[Зоря, 1890, № 2–3 (15(27).І–1 (13).II), с.17–21, 33–36]
(Оповѣданє арештанта.)
I.
Говорять учени̂ природознавцѣ, що ти̂ верствы воды, котри̂ лежать на самому днѣ найглубшихъ морскихъ глубѣвѣвъ, се справдѣшня „мертва вода“. Величезный стовпъ горѣшнѣхъ верствъ, що тяжить на кождôй частинѣ того низу, позбавлює ѣѣ всякого руху, всякого житя. Свѣтло сонця сюды не доходить, нѣяки̂ живи̂ истоты тутъ не водять ся, нѣяки̂ водяни̂ протоки, анѣ бурѣ анѣ землетрясеня тутъ навѣть легенькою луною не озывають ся. Одинокій рухъ, якій тутъ можна запримѣтити, се вѣчне и ненастанне спадуванє міліонôвъ трупивъ и скелетôвъ живыхъ истотъ, котри̂ колись, неразъ таки давненько, жили и гуляли тамъ, въ горѣ, пышались на сонцѣ, купались въ темнотѣ, гойдались на могучихъ морскихъ хвиляхъ. Погибши, вони звôльна, звôльна спадують въ низъ — особливо ти̂ манюсѣньки̂ форамініферы та діятомеѣ та другій дрôбязокъ, що ставовить головну масу морского житя, — звôльна трупы ихъ продирають ся крôзь щоразъ густѣйши̂ и богатши̂ въ кислородъ та вуглевый квасъ верствы, розкладають ся, неначе згарають въ нихъ, и тôлько зъ часомъ, яко мікроскопійни̂ кульочки та дрôбочки досягають дна и лягають на тôмъ великôмъ кладовищѣ, щобъ колись, по тысячахъ лѣтъ утворити крейдяну скалу.
Важко и сумно мабуть тымъ нижнѣмъ верствамъ воды бовванѣти и дубѣти вѣчно на мертвому днѣ, въ страшевнôй пôтьмѣ, пôдъ нечуванымъ тискомъ, середъ самыхъ трупôвъ. Важко и сумно имъ, особливо коли въ нихъ скрыто вôдôзвесь та вѣчна, непропаща сила, безъ котрои нема анѣ одного атому въ природѣ. Жива, непропаща сила въ нутрѣ, а кругомъ пôтьма, тискъ страшенный и безконечне кладовище! И коли въ тыхъ нещасныхъ, на вѣчну смерть засудженыхъ атомахъ заворушить ся часомъ, разъ на тысячу лѣтъ, легенькій вôдтѣнокъ думки — вы думаєте, що се неможливе? аджежь и нашь думаючій мозокъ, щожь вôнъ инше, якъ звязокъ тыхъ-же атомôвъ кислороду, вуглероду и другихъ елементôвъ? — то гôрка, важка мусить бути ся мрѣя-дума: „Мамо природо ! Вôдки-жь така на насъ несправедливôсть ? Не вже мы гôрши̂ вôдъ тыхъ, що тамъ въ горѣ надъ нами гуляють, гойдають ся та въ чудовому свѣтлѣ пышаються? И чомубъ тобѣ не уставовити черги, чомубъ не пустити насъ хочь на часочокъ туды, въ гору?“
Але мама природа не знає сантиментальности и не слухає мрѣй.
— Буду я зъ вами, дурнями, панькатись! — воркоче вона. — Чуєте въ собѣ силу, то трѣбуйте вырвати ся сами̂ на верхъ. Ще-бы я не мала роботы васъ пôдсаджувати !
Ба, трѣбуйте сами̂ вырватись !
Вамъ не лучалось бачити подôбни̂ подѣѣ въ житю людскому? Ой, лучалось, люби̂ мои, комубъ не лучалось таке бачити! И вôдъ кождого такого случаю щемѣло ваше серце, и до нынѣ щемить, коли стрѣбуєте перевестись думкою въ положенє тыхъ бѣдныхъ живыхъ атомôвъ людскои суспôльности, засудженыхъ зависливою долею на вѣчну пôтьму, на тупу недвижнôсть, на смерть безвѣстну. Аджежь и всѣ мы — чижь не така сама нижна верства помѣжь народами ? Чижь кождый крепкій, здоровый рухъ тыхъ вольныхъ и щасливыхъ народôвъ не вôдчуваємо якъ бôль, якъ натискъ, якъ штовханє на нашь організмъ народный?
А кождый зъ насъ, хто, неразъ коштомъ страшенного зусиля и коштомъ неодного истнованя найблизшихъ намъ людей, выдобувъ ся зъ того темного низу хочь троха на высшій щебель, чижь не почує неразъ мимовôльного жаху и болю на саму думку про той низъ и про те, що не будь сеи або тои щасливои обставины, вôнъ бувъ-бы може й до нынѣ пропадавъ въ ньому, темный, безпомочный, незвѣстный нѣкому, не чоловѣкъ, а частина масы людскои? И чи не заболить наше серце на згадку про тысячѣ а тысячѣ такихъ, що такъ само якъ мы силувались вырватись зъ тои пôтьмы, тужили до свѣтла, рвались до волѣ и теплоты — и все надармо ? И чи не пройме насъ дрожь перестраху, коли пригадаємо житє и конець такихъ незвѣстныхъ нѣкому, забутыхъ, неразъ затоптаныхъ и опльованыхъ одиниць, коли стане намъ ясно передъ очима, що неразъ тôлько найглупѣйша въ свѣтѣ обставина, слѣпый случай, непорозумѣнє, жартъ, нерозважне слово, пилинка одна зôпхнула ихъ зъ дороги и на вѣки вкинула назадъ въ ту пôтьму, зъ котрои вони вже отъ-отъ выбирали ся на вольную волю?...
Оттаки̂ думки вертѣли мôй мозокъ и прогонювали сонъ зъ моихъ повѣкъ пôдчасъ довгихъ, довгихъ ночей и днѣвъ, прожитыхъ въ тюрмѣ. Мои товаришѣ недолѣ, у котрыхъ и самыхъ сверлувало та мулило въ нутрѣ, не могли найти для мене слова потѣхи, — противно, я бачивъ, що сами̂ вони неразъ далеко бôльше потребували такого цѣлющого слова, щобъ не вдурѣти середъ тои сутолоки горя, мы розмовляли, оповѣдали одни̂ однымъ — не про себе, а про другихъ, далекихъ, и все таки про горе. Одно зъ такихъ оповѣдань, котре глубше нѣжь други̂ вразило мене, подаю отсе читателямъ. Той, що менѣ оповѣдавъ єго бувъ — не говорю про єго „фахъ“ парубокъ ще молодый, повный силы й вôдваги, не позбавленый доброго, щиро-людского чутя, выхованый по мѣщаньски, кôнчивъ людову школу, вчивъ ся ремесла, однымъ словомъ, такожь чимало потративъ силы и кошту, щобъ выдрапатись на верхъ, выйти въ люде — ну, а выйшовъ... Та не про се рѣчь !
Шестый разъ уже сидѣвъ вôнъ пôдъ ключемъ, и знавъ усю арештантску практику, трохи що не всю исторію кождои казнѣ : хто въ нѣй сидѣвъ, за що, на кôлько бувъ засудженый, якъ обходили ся зъ арештантами давнѣйше, а якъ теперь, и т. д. Була се правдива арештантска лѣтопись. Дозорцѣ вважали єго за непосидючого галабурдника и давали се єму почути частыми дисциплінарными карами. Але вôнъ не уймавъ ся, и выбухавъ мовъ порохъ, скоро тôлько побачивъ, що щонебудь дѣє ся не такъ якъ повинно, що въ чôмъ небудь кривдять арештантôвъ. Особливо частô мавъ вôнъ передирки зъ шильдвахомъ, що ходить по пôдъ вôкнами вязницѣ и має вважати на те, щобъ арештанты не вызирали въ вôкно и не говорила одинъ зъ однымъ. Кôлька разôвъ воякъ грозивъ єму, що буде стрѣляти, коли не вступить ся зъ вôкна, але вôнъ сидѣвъ спокôйно, не кажучи нѣчого, або коли воякъ починавъ кланцати куркомъ, зôскакувавъ зъ вôкна и кричавъ :
— Ну, ну, аджежь я знаю, що ты не смѣєшь стрѣляти !
— А вôдки вы се знаєте? — запытавъ я разъ.
— Якъ то, вôдки знаю ! Самъ бувъ свѣдкомъ, самъ бачивъ!
— Що бачили?
— Е, та се цѣла исторія ! Отъ лѣпше я вамъ роскажу, нехай тамъ бѣдный рекрутъ не бентежить ся. Аджежь и вôнъ бѣдолаха, що єму скажуть, те й мусить робити.
II.
Два роки тому буде, — почавъ вôнъ, — якъ разъ отсе два роки. Сидѣвъ я тодѣ въ отсѣй ямѣ въ слѣдствѣ. Два насъ тôлько въ казни було, я и якійсь паниско, Журовскій называвъ ся. Що за оденъ бувъ и за що сюды , попавъ, сего вже й не тямлю.
Ажь ось разъ якось у вечѣръ, уже по вечѣрнôй візитѣ, вже мы пороздягались и спати лягли, — несподѣвано чуємо кроки ключника и голосный скрегôтъ ключѣвъ вôдъ колодокъ. Нарештѣ вôдôмкнувъ и впустивши до казнѣ снôпъ жовтого свѣтла зъ своєи лѣхтарнѣ, вказавъ намъ у тôмъ свѣтлѣ якусь скорчену, на-пôвъ голу, марну фіґурку. Потрутивъ ѣѣ напередъ и вôпхнувъ до казнѣ, бо, видно, сама не могла досыть скоро поспѣти.
— Осьде маєшь коцъ и простирало, — крикнувъ, кидаючи ти̂ рѣчи фіґурцѣ на голову и майже до землѣ ѣѣ пригнѣтаючи. — Лягай та спи! Миски дôстанешь завтра.
Сказавши се, ключникъ дверѣ замкнувъ и пôшовъ. У казнѣ стало темно, якъ у пивницѣ, и тихо, якъ у гробѣ. Тôлько въ ряди-годи чуємо, немовь-бы хтось сѣкачами мясо на стôльници сѣкъ — то нашь товаришь зубами дзвонить. Бачите, осѣнь уже була пôзна, двѣ недѣли по всѣхъ святыхъ, холодъ такій, що не дай Боже.
— Що ты за одинъ? — пытаю закостенѣлого товариша, не встаючи зъ лôжка. Уже чоловѣкъ бувъ нагрѣвъ ся и не хотѣло ся менѣ вставати, а въ казни було досыть холодно, бо вôкно мусѣло бути день и нôчь отворене, про задуху.
Товаришь нашь мовчить, тôлько ще дужше зубами дзвонить, а крôзь той лярумъ чути урыване хлипанє. Жаль менѣ стало хлопця, бо я вже домѣрковувавъ ся, що то якійсь зовсѣмъ ще зеленый. Отже вставъ я и постеливъ єму на-помацки лôжко.
— Ну, ну, — кажу, — будь тихо, не плачь ! Роздягнись та йди спати!
— Не... не... мо...жу, — ледви пробубонѣвъ вôнъ.
— Чому?
— Бо... бо... я... дуже змерзъ.
Господи ! Я до него, а вôнъ увесь якъ кôсть змерзлый, анѣ рукою, анѣ ногою рушити не може. Якимъ дивомъ прийшовъ до казнѣ — не розумѣю. Вставъ и паниско, познимали мы зъ него лахмѣтє и роздягли єго цѣлкомъ до гола, натерли добре, обвили простираломъ и коцомъ и поклали на лôжко. За яку чверть годины, чую — зôтхає, рушає ся.
— А що, лѣпше тобѣ? — пытаю.
— Лѣпше.
— Вôдôйшли руки, ноги?
— Ще не зовсѣмъ, але вже лѣпше.
— А вôдки ты ?
— Зо Смерекова.
— То тебе певне жандармъ привѣвъ ?
— А якъ-же. Гнавъ мене сегодня вôдъ рана, майже голого й босого, морозомъ. Десять разъ падавъ я на дорозѣ, бо не мôгъ ити. Бивъ мене ременемъ — и я мусѣвъ. Тôлько въ корчмѣ, въ Збоискахъ, трохи мы пропочили, жидъ горѣвки менѣ давъ.
— А якъ-же тебе звати ?
— Йосько Штернъ.
— А! То ты жидъ ?
— А якъ-же, жидъ.
— Нехай тебе чортъ возьме! Хочь мене убий, чи бувъ-бы я зъ бесѣды пôзнавъ, що ты жидъ, такъ чисто по нашому говоришь.
— Щожь, пане, я зрôсъ на селѣ, межи хлопами. Я пастухомъ бувъ.
— А кôлько тобѣ лѣтъ ?
— Шѣснацять.
— А за щожь то тебе ажь тутъ до криміналу притащили ?
— Ой, пане, я не знаю! Казавъ жандармъ, що мôй господарь прискарживъ мене за рабунокъ зо вломанємъ, але я бôгме нѣчого не рабувавъ. Тôлько свои паперы, бôгме, тôлько свои паперы!
И ставъ хлипати та ревти, якъ дитина.
— Ну, ну, цить, дурный, — повѣдаю, — скажешь то все завтра судіѣ, а мене то зовсѣмъ не обходить. Спи теперь.
— Ой, пaне, а жандармъ казавъ, що мене за те повѣсять ! — заводивъ Йосько.
— Чи ты сказивъ ся, дурный! — крикнувъ я. — Смѣй ся зъ того! Дежь ты чувъ, щобы за таки̂ дурницѣ вѣшали?
— А мôй господарь казавъ, що мене запакують на десять лѣтъ до криміналу.
— Ну, ну, не жури ся, — кажу. — Богъ милосерный, якось то буде. Тôлько засни теперь, а завтра поговоримо за дня!
Умовкли мы и незабаромъ я захрôпъ. Тôлько й мого добра въ криміналѣ, що сплю якъ той заяць въ капустѣ.
III.
Тôлько другого дня могли мы добре оглянути новака. Ажь смѣшно менѣ стало, що я мôгъ учора вôдразу не пôзнати въ нѣмъ жида. Рудый, зъ пейсами, нôсъ вигнутый якъ у старого, постава скорчена, хоть на свои лѣта зовсѣмъ не помарнѣла и доброго росту. Поглянувши на него, бачило ся, що на десять крокôвъ вôдъ него чуєшь запахъ жида. А вчера, коли мы єго натирали напотемки и тôлько слова єго чули, зовсѣмъ того не було чути!
И вôнъ такожь зъ перелякомъ ставъ озирати ся по казнѣ, якъ сполохана бѣлиця. Схопивъ ся, коли мы ще оба зъ паномъ лежали, умывъ ся, постеливъ своє лôжко и сѣвъ на нѣмъ у кутѣ, тай уже анѣ щеберне, мовь заклятый.
— А що, ты голодный? — пытаю єго.
Мовчить, тôлько якось ще дужше скорчивъ ся.
— Ѣвъ єсь що вчора? — пытає панъ.
— Та... вчора... якъ мене мавъ жандармъ вести, вôйтиха дала менѣ трохи борщу и кавалокъ хлѣба.
— Ага, теперь уже знаємо ! — усмѣхнувъ ся панъ.
Давъ єму поснѣдати — добрый кавалокъ хлѣба и вчерашній котлетъ. Ажь затрясъ ся неборакъ. Хотѣвъ щось дякувати, але тôлько сльозы въ очахъ єму стали.
И бачите, ще одна несподѣванка въ тôмъ хлопчискови ! Постать наскрôзь жидôвска, ажь вôдразлива, а въ натурѣ єго бачилось, що нѣчого анѣ крихточки нема жидôвского. Тихій, послушный, безъ жаднои дрôбочки тои жидôвскои самохвальбы, до говôрки неохочій, але коли єму було казати що зробити, то звивавъ ся якъ искра. Було щось таке натуральне, хлопске въ цѣлôй єго поведѣнцѣ. Якъ не було що робити — а що у насъ въ казнѣ за робота! — любивъ сидѣти въ кутику мовчки, скорченый, обчепивши руками колѣна та опершись бородою о колѣна, тôлько очи єму блищать ся зъ темного кутика, якъ у цѣкавои мышки.
— Ну, скажижь намъ, що ты за рабунокъ такій страшный зробивъ, що жандармъ за него ажь шибеницею тобѣ грозивъ?— спытавъ єго разъ панъ, коли вже видно було, що хлопчиско трохи втихомиривъ ся та освоивъ ся.
— Ой, пане, — сказавъ Йосько и затрясъ ся всѣмъ тѣломъ, — довго-бы то росказувати, а мало слухати. То дуже глупа исторія.
— Ну, ну, росказуй, послухаємо. И такъ не маємо тутъ нѣчого мудрѣйшого робити, то можна й глупои исторіѣ послухати.
— Рôсъ я у Мошка, арендаря въ Смерековѣ, — почавъ Йосько. — Зразу гравъ ся я разомъ зъ єго дѣтьми и кликавъ Мошка „тате“ а Мошчиху „маме“. Гадавъ я, що вони мои родичѣ. Але небавомъ завважавъ я, що Мошко своимъ дѣтямъ справляє гарни̂ бекешки а Мошчиха дає имъ що пятницѣ бѣли̂ сорочечки, коли тымчасомъ я ходивъ брудный та обдертый. Коли менѣ було сѣмь лѣтъ, казали менѣ пильнувати гусей, щобы не йшли въ шкоду. Мошчиха не пытала, чи холодъ, дощь або спека, але гнала мене зъ дому на толоку, даючи при тôмъ чимъ разъ менше ѣсти. Терпѣвъ я голодъ, плакавъ неразъ на толоцѣ, але все те нѣчого не помагало. Сѣльски̂ хлопцѣ були лѣпши̂ для мене. Давали менѣ хлѣба, сыра, допускали мене до своихъ забавъ. Привыкъ я до нихъ, а пôзнѣйше ставъ я ихъ выручати въ пильнованю гусей. Бувъ я, якъ на свôй вѣкъ, крепкій и зручный, то господынѣ сѣльски̂ стали сами̂ повѣряти менѣ гусей а потôмъ и телятъ, коли ихъ дѣти мусѣли йти до школы. За те дôстававъ я вôдъ нихъ хлѣба, теплои стравы а неразъ у свято и пару крейцарôвъ. Мошчиха була дуже скупа, то й рада, що я дома ѣсти не просивъ. Але коли Мошкови̂ дѣти дôзнали ся, що я ѣмъ хлопски̂ стравы, то прозвали мене трефнякомъ и стали зо мною дрочити ся а далѣ й бокувати вôдъ мене. Зразу менѣ то не вадило, але небавомъ почувъ я ту неприязнь дуже дôймаво.
Мошко нанявъ для своихъ хлопцѣвъ бельфера, щобы ихъ учивъ читати й писати. Було то въ зимѣ, то и я мавъ часъ вôльный. Колижь я наблизивъ ся до нихъ, щобы й собѣ вчити ся, хлопцѣ стали кричати, тручати мене та щипати, а врештѣ зъ плачемъ заявили матери, що разомъ зъ трефнякомъ учити ся не будуть. Сама, бачу, Мошчиха намовила ихъ до того, бо дуже мене та вѣдьма ненавидѣла, хоть не знаю, за що. Тожь заразъ, якъ тôлько дѣти завели крикъ, прибѣгла и вытрутила мене зъ покою, кажучи, що то не для мене наука, що вони бѣдни̂ и не мають вôдки для жебрака бельферôвъ тримати. Заплакавъ я, але щожь дѣяти ? Пôду, бувало, въ село, бавлю ся зъ сѣльскими дѣтьми або придивляю ся, якъ старши̂ майструють коло возôвъ, саней чи иншихъ знарядôвъ. Неразъ цѣлою гурмою бѣгали мы до коваля, котрого кузня стояла край села, и тамъ цѣлыми годинами придивляли ся роботѣ. А що я бувъ найсильнѣйшій зъ усѣхъ хлопцѣвъ, то неразъ коваль велѣвъ менѣ або мѣхомъ дути або молотомъ ударити або точило крутити. Якій-же я тодѣ бувъ щасливый! Якъ горяче бажавъ я, коли вже наука не для мене, мати бодай яке ремѣсло !
Зъ весною зновъ вернувъ я на толоку, до гусей и телятъ, котрыхъ Мошко тримавъ по кôльканацять штукъ на продажь. Толока була обширна, де-не-де поросла корчами, то й не богато мавъ я бѣганины. Сяду собѣ, бувало, де на горбку, выострю ножикъ и зачинаю стругати, довбати, клемезити рôжни̂ рѣчи зъ дерева, зразу маленьки̂ драбинки, плуги та бороны, пôзнѣйше клѣтки, вѣтряки та млинки. По рокови бувъ я вже такимъ майстромъ, що всѣ сѣльски̂ хлопцѣ въ кутъ передо мною. Почавъ я фабрикувати траскала та скрипучи̂ опуды для вôдгоненя воробцѣвъ изъ пшеницѣ, проса та конопель, и продававъ пару такихъ опудôвъ по десять крейцарôвъ. Заробивъ я небавомъ тôлько, що мôгъ посправляти собѣ деяки̂ столярски̂ знаряди: долôтця, сверлики и т. и. Бравъ ся я до чимъ разъ бôльшихъ рѣчей, бо мавъ до того охоту. Що тôлько побачу, заразъ хотѣвъ-бы зробити. Въ зимѣ пересиджувавъ я цѣлыми днями то у столяря, то у коваля, помагаючи имъ та привчаючи ся до ихъ роботы. Мавъ я вже шѣснацять лѣтъ, а Мошко анѣ гадки зробити щось зо мною, — вывѣвъ мене на пастуха, а за бôльше байдуже. Не знавъ я навѣть, хто бувъ мôй батько и якого я роду. Въ селѣ знали тôлько, що Мошко привѣзъ мене вôдкись маленькимъ; була навѣть чутка, що я сынъ якогось Мошкового свояка, що не оставивъ пôсля своєи смерти нѣкого, тôлько мене одного а за мною порядный маєтокъ, котрый буцѣмъ-то Мошко загорнувъ и собѣ присвоивъ.
— Шкода тебе, Йоську, — говорили менѣ неразъ хлопы, — такій ты моторный хлопець и до ремѣсла охочій, а що зъ тебе буде?
— Щожь має бути, — вôдповѣдавъ я. — Буде громадскій пастухъ.
— Ой, не має сумлѣня Мошко, що такъ за тебе не дбає!
— Каже, що бѣдный, що не має вôдки, — говоривъ я.
— He вѣрь ты старому циганови! Має вôнъ грошѣ и порядни̂, але для своихъ бахурôвъ ховає. А тебе не навчивъ навѣть Богови молити ся.
Бурило ся въ менѣ вôдъ такихъ слôвъ. Ставъ я самъ про себе думати.
— Справдѣ, — мѣркую, — чого я тутъ досиджу ся? Робити на Мошка за дурно завше маю часъ. Кобы хоть ремѣсла доброго де вывчити ся, то мавъ-бымь бодай свôй кавалокъ хлѣба въ рукахъ. Але якъ ту дôйти до того? Якъ увôльнити ся вôдъ Мошка? Куды въ свѣтѣ обернути ся, особливо, коли не знаю, вôдки я родомъ, хто бувъ мôй батько и чи є де мôй рôдъ?
Наша коршма стояла при дорозѣ. Часто до неи заходили шандары, неразъ ведучи скованыхъ арештантôвъ до Львова або до Жовкви. Зразу я боявъ ся страшенно тыхъ здоровыхъ, грôзныхъ хлопôвъ у темнôмъ убраню, зъ карабинами на плечахъ и въ шапкахъ зъ косицею зъ блискучого когутячого пѣря. Зъ трѣвогою й дрожю, скорченый край печи, слухавъ я неразъ, якъ вони розмовляли зъ Мошкомъ або зъ сѣльскими господарями. Розмовляли звычайно про страшни̂ для мене рѣчи, про пожары, про злодѣѣвъ, волоцюгъ, и въ розмовахъ тыхъ дуже часто чувъ я слово: паперы. „Якъ не має паперôвъ, заразъ єго задержати“. „Еге, дивлю ся, а єго паперы не въ порядку“. „Якъ-бы бувъ мавъ хоть одинъ папѣръ добрый, бувъ-бымь єго пустивъ“. — Ба щожь то за паперы, — думавъ я неразъ, — що таку мають мôць, що одинъ папѣръ може проходячого чоловѣка оборонити вôдъ шандаря зъ карабиномъ та когутячимъ пѣрємъ? Але на се пытанє не мôгъ я найти вôдповѣди, а про те тымъ дужше лякала мене думка про ти̂ паперы. Якъ-жежь я можу рушити ся въ свѣтъ, не маючи паперôвъ ? Адже мене заразъ на першôмъ кроцѣ шандаръ зловить и поведе Богъ зна на яки̂ муки! Дрожавъ я всѣмъ тѣломъ на таку думку. Чимъ частѣйше думавъ про вызвôлъ вôдъ Мошка, тымъ частѣйше оти̂ паперы ставали менѣ передъ очима. Навѣть снили ся менѣ паперы, стари̂, пожовкли̂, зъ величезными печатками, дивились на мене грôзнымъ, поморщенымъ обличємъ, або смѣяли ся зъ мене огидными, беззубыми устами. Бувъ я тодѣ дуже нещасливый. Всѣ люде, котрыхъ я о те пытавъ, потверджували, що безъ паперôвъ анѣ въ дорогу рушити не можна, анѣ нѣхто мене до терміну не прийме. Але вôдкижь менѣ взяти ти̂ паперы ? Коваль радивъ менѣ запытати ся про нихъ Мошка, вôнъ-же мусѣвъ дôстати яки̂сь паперы по моѣмъ батьку.
Ба, спытати ся Мошка! Якъ-бы то менѣ такъ легко було до Мошка приступити. Давнѣйше, якъ бувъ я малый, бувъ вôнъ для мене ласкавѣйшій; колижь ставъ я доростати, здавъ мене зовсѣмъ у руки своєи жѣнки вѣдьмы и майже нѣколи нѣчого до мене не говоривъ. Бачилось менѣ навѣть, що бокувавъ вôдъ мене. Вôдъ коли менѣ люде повѣли, що мусѣвъ узяти грошѣ по моѣмъ батьку, ставъ я пильнѣйше на него вважати; я змѣркувавъ, що та моя увага єго непокоить. Крутивъ ся якось неспокôйно, коли мы часомъ опинили ся сами̂; немовь-бы єго щось грызло. — А що, мѣркую собѣ, якъ-бы такъ коли, якъ нема жѣнки, наперти на него несподѣвано, може-бы можна вôдъ него хоть що-то дôзнати ся ? Отъ я й зваживъ ся при нагодѣ такъ зробити.
Нагода така небавомъ лучилась. Мошчиха поѣхала до Жовкви, въ коршмѣ не було нѣкого, тôлько самъ Мошко, — тожь приступивъ я до него тай кажу:
— Ребъ Мойше, люде кажуть, що маєшь яки̂сь паперы по моѣмъ батьку.
Кинувъ ся Мошко, немовь-бы єго оса вкусила.
— А ты се вôдки знаєшь?
— Та люде кажуть.
— Що за люде ?
— Та всѣ, по цѣлôмъ селѣ.
— Ни, а тобѣ на що тыхъ паперôвъ? Адже ты навѣть читати не вмѣєшь!
— Такъ. А все таки я хотѣвъ-бы знати. Значить, маєшь ихъ ?
— Маю, маю, ти̂ дѣдôвски̂ паперы! — крикнувъ Мошко роздразненый, немовь-бы я єму не знати що неприємного сказавъ. — Дѣдъ бувъ твôй батько, протративъ маєтокъ, а тебе менѣ на бѣду лишивъ. Що менѣ зъ тебе за пожитокъ!
— Знаєшь що, ребъ Мойше, — кажу, — вôддай менѣ ти̂ паперы. Я собѣ пôду, коли я тобѣ не потрѣбный.
— Що?! — верескнувъ Мошко, — ты-бы хотѣвъ ити?! А кудыжь ты, дурню, пôдешь ?
— Я хотѣвъ-бы вступити де до терміну, ремѣсла вчити ся.
Мошко засмѣявъ ся на цѣле горло.
— Иди, йди, капустяна голово, гадаєшь, що тебе хто прийме! За термінъ треба платити, а до того треба вмѣти читати й писати, и то не по жидôвски, але по ґоѣвски.
Ставъ я, мовь остовпѣлый. Врештѣ здобувсь и на слово.
— То бодай менѣ покажи ти̂ паперы, нехай ихъ побачу!
— Тьфу! — крикнувъ Мошко, — вчепивъ ся мене, якъ рѣпякъ кожуха! Ну, ходи, покажу тобѣ твои скарбы! Ще щастє твоє, щомь ихъ доси не спаливъ !
Се остатне слово мовь нôжь уразило моє серце. А що, якъ-бы бувъ Мошко справдѣ спаливъ мои паперы? Адже бувъ-бы я самѣсѣнькій на свѣтѣ, якъ листъ вôдôрваный вôдъ дерева. Анѣ-бымь самъ не знавъ свого роду, анѣ-бы мене нѣхто не знавъ. Не мôгъ-бымь рушити ся зъ мѣсця, бувъ-бымь на вѣки прикованый до Мошковои лавы, бувъ-бымь до смерти єго невôльникомъ. Дрожь мене проймила на сю думку, якесь млаве промѣнє замиготѣло передъ очима. Зъ великою натугою перемôгъ я самъ себе и йшовъ супокôйно за Мошкомъ до комôрки.
Комôрка була деревяна, добудована до коршмы ззаду, а вхôдъ изъ сѣней. Мала тôлько одно тѣсне вôконце, на-вхрестъ перебите зелѣзными штабами. Тамъ Мошко складавъ усяки̂ рѣчи, що бравъ вôдъ хлопôвъ на заставъ, и все, що мавъ дорожшого. Повно тамъ було кожухôвъ, шапокъ баранковыхъ, чобôтъ; у скринѣ лежали коралѣ, казали навѣть, що мавъ тамъ на днѣ старосвѣцки̂ дукати й таляры. Пару разъ добували ся до тои комôрки злодѣѣ, але нѣколи не могли єи розбити, бо мôцно була збудована, а Мошко собакъ державъ чуткихъ. Дверѣ вôдъ комôрки були низькô й тѣсни̂, Мошко мусѣвъ схилити ся, щобы влѣзти до середины, за нимъ влѣзъ и я.
— А ты ту чого? — озвѣривъ ся вôнъ на мене.
— Якъ-то чого, аджежь ты велѣвъ менѣ йти!
— Але не ту! Зачекай у сѣняхъ !
— Все одно, — кажу, — зачекаю й ту. Адже нѣчо тобѣ не зъѣмъ.
Мошко вытрѣщивъ очи и выдививъ ся на мене, немовь-бы мене вперше въ житю бачивъ. Не знаю, що єму въ менѣ не подобало ся, але плюнувъ и вôдвернувъ ся. Потôмъ вылѣзъ на скриню, сягнувъ на поличку прибиту пôдъ самою стелею и дôставъ вôдти скрутѣль пожовклыхъ паперôвъ.
— Ось твои шпарґалы! — буркнувъ, показуючи ихъ менѣ зъ далека.
— Дай, нехай имъ придивлю ся, — кажу и вытягаю руку.
— Ну, щожь ты, дурный, въ нихъ побачишь, — вôдповѣвъ Мошко, — и по що тобѣ того? Сиди у мене, коли тобѣ ту добре, и не шукай собѣ бѣды!
И поклавъ паперы зновъ на полицю.
— Ходѣмь вôдси, — каже, — теперь можешь бути спокôйный. А то, що тобѣ люде про мене говорять, — бо знаю, що въ людей языки довги, — то ты не вѣрь тому. То все брехня!
— Що брехня? — пытаю.
— Етъ, зъ тобою говорити, то одно горохомъ о стѣну кидати, — буркнувъ Мошко и майже вытрутивъ мене зъ комôрки, а потôмъ замкнувши єѣ на ключь и на колодку, пôшовъ до коршмы.
Иванъ Франко.
(Конець буде.)
(Конець.)
IV.
Йосько замовкъ на хвилю. Панъ Журовскій, що уважно слухавъ єго оповѣданя, всмѣхнувъ ся тай каже:
— Ну, ты казавъ, що глупа исторія буде, а ось ты росказуєшь, якъ-бысь зъ книжки читавъ.
— Е, пане, — вôдповѣвъ Йосько, — то що доси, то не була глупа исторія. Але теперь прийде дурниця. А що оповѣдаю, то не дивуйте ся. Въ селѣ навчивъ ся я казки росказувати. Память маю добру, а якъ тôлько разъ яку казку вчую, то потôмъ оповѣмъ ѣѣ ще лѣпше и цѣкавѣйше нѣжь той, вôдъ кого я ѣѣ чувъ. Тамтои зимы такъ мене въ селѣ всѣ за ти̂ казки полюбили, що нѣ одни̂ вечерницѣ безъ мене не обôйшли ся.
— Ге, якъ я бачу, то ты майстеръ до всего, — сказавъ панъ.
— Ой пане, — вôдповѣвъ зôтхаючи Йосько, — не знаю, що то значить, але менѣ бачить ся, що се власне моє нещастє. Коли чую, що маю що зробити, що можу чогось навчити ся, то такъ мене щось въ серединѣ пече, такъ мене мулить и мучить, що не маю хвилѣ спокою, поки тото не зроблю, не пôзнаю, не навчу ся. Отжежь не що, тôлько се мене до криміналу завело.
— Ну, ну, росказуй!
Та не мôгъ симъ разомъ Йосько скôнчити свого оповѣданя, бо власне въ тôй хвили отворили ся дверѣ нашои казнѣ. Йоська закликали до протоколу.
— То незвычайный хлопець, — проворкотѣвъ панъ и ставъ задумавшись ходити по казни.
— А менѣ видить ся, що вôнъ богато бреше, — кажу я. — Навчивъ ся казки хлопамъ оповѣдати, то й намъ казку каже.
— Думаєшь, що такъ?
— Ну, а щожь, хиба то не може бути ?
— Певне, що бути може, але лице єго свѣдчить за нимъ. Зрештою будемо ще мати часъ переконати ся потрохи.
На протоколѣ сидѣвъ Йосько коротко, не довше якъ пôвъ годины. Вернувъ далеко веселѣйшій и спокôйнѣйшій, нѣжь пôшовъ.
— Ну, щожь, — пытаю єго, — не зъѣвъ тебе судія ?
— Е, що, судія добрый чоловѣкъ, — сказавъ Йосько. — Признатись, дуже я єго зразу боявъ ся. Въ селѣ казали менѣ, що ту бють до признаня, що розпаленымъ залѣзомъ у пôдошви печуть.
— Ха, ха, ха ! — засмѣявъ ся я. — Теперь то я знаю, чого ты по ночахъ такъ перевертавъ ся та кричавъ та йойкавъ! Тобѣ певне снило ся, що въ тебе пôдошви печуть !
— Ой, прошу не смѣяти ся. Менѣ подумати страшно про ти̂ сны, тôлько я въ нихъ натерпѣвъ ся. А все за дурно. Судія такій добродушный, говоривъ зо мною по людски, не кричавъ, не фукавъ ся, не бивъ мене такъ якъ шандаръ.
— А хибажь тебе шандаръ бивъ? — спытавъ панъ Журовскій.
— Ой, пане, я гадавъ, що душу зъ мене выжене. Подивѣть ся тôлько на мои плечѣ !
И Йосько знявъ сорочку. Мы ажь ахнули! Цѣли̂ плечѣ хлопця вкрыти̂ були синцями та пругами засохлои крови.
— Ну, a о щожь тебе судія пытавъ ? — промовивъ першій Журовскій.
— Ta о той нещасливый рабунокъ, якъ то було.
— Ну, и щожь?
— Та щожь-бы? Оповѣвъ я єму все, якъ було, тай годѣ. Списавъ протоколъ и казавъ мене вôдвести.
— Ну, то теперь оповѣжь и намъ, якъ то було.
— Та якъ було. Знаєте вже, яке було моє житє у Мошка. Не хотѣвъ я довше у него оставати ся, а ще до того боявъ ся, що скоро єму ще разъ спôмну о паперахъ, то вôнъ вôзьме тай спалить ихъ. Отожь я надумавъ самъ ихъ украсти. Лекше менѣ було дôбрати ся до комôрки, нѣжь посторонному злодѣєви, бо й псы мене знають и самъ я знаю всѣ входы и всѣ звычаѣ въ хатѣ. Зразу хотѣвъ я выкрасти у Мошка ключѣ, але вôнъ, видно, занюхавъ щось и носивъ ихъ завше при собѣ або ховавъ десь такъ, що я не мôгъ найти. А мене горячка жерла, скоро въ моѣй головѣ разъ на тôмъ стало, щобъ добути свои паперы. Ту вже нѣ про що не було гадки, тôлько про се. И що зрештою мавъ я довго думати? Однои ночи, коли всѣ спали, швидко зôстругавъ я фуґу въ однôмъ стовпѣ комôрки — вона була будована въ стовпы, — вываживъ долотомъ делину, влѣзъ до комôрки, взявъ свои паперы, а потôмъ засунувъ делину зновъ на мѣсце. Тай тôлько.
— Дрôбниця ! — буркнувъ панъ.
— А скоро я дôставъ паперы въ свои руки, то навѣть не переглядаючи ихъ, не розвязуючи шнурка, котрымъ були обвязани̂, завивъ ихъ у шмату, сховавъ за пазуху и покинувъ Мошкову коршму. Куды теперь ити? — подумавъ я собѣ. Ще мене страхъ не зовсѣмъ покинувъ. Анужь Мошко ошукавъ мене, показуючи яки̂ будь глупи̂ паперы замѣсць моихъ! Анужь на потемки взявъ я якій иншій звитокъ ? Треба було конечне зъ кимось порадити ся, що въ тôмъ разѣ робити. Тожь переночувавши въ першôмъ лѣпшôмъ стозѣ сѣна, на другій день пôшовъ я до знайомого коваля и оповѣвъ єму все. Вôнъ першій зôллявъ мене холодною водою.
— Зле, хлопче, зробивъ-єсь, — каже. — Иди заразъ до вôйта, розповѣжь єму все и зложи у него паперы !
Замлоило мене коло серця вôдъ тыхъ слôвъ. Але щожь робити, бачу, що рада розумна, тай иду. Приходжу до вôйта и зъ подвôря вже бачу крôзь вôкно, що коло стола на лавѣ сидить шандаръ. Вôдъ разу щось немовь-бы шепнуло менѣ, що то смерть моя. Задеревѣвъ я и не мôгъ кроку далѣ зробити. Блысла менѣ въ головѣ думка: втѣкати! Але вже було за пôзно. Вôйтъ мене побачивъ и крикнувъ радôсно:
— Ось и вôнъ самъ! За вовка помовка, а вôнъ осьде! Ну, ходижь, ходи ближше!
Бачу, що вже все выйшло на верхъ, що вже за мною пытають. Тожь зôбравши всю свою вôдвагу, иду до хаты.
— Якъ ся называєшь? — пытає мене шандаръ.
— Йосько Штернъ.
— Вôдки родомъ?
— Не знаю.
— Ага, значить волоцюга.
Закаменѣвъ я на мѣсци. Неразъ чувъ я се страшне слово, чувъ богато страшныхъ исторій про те, що то выробляють шандары зъ волоцюгами, и завше того найгôрше боявъ ся. А ту маєшь, вôдъ першои хвилѣ и самъ у такежь попавъ ся !
— Алежь я тутешній, — простогнавъ я. — Панъ вôйтъ мене знають.
— Я? тебе? — каже менѣ вôйтъ. — Брешешь, любонько моя! Знаю тебе зъ видженя, знаю, що называєшь ся Йосько и що служишь у Мошка арендаря, але хто ты такій и вôдки взявъ ся, того не знаю.
— Ага, значить, бреше въ живи̂ очи ! — крикнувъ шандаръ и щось собѣ занотувавъ у книжечцѣ. — Ходи сюда, — сказавъ далѣ до мене. — Близше! Диви ся менѣ въ очи!
И въ тôй хвили, коли я пôднѣсъ до него очи, вôнъ тяжкимъ своимъ пястукомъ ударивъ мене въ лице, такъ що я вôдъ разу впавъ на землю и кровю обôллявъ ся.
— Встань заразъ ! — крикнувъ до мене шандаръ, — и не смѣй менѣ кричати, бо ще бôльше дôстанешь! А теперь кажи правду, що тебе буду пытати! Ты служишь у Мошка?
— Такъ.
— Ты обôкравъ єго ?
— Нѣ.
— Якъ то нѣ?
Зновъ я выдививъ ся на шандаря, стираючи рукавомъ кровь зъ лиця, и зновъ здоровенный єго ударъ поваливъ мене на землю.
— Пане шандаръ, — сказавъ на те вôйтъ, поки я корѣцмавъ ся, щобы встати, — я яко начальникъ громады не можу дивити ся на таке трактованє арештанта. Я тôлько маю бути при списаню протоколу, а те, що дѣє ся передъ протоколомъ, до мене не належить. Коли хочете учити єго, що має говорити, то выберѣть собѣ инше мѣсце. У мене того не можна.
Шандаръ прикусивъ губы, а далѣ, не кажучи й слова, вставъ зъ лавы, добувъ зъ своєи торбы ланцюшки, закувавъ мене и повѣвъ до коршмы до Мошка. Що тамъ зо мною робили, якъ мене вчили говорити, того не буду оповѣдати. Зôмлѣвъ я пару разôвъ пôдчасъ тои науки. Тай не даремнажь була ихъ злôсть. Зробивъ я имъ велики̂ збытки. Мошко въ першôй хвили сказавъ шандареви, що я вкравъ єму велики̂ грошѣ, завити̂ въ папѣръ. Гадавъ, що якъ мене шандаръ зловить и до коршмы приведе, то вôнъ заразъ паперы вôдъ мене вôдбере и спалить, и я на вѣки остану єго невôльникомъ. Скоро тôлько я ввôйшовъ до коршмы, заразъ перше пытанє було:
— Де грошѣ?
— Не знаю. Нѣякихъ грошей я не бравъ.
— А де паперы ?
— Я сховавъ.
— Де сховавъ?
— Не скажу.
Стали мене наклонювати, насампередъ битємъ, потôмъ добрымъ способомъ, а я все тôлько одно повѣдаю: — Паперы я взявъ, бо то мои. Не заглядавъ я навѣть, що въ нихъ є. Сховавъ я ихъ и не покажу нѣкому, тôлько вôйтови.
Мошко мало не сказивъ ся. Зô злости велѣвъ зъ мене поздирати чоботы й рубатє, що я мавъ на собѣ, а одѣвъ мене въ отсе лахмѣтє. Нарештѣ, збитого и майже голого, повели мене до вôйта. Зновъ мене тамъ стали за паперы пытати. Але я не дурный. Ажь коли побачивъ, що въ хатѣ богато свѣдкôвъ, пôшовъ я до сѣней и вытягъ паперы зô шпары. У вôйта сѣни були темни̂, обширни̂. Идучи до хаты и бачучи тамъ шандаря, упхавъ я свôй звитокъ до шпары, щобы єго у мене не вôдобрали. Коли Мошко побачивъ звитокъ у рукахъ шандаря, кинувъ ся до него якъ воронъ кричучи, що то єго грошѣ, щобы єму вôддати.
— Го, го, пане Мошку, — вôдповѣвъ вôйтъ, — то такъ не йде. Мы то все мусимо вôдставити до суду. Зробимо тутъ протокулъ, а скоро той хлопець признає́ ся, що у васъ той звитокъ укравъ, то вже рѣчь суду робити зъ тымъ що далѣ. Запечатаєм все, якъ є, громадскою печаткою, и панъ шандаръ вôдставлять то разомъ зъ арештантомъ до Львова. А вы вже собѣ въ судѣ будете правды доходити.
Мôй Мошко такъ на те скрививъ ся, немовь-бы кварту своєи оковиты выпивъ. Але нѣхто на те не зважавъ. Шандаръ засѣвъ писати протокулъ. А коли все списано, вôйтиха дала менѣ троха попоѣсти, шандаръ закувавъ мене зновъ и мы рушили въ дорогу до Львова. Гадавъ я, що згину зъ болю й морозу въ тôй дорозѣ, и доси не знаю, якъ я выдержавъ. Ой, пане, якъ-же вы теперь гадаєте, що зо мною буде ?
— Нѣчого не буде, — вôдповѣвъ панъ Журовскій. — Посидишь трохи тай выйдешь на волю. А хто знає навѣть, чи цѣла отся исторія не выйде тобѣ на добро.
— А то якъ ?
— Ну, побачимо. Нѣколи чоловѣкъ не знає напередъ, що єго чекає.
V.
Щось такъ у два чи три дни кличуть Йоська, але не до суду, тôлько до доктора. Що то значить ся — гадаю собѣ. Аджежь вôнъ не мельдувавъ ся „марудою“.
— Самъ не мельдувавь ся, — повѣдає менѣ Журовскій, — а навѣть якъ-бы замельдувавъ ся, то-бы се єму нѣ на що не придало ся. Але я єго замельдувавъ. Бувъ я въ недѣлю у президента и просивъ, щобы єго велѣвъ звізитирувати. Аджежь то страшенна рѣчь, що тутъ дѣє ся! Такъ далѣ йти не може.
И справдѣ докторъ велѣвъ Йоськови розôбрати ся и списавъ зъ нимъ протоколъ. Чи що зъ того выйшло — не знаю. Въ нашихъ судахъ таки̂ справы дуже помалу йдуть и не кождый такій щасливый, щобы мôгъ дочекати ся ихъ скутку.
Тымчасомъ панъ Журовскій каже якось Йоськови:
— Чуєшь, хлопче, хочешь, щобы я тебе навчивъ читати ?
Вытрѣщивъ ся Йосько на пана.
— Ну, щожь такъ дивишь ся? Скоро тôлько маєшь охоту, то за пару день будешь читати. А якъ побачу, що справдѣ не брешешь и память маєшь добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремѣсницкои школы, то навчишь ся ремѣсла, якого схочешь.
— Йой, пане ! — крикнувъ Йосько и кинувъ ся панови до нôгъ, заливаючи ся сльозами. Бôльше нѣчого не мôгъ сказати, тôлько цѣлювавъ пана по рукахъ.
На другій день принесли панови букварь и вôнъ ставъ учити Йоська читати. За два дни жидиско умѣвъ вже пôзнавати и складати буквы, за тыждень читавъ коротки̂ кусники майже плавно. Вчепивъ ся того, якъ то повѣдають, якъ жидъ коломыйки. Читавъ-бы бувъ, бачу, день и нôчь, тôлько що мы въ ночи свѣтла не мали. Ледви до ѣды мôгъ на хвилю вôдъ книжки вôдôрвати ся.
А коли смеркло ся и читати вже годѣ було, Йосько сѣдавъ у кутику на своѣмъ сѣннику, пôдгортавъ ноги пôдъ себе и обхоплювавъ ихъ руками, и такъ сидячи скорченый зачинавъ оповѣдати казки. Снувавъ ихъ безъ кôнця, и хоть бачило ся, що все однаки̂ чуда й пригоды повторяє, все таки умѣвъ ихъ завше инакше укладати и на иншій ладъ оповѣдати. А часомъ прямо було видно, що въ казцѣ снує передъ нами свои власни̂ мрѣѣ. Оповѣдавъ про бѣдного хлопця, що въ найтяжшôй недоли стрѣчає добродѣя чарôвника, переймає вôдъ него чарôвни̂ слова й заклятя и йде въ свѣтъ здобувати собѣ долю та помагати другимъ. Проймаючими а заразомъ простыми словами рисувавъ єго терпѣня й пригоды, стрѣчѣ зъ шандарами, неволю въ арендаря, забавно неразъ мѣшаючи те, про що казки говорять, зъ тымъ, чого самъ зазнавъ.
Нѣколи ще не бачивъ я хлопця, котрый-бы такъ горяче бравъ ся до книжки, якъ Йосько. Бачило ся, що за тыхъ пару недѣль хотѣвъ надуложити те, що занедбавъ у кôльканацяти лѣтахъ. Найбôльше грызъ ся тымъ, що осѣнни̂ дни таки̂ коротки̂, а въ казни такъ скоро зовсѣмъ смеркало ся. Одно наше вôконце, звернене къ пôвночи и положене майже пôдъ стелею, скупо тôлько свѣтла пропускало навѣть у полудне; о четвертôй годинѣ вже читати годѣ було. А Йосько радъ-бы бувъ день у двоє продовжити, и ще-бы єму за короткій выдававъ ся.
Панъ Журовскій дуже радувавъ ся єго поступомъ. — Зъ сего хлопця будуть люде, — повѣдає було неразъ. — Нехай тôлько працює, а вже найдуть ся таки̂, що єму поможуть.
Таки̂ слова були для Йоська якъ острога для палкого коня. Напружавъ усѣ свои силы. Що разъ прочитавъ, то потôмъ крôзь сонъ на память повторявъ. Роздумувавъ надъ способами, якъ бы бодай трохи короткій день продовжити. Нарештѣ урадованый закликавъ:
— Маю ! Буду читати при вôкнѣ. Тамъ и розвиднює ся скорше и видно довше, нѣжь у казнѣ.
— Не выгôдно тобѣ буде читати стоячи на руштованю, — кажу єму. — Зрештою то для тебе за высоко.
— Сидѣти буду такъ высоко, якъ менѣ подобає ся! — каже.
— Якъ-же то зробишь?
— Привяжу простирало двома кôнцями до краты, въ зôгнутє покладу звитый въ трубу коцъ и сяду на него якъ на сѣдло.
И справдѣ, вынахôдъ бувъ дуже практичный, и вôдъ тодѣ всѣ въ криміналѣ такъ роблять. Кôлька день Йосько просто любувавъ ся вôкномъ. Встававъ о шестôй, скоро тôлько трохи розвиднѣло ся, робивъ своє руштованє и выпяливши ся на него, слѣпавъ надъ книжкою, притискаючи чоло до самоє краты , абы тôлько якъ найбôльше того Божого свѣтла захопити. Мы зъ паномъ оба по черзѣ пильнували: коло дверей, якъ ишовъ ключникъ до казнѣ и загодѣ остерѣгали Йоська, щобы злазивъ и руштованє знимавъ, бо сидѣти при вôкнѣ арештантамъ остро заборонено. Тай удавало ся намъ завше щасливо уникати штемпу, а може й ключникъ мавъ якусь увагу на пана Журовского и не такъ строго нашои казнѣ доглядавъ.
Та на лихо, штемпъ выпавъ зъ иншого боку.
Окрôмъ сторожѣ въ коритарѣ маємо ще одну: пôдъ вôкнами вязницѣ ходить шельвахъ — жовнѣръ изъ карабіномъ. Maє вôнъ острый наказъ доглядати; щобы арештанты въ вôкна не дивились, а особливо щобы зъ собою крôзь вôкна не розмовляли. Вôйскове правило велить єму въ разѣ опору навѣть оружя вживати. Що правда, доси такого выпадку не було. Треба вже було чогось дуже великого, щобы шельвахъ зôйшовши зъ свого пляцу, замельдувавъ вахкомендантови, що зъ сего чи того вôкна говорили або дивились. Старши̂ жовнѣры, такъ ти̂ вже привыкли розумѣти, що що иншого приписъ, а що иншого выконанє, и звычайно не дуже остро держали ся припису. Неодинъ супокôйно позволявъ на всяку говôрку, якъ то кажуть, бувъ блятъ на все, иншій лагôдно впоминавъ або просивъ арештантôвъ, щобы дали спокôй. Ta гôрше було, коли на вартѣ лучивъ ся рекрутъ, що боить ся капраля гôршь огню. Такій бравъ усякій розказъ до-слова. Якъ сказали єму „остро пильнувати“, то вôнъ розумѣвъ се такъ, що всякого арештанта, котрый укаже голову въ вôкнѣ, треба споганити остатными словами, замельдувати капралеви або навѣть ухопити за карабінъ. На такихъ „клапачахъ“ арештанты мстили ся тымъ, що за єго варты, особливо вечеромъ, выробляли найбôльши̂ крики въ вôкнахъ такъ, що бѣдный рекрутъ неразъ було ажь казить ся, и на всякій выкрикъ зъ вôкна вважає за свôй святый обовязокъ вôдповѣсти що найменше такимъ-же голоснымъ та досаднымъ выкрикомъ. Але що арештантôвъ було кôлькадесять, а вôнъ одинъ, то по кôлькохъ мінутахъ пекельного галасу звычайно мусѣвъ замовкнути и не можучи собѣ дати рады, хапавъ за карабінъ. Розумѣє ся, що въ тôй хвилѣ вôкна насупротивъ него опорожнювали ся зовсѣмъ, а крикъ знимавъ ся въ другôмъ кôнци довгого арештантского будынку, и шельвахъ якъ гоненый звѣрь бѣгъ туды и зновъ грозивъ карабіномъ — очевидно, зъ тымъ самымъ скуткомъ.
Таки̂ галасы бували звычайно вечеромъ, але неразъ и въ день. Отже лихо хотѣло, що одного дня вôдъ третои до пятои стоявъ власне такій нещасливый рекрутъ на шельваху. Зъ самого початку сказавъ грубіяньство якомусь арештантови, що дививъ ся въ вôкно. Дали такій знакъ, щобы зробити клапачеви „кац-музику“. На рôжныхъ кôнцяхъ арештантского будынку, зъ рôжныхъ поверхôвъ зъ кôльканацяти вôконъ наразъ посыпали ся крики, вызываня, свистъ и проразливи̂ мявканя. Рекрутъ кричавъ такожь, бѣгавъ попôдъ усѣ вôкна, але нѣгде не мôгъ заздрѣти нѣкого. Доведеный до лютости, замовкъ нарештѣ и ставъ на однôмъ мѣсци, щобы вôдôтхнути. Въ пару хвиль пôзнѣйше замовкла й „кацмузика“. Бачилось, що спокôй наставъ повный. Въ казни вже смеркало ся, тожь Йосько зробивъ руштованє и зъ книжкою въ рукахъ такъ и припавъ до вôкна. Та ледви прочитавъ собѣ пôдъ нôсъ пару слôвъ, коли въ тôмъ шельвахъ, зуздрѣвши єго, прискочивъ и ставъ противъ вôкна.
— Маршь, злодѣю, зъ вôкна! — верескнувъ до Йоська.
Йосько зъ першимъ разомъ не чувъ навѣть крику, такъ живо бувъ занятый исторією про чаплю й рыбу, що власне читавъ.
— Маршь зъ вôкна! — ще голоснѣйше крикнувъ шельвахъ.
— Та чого хочешь вôдъ мене, — вôдповѣвъ Йосько, — Адже тобѣ не заваджаю. Адже видишь, що читаю. Въ казни вже не видно ся, то я вылѣзъ трохи до свѣтла.
— Йди геть, бо стрѣляю! — ревнувъ шельвахъ и, заки Йосько вспѣвъ злѣзти зъ свого руштованя, вже гукнувъ выстрѣлъ карабіновый.
— Ой! — крикнувъ Йосько и якъ снôпъ упавъ зъ руштованя на лôжко, що стояло пôдъ вôкномъ. Ноги єго задрыгали судорожно, а руки, въ котрыхъ державъ книжку, притиснени̂ були до грудей. Зъ пôдъ картокъ книжки бухала кровь. Куля попала просто въ груди.
— Що тобѣ? Де тебе трафило? — крикнули мы оба, кидаючи ся до Йоська. Але вôнъ нѣчого не вôдповѣдавъ, тôлько чорни̂ очи блищали якъ два розжарени̂ вуглѣ, страшенно якось вôдбиваючи вôдъ лиця, блѣдого мовь у трупа.
На подвôрю пôдъ нашимъ вôкномъ и на коритари коло нашихъ дверей знявъ ся рôвночасно галасъ. Тамъ сторожа вôйскова выбѣгла на выстрѣлъ, а тутъ ключникъ зъ дѣдами шукавъ казнѣ, до котрои стрѣлено. Впали до насъ.
— Ага, то тутъ! — крикнули, бачучи лежачого Йоська. — А що, злодѣю, жидику, дôсталось тобѣ на горѣхи.
Йосько кидавъ ся ще и стогнавъ тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немовь-бы хотѣвъ нею заткати смертельну рану.
— Що вôнъ робивъ ? — спытавъ мене ключникъ.
— Та... я... тôлько... до свѣтла...
Хотѣвъ ще щось говорити, але духу єму не стало. Остатнимъ вôдрухомъ вôдôрвавъ руки вôдъ грудей и показавъ ключникови закровавленый букварь.
— Вôнъ читавъ при вôкнѣ, — пояснивъ я ключникови.
Въ тôй хвилѣ прийшовъ изъ суду ординансъ зъ карткою, шукаючи ключника.
— Пане ключникъ, — каже зъ коритаря, — де тутъ сидить Йосько Штернъ? Є тутъ картка зъ суду, що має йти на волю.
А Йосько вже передъ мінутою бувъ вôльный.
Иванъ Франко.
13.02.1890