицких, а як в обшарах двірских.
Возьмім для гладкого рахунку, що обшар двірский має 1000 моргів землі і громада також 1000 — тим способом ми не далеко відбіжимо від правди. Але обшар двірский належить звичайно до одного властителя і оброблює весь той грунт як одну, що найбільше як дві цілости, господарює на однім або на двох фольварках, коли тимчасом в громаді маємо 200 господарів і 200 дрібних господарств. Що з того виходить? Обшар двірский поперед усего ощаджує великі гроші на будинках господарских, т. є. ощаджує на такім видатку, котрий сам собою найменшу приносить користь для господарства. На фольварку вистарчить одна порядна стайня для рогатоі худоби, одна конюшня, один телятник, один хлів; будинки ті можуть бути за те общирні, ясні, чисті і тривкі, т. є. для худоби пригіднійші, йіх забезпечуєся від огню, направляєся добре, одним словом, вони і ліпші і дешевші, ніж мужицкі нужденні хлівки та стаєнки, дешевші справді, бо менше коштують, ніж тих 100 чи 200 подібних будиночків, що в громаді мужицкій, діраві, нечисті, нездорові, нераз холодні і мокрі, майже ніколи неасекуровані.
Дальше ощаджує панский фольварок на тяглій худобі: він держить тяглих коней 5—8 пар, коли тимчасом в селі є йіх 100 до 150 пар. Самі знаєте, кілько то коштує в господарстві удержанє коней, на котрих іде найліпша паша, овес, січка і т. і. або удержанє волів. В дрібнім господарстві коні або воли годуються звичайно з ущербом для молочних коров, котрі в зимі мусять йісти солому або перегризки і рідко коли дістають що небудь поживнійшого, так що на весні по такій зимівли звичайно самі о свойій силі встати не можуть. А на панских фольварках зовсім не так: там головна часті, паші іде на корови та на телята, а за то головна часть роботи робиться машинами. Тяглої худоби треба там лиш на те, щоб виорати, заволочити, звезти збіжа до стирти або до кіпця та довезти дров. Сказавши по правді, і в дрібнім господарстві коні для господарства нічого більше не роблять, і наші люде держать йіх головно для зарібку. Чи однако той тяглий заробок виплатить ту "зйiжу" кіньску через цілий рік, і інші страти, які з тим лучаться, се велике питанє.
Дальше ощаджує фольварок на руках робучих. Він жне, косить, грабає, молотить, віє і сіє машинами, котрі, що правда, богато коштують, але довго тривають і швидко виплачуються, бо роблять швидко і добре. Ощаджує фольварок ще й на часі, бо поле до него належне оброблює великими ланами, не розбиваючи на малі нивки, до котрих треба далеко, нераз обхідними стежками ходити та й йіздити і котрих обробленє через те стаєсь коштовнійше.
Алеж — спитаєте — щож з того всего виходить? Фольварок належить до одного пана, то й може так робити, а в селі є 200 господарів, то як жеж йім інакше діяти? Нівідки йім справити машини, нівідки будувати ліпші будинки, не можна йім не йіздити і не ходити на заробітки, бо то все диктує йім потреба, нужда, голодний живіт — найстарші пани в житю бідного чоловіка.
На се ми кажемо ось що: хибна ваша думка, панове господарі, що інакше не можна. Мусить бути можна, бо так, як є доси, дальше бути не може. Живучи таж як доси, на 3 чи 5 моргах, з нужденною худобою, в дрантивих будинках, на кепсько управленій ріли, тратячи на кождім кроці задармо свою робучу силу і свій хозяйский капітал, ви ніколи не вийдете на ліпшу дорогу, а стратите й те, що маєте, стратите й ту худобу і ті будинки і те поле і в додатку ще й здоровлє своє і свойіх дітей. Повтаряємо і радіб ми вам голосом громовим закричати: мусить бути можна інакше господарювати, бо так як доси господарюєся, так не можна! І власне для того ми ставимо вам за приклад господарку фольваркову: тілько така господарка в нашім краю може оплатитись і може розвиватись та поступати поровень з розвоєм рільництва в цілім світі. І додаємо отсі слова, котрі просимо вас добре собі затямити: фольварок, такий, який маєте нагоду майже що день бачити перед своіми очима — повинен бути на тепер нашим народним ідеалом і з погляду на права політичні, які він має, і з погляду на господарку, яка на нім ведеся.
Стиснете може плечима, прочитавши ті слова тай скажете: добре тобі говорити, фольварок! Хто з нас не волів би господарювати на фольварку, ніж на мізернім клаптику землі? А я вам скажу: ні братя! Самі ви не хочете і не хотіли сего, по просту для того, що ніколи о тім не думали, що ніколи не підозрівали, щоб се було можливе. А що се можливе, то й самі швидко зрозумієте. Аджеж в ваших руках є все, що для сего потрібне. Аджеж під громадою є поля що найменше стількож, як і під фольварками. Чомуж би єго не можна оброблювати гурток, по фольварковому? Аджеж стягнувши або спродавши всі ті нужденні сільскі будинки, можна би було замісць них побудувати кілька порядних, великих будинків, в котрих би вигідно помістилось по 20 або й більше родин, так що кожда малаби для себе осібне, вигідне і здорове помешканє. Аджеж можнаби те саме зробити і з сільскими хлівцями, стодолами, шопами і шпіхлірами, тим більше, що на те все ще далеко менше потрібно би будинків. А спродавши тоту мізерну худібку, котрої ви тепер мусите держати звичайно більше, ніж можете добре вигодувати, — можна би замісць неї закупити для кождого фольварку достаточне число добрих молочних коров і добрих тяглих коней, і ще певно осталась би якась решта на закупленє хоч деяких машин.
Знаю наперед, що против сеі думки підійме ся богато закидів, але се мене не знеохочує. Така вже натура людска, що звичайно найбільше находить закидів против того, що може чоловікови допомогти. Вгадайте лишень, кілько то було клопотів, заким люде почали садити і вживати картофлю! Коли підіймуться такі закиди, ми й будемо на них відповідати, бо ми дуже би раді, щоб наші люде, громадяне й інтелігенція, добре розважили сю думку і єі практичне виконанє, бо ми переконані, що тілько сею дорогою зможемо дійти до ліпшого стану. Тут тілько з гори застережемося против одного — не так закиду, як підозріня, немов би те, що ми отсе радимо, був соціялізм, заборонений нашими уставами. Хто вам се скаже, той або не розуміє того, що говорить, або не бажає вам добра. Коли те, що ми радимо — соціялізм, то такий же самий соціялізм є і всяка спілка ремісницка, торговельна і банкова. Ми радимо тілько, щоб кожда наша громада, для ліпшого господарованя перемінилася в одну, дві чи кілько там спілок рільничих, завязаних на підставі легального контракту на разі на час кількох літ. Всі права кождого члена спілки до єго грунту, до вартости єго будинків, худоби, знарядів господарских т. є. до всего того, з чим він приступає до спілки, мусілиб бути застережені, так щоби в разі розвяваня спілки ніхто нічого не стратив. Доки би тревала спілка, всі члени, що в ній працюють, малиби мати однакове удержанє, а щорічні зиски роздїлювались би між членів спілки по мірі того, як хто приступив до неі з більшим або меншим вкладом. Певна річ, що спілка така не могла би бути заключена ані на рік ані на два, але що найменше на 10 літ або й ще на довший речинець, бо тілько в такім часі могли би ясно показатися єі користи. Устава наша не тілько що нічого не моглаби мати против завязуваню таких спілок, але ми певні, що через розумних і щирих до народа послів удалось би виєднати для них хоч на перший початок деякі пільги в податках і інших тягарах, хоч би на н. пр. такі, які признає устава для ново повстаючих фабрик.
Одно тілько мусимо тут піднести, в чім бачимо найбільшу трудність при осущеню сеі думки; щоб в кождій громаді найшлося хоч кілька людей інтелігентних, письменних і тямущих в справах господарских та в рахунковости, щоб могли давати провід при веденю господарства в такій многолюдній спілці і провадити єі рахунки доходів і видатків так, щоб кождий член в кождій хвили мав певність, що ані єму, ані нікому не дієся жадна кривда, що добро спілки не марнуєся і все йде як слід. Коли дасться як небудь перебороти ся трудність, тоді ми певні, що завязуванє таких спілок рільничих буде для наших громад найліпшим виходом з нинішноі біди.
[Народ]
01.03.1890