We live we learn

Кожен чув ці розмови на тему «як в нас погано, нічого не робиться, тотальна корупція, жодних змін, жодних реформ і відсутність якоїсь надії на світле майбутнє чи краще життя». В громадському транспорті, на роботі, в черзі до лікаря, в магазині, та навіть за гостинним столом в родинному колі. Відповідь, або варіант вирішення завжди простий — посадити (або розстріляти) всіх депутатів, міністрів і президентів і, звичайно, новий Майдан.

Ця розмова, початок якій дала історія з поборами в лікарні, не відрізнялась від цього шаблону «все зле», і єдине, що мене здивувало, — відповідь «та всі винні, самі так навчились давати, тепер хіба взяти і вивезти всіх, поміняти весь народ». Ця ідея «поміняти весь народ», попри всю свою абсурдність, неможливість практичного рішення, має своє раціональне зерно.

У нас існує ілюзія, що досить поміняти «верхи», тобто прийняти правильну програму дій, реформи, і все, в нас відразу все запрацює і буде Європа. Тобто «низи», хоч би як вульгарно і принизливо це звучало, тільки й чекають, коли їм дадуть ці реформи, скажуть, як правильно діяти. Так от щодо «низів», і Європа, і свобода для більшості — це можливість виїхати без проблем і побільше заробити. Все, ніяких свобод чи свободи їм не потрібно, ніякої культури вони там не шукають, і тут не шукали, хоча достатньо руку протягнути, буквально. І звичайно, нічого не вчились і не вчаться.

Є в центрі Львова два пам'ятники, двом геніальним поетам. Пам'ятник Міцкевичу вже дві світові війни пережив і нічого, і площу ніхто не чіпає, і зовсім «юний» пам'ятник Шевченку, який разом з площею нещодавно закривали на реставрацію, бо біда. Звичайно, знову вгатили купу грошей. Питається, хто, яка влада казала нашим робітникам аж так нагло халтурити? Чому не можна було якісно зробити перший раз? Йдеться не про мистецьку цінність цього пам'ятника, як і всіх пам'ятників, наставлених у Львові за часів України, це взагалі за межею критики, а про звичайне якісне виконання простих будівельних робіт.

Ремонт вулиць і трамвай на Сихів у Львові робить турецька фірма. Чому не львівська, не українська проектує й будує стадіони, летовища до недавнього Євро, це що, такі високі технології? Найкращу дорогу на Львівщині будували македонці. Зараз за дорогою слідкує знову ж таки турецька фірма. Українці-робітники, які кладуть асфальт чи тротуарну плитку, яка потім просідає, так неякісно покладено, — для кого це роблять? Американці по ньому ходитимуть, їздити будуть по цих дорогах? Базар в центрі Франківська з цими будами і цератами, з цим хаосом, коли автомобілі і люди всі разом пруть через дорогу, не звертаючи найменшої уваги на світлофори, європейці придумали? Пішохідна вулиця того ж Франківська, де, напевно, найдорожча нерухомість і новенькі, сучасні будинки, яким і двадцять років ще немає, а вже тріщина і сиплеться штукатурка. Можна на плакаті написати, що це найкраще місто, можна, але досить пройтись і побачити цей базар, цю хаотичну забудову новими квартирними будинками — і все. Це мова ще йде про центр.

Чому у нас в народі така неповага до якості виконаних робіт, до праці? Ці подвійні стандарти. І не тільки Совдепія тут винна. Ще за Польщі українські селяни працювали гірше, ніж поляки і ніж німецькі колоністи, і села німецькі, колишні, і зараз можна впізнати за плануванням. Де, в якій мові і культурі буде така фраза «як для себе» — так замовляли каву львів'яни в колишньому готелі Інтурист, тепер Жорж, ті хто знав «пароль». Де ще будуть рекламувати кухню, як «домашню», бо для чужих це як, абияк? На базарі, а тепер і в магазині купити молоко, масло, сметану, не кажучи про мед і ще цілий харчовий ряд — це завжди ризик купити як не отраву, то підробку. У нас не тільки уряд не кваліфікований — у нас тотальна некваліфікація, брак, у всьому. І в науці, і в мистецтві, і в побуті, і в торгівлі, і, звичайно, на виробництві, де воно ще збереглось. Особливо це стосується середнього  класу, цієї опори демократії, ікони ринкової економіки, який, український варіант, відкриває на одній вулиці соте кафе, ресторан, піцерію, чи магазин, де тим же одноманітним товаром забито все, і ніхто не бере, а власник все рівно множить на три стару ціну «бо долар виріс» і тупо чекає на клієнтуру, на виторг. А поруч відкривають європейський магазин, де є система знижок, випродажів, талонів, акцій, навіть СМС приходить вам на телефон, що вам пощастило і тепер маєте знижку на 30%. Люди йдуть і купують, купують — навіть якщо і не треба.                 

Винятки з правил є, але мало. У нас дуже легко виходить з поезією, пафосом, сльозами, буквально і не зовсім, революції, війни, майдани, а от проза, проза довгих сірих, монотонних робочих буднів, це коли будувати дороги, стіни, тротуари, вчитись і ще раз вчитись, якось не дається.

Щоб не продовжувати цей безкінечно депресивний ряд. В англійській мові є два слова learn і study, які українською перекладаються як вчитись. Відмінність в тому, що study означає вчити щось за підручником, тобто теоретично освоїти знання, наприклад математику, а learn — вчити шляхом повторення, буквально наслідування. Ручками попробувати, відтворити. Наприклад, плавати, їздити на велосипеді, цвяхи забивати і навіть вчити мову, тобто повторюючи за вчителем, за майстром, енну кількість разів — поки не вийде так як треба.

Японія після війни не мала іншого виходу, як тупо наслідувати американські технології. Звичайно, не найновіші. Але з часом японці навчились працювати краще і перегнали вчителів-американців так, що своєю чергою вже американці, програвши технологічну гонку, приїздили до японців вчитись робити такі якісні і недорогі автомобілі і телевізори. Корейці, південні, вчились, тобто спочатку сліпо копіювали, купуючи виробництва і патенти, вже в європейців, японців і американців. З них, тобто з їхніх автомобілів, телевізорів, танкерів і мобільних телефонів, спочатку всі сміялись. Зараз ніхто. Зараз всі купують.

І це нормально, весь світ так живе.  We live we learn. І той факт, що у Львові на вернісажі продаються вишиванки, зроблені в Китаї, пояснюється тим, що китайці багато і важко працюють і вчаться, вчаться працювати краще. Так, зараз ще мало чого, зробленого в Китаї, уособлюється з якістю. Але це питання часу, коли Lenovo подібно до Samsung не просто завоює світовий ринок, а стане синонімом якості, як, наприклад, Мерседес. Німці багато і важко працювали над тим, щоб українці переконались в тому, що «справжня» машина має бути чорна і зроблена в Німеччині.

Перше, що кажуть наші студенти, які навчаються на кордоном: як там важно вчитись; тобто треба гарувати, так само як про це говорять заробітчани, які не звикли до таких темпів, до таких вимог, на батьківщині. Скільки разів я чув, як нарікають на докучливість тих-таки німців до якості виконаних робіт наші робітники, які шиють одяг чи взуття тут, у Львові на фабриках, звідки той одяг і взуття відправляється на Захід. «Шо там сантиметр туди, шо там шов такий, не такий». Але ніхто ж не хоче носити погано пошите?

Замало змінити верхи. Навіть злочинна влада не казала українцям аж так зловживати спиртним, палити сміття у себе під вікнами і переходити дорогу на червоний сиґнал світлофора. Надія є. Не ми одні пройшли цей шлях. Турецька фірма, яка працює у Львові, набирає на роботу наших робітників. Наші люди, які попадають на Захід, не всі, на жаль, вчаться, важко працюють і добиваються успіху навіть в Голлівуді. Немає іншого виходу, як  live і learn, жити і вчитись, вдосконалюючи свої знання, свої навики і свою працю. Всім, про парламент і уряд тільки лінивий не говорив. Але вчитись, як працювати добре, треба всім.