Розпочну з того, що одразу ж поділюся з вами короткою тезою про виховання, над якою хочу детальніше поміркувати у цьому короткому тексті. Отже, основне завдання виховання полягає у вихованні вільної людини і реалізується воно через дарування свободи іншому.
Ми чомусь звикли вважати, що наша свобода є чимось, що є з нами від найпершої й до останньої миті нашого існування, а тому, мабуть, дивно чути, що хтось дарує нам свободу, як, зрештою, і те, що й ми самі даруємо свободу іншим.
Але насправді не все так просто. Коли пригадаємо собі, що попри те, що кожен з нас є людиною з першої секунди свого існування, все ж кожен з нас має також завдання «стати людиною». І процес, у якому «людина стає людиною», не завершується у 5, 15 чи 75 років. Ситуація з нашою свободою розгортається за схожою логікою: здобуття власної свободи є чином вільної людини. Тільки «людина може стати людиною» і аналогічно — «свобода виростає зі свободи». Процес «ставання» людиною вільною немислимий поза простором міжособових стосунків. Свобода кожного з нас виявляє глибоку інтимність і унікальність нашого внутрішнього світу, але, водночас, вона є благодатним простором радикальної відкритості до іншого та співдії з іншим.
Розуміння цієї дійсності є абсолютно критичним для усвідомлення завдань, постави та ролі того, кого ми називаємо вихователем. Найгірше та найстрашніше, що можна тут зробити, — це зруйнувати й деформувати процес зростання та утвердження у свободі, підмінивши його чимось, що за своєю суттю є запереченням свободи та гідності іншого. Невміння виховувати для свободи насправді не є чимось нейтральним, ми не просто залишаємося тоді на «нульовій» вихідній позиції виховного процесу. На жаль, ціна нашої невдачі, нашого нерозуміння, небажання чи невміння бути вихователем іншого є занадто великою, травматичною, а часто і трагічною, щоб дозволити собі тут бути легковажними та байдужими.
Ситуація з вихованням дитини зовсім не нагадує конвеєр, на якому складається автомобіль: є певний період, коли ми «працюємо» над автомобілем, «формуючи» та готуючи його до «самостійного життя», а тоді у відповідний момент він стає готовий до функціонування й «оживає» з обертом ключа. Натомість початком нашого виховного процесу є визнання свободи та гідності наших підопічних (тут і зараз) із усвідомленням того, що їхня ж свобода, щойно пошанована нами, є одночасно метою тривалого процесу виховання. Аналогія з конвеєром тут стає абсурдною: наш автомобіль уже їздить, хоча ще й розкладений на тисячі деталей.
Якщо ми все ж таки підходимо до виховання з «конвеєрною свідомістю», тоді цей процес буде радше нагадувати дресирування, алгоритмізацію, зомбування і стане чим завгодно, але не автентичним вихованням, яке остаточно націлене на дарування свободи іншому.
Чи можна виміряти мою свободу (її повноту, засяг, глибину, зрілість) мірою моєї відповідальності за іншого? У різдвяний час усвідомлення цього моменту має особливий характер, глибину, таємничість і промовисту абсолютність. Справжній потенціал нашої свободи є таким вражаюче великим, що остаточно відчути й пережити його ми можемо лише у стосунку до дійсності — абсолютної та особової.
Різдвяне уприсутнення Бога, Його виявлення та об'явлення себе людині через повне й абсолютне віддання себе у сферу особистої відповідальності кожного з нас є радикальним запрошенням (і одночасно даром) до абсолютної свободи. Цей акт є також кульмінаційним акордом Божественної педагогіки, Його способом виховання людини в дусі автентичної свободи.
Наслідком виховання є формування культури свободи, побудованої на двох духовних динаміках: (а) прийняття іншого, дару його існування та відповідальності за нього та (б) віддання себе іншому в служінні. Це фактично два центри «особової ґравітації», у стосунку до яких пишеться особиста життєва траєкторія людини.
Ситуацій, коли хтось стає залежним від нас силою різних обставин, є насправді дуже багато. Вміння відповідально повестися з життям, довірою, самовідданням іншої людини, яка входить у сферу нашої відповідальності (як пацієнт, як дитина, як чоловік чи дружина, як бізнес-партнер, як хтось переслідуваний, марґіналізований, як товариш чи як ворог...), є для нас щоденним викликом. Тому відповідальність за іншого (або, іншими словами, «моя відповідь» на гідність іншого) є також і виміром глибини, повноти та дієвості моєї свободи.
Ось чому справжнє виховання вчить молоду людину відповідати. А саме вміння відповісти є передумовою і ключем до того, що ми називаємо відповідальністю. Щоб відповісти по-справжньому, треба зуміти вийти поза шкаралупу власного «еґо» та власних потреб. Вийти куди? Вийти насамперед до іншого. У випадку маленької дитини це, передусім, означає відгукнутися на поклик іншого, впізнати власне ім'я, відчути себе покликаною і відповісти тому, хто звертається до тебе на ім'я.
І це перший у нашому житті урок відповідальності; це — наша перша відповідальна поведінка: почути голос іншого, звернений до тебе, і відповісти. Через виховання ця проста динаміка мала б стати парадигмальною для цілого нашого життя.
Тому добре виховання плекає чуттєвість дитини до ситуацій, у яких вона «є покликаною», що насправді означає формування вміння слухати іншого як голос ззовні, а не лише чути себе саму з глибини власного нутра. Тут не йдеться про те, щоб просто чути голос ззовні так, як ми чуємо шелест листя, гуркіт грому чи дискотечні ритми, а відчувати, коли поміж мільярдами інших саме ти є покликаний до розмови, спілкування чи дії. Почути і відповісти — ці два моменти лежать в основі виховання. Ані зріла відповідальність, ані свобода не є можливими без слухання та відповіді.
Друга динаміка, у якій здійснюється свобода людини, — це віддання себе іншому заради іншого. І це віддання себе є, остаточно кажучи, даром свободи іншому. У цьому відданні ми даруємо іншому свободу відповідальності за нас самих. Тому віддання себе іншому (дарування себе іншому, служіння іншому) є важливим елементом виховання. Хоч як парадоксально це може звучати, але ми хочемо поволі та поступово розбудити у наших виховників і почуття відчуття відповідальності за вихователів.
Вдячність, наприклад, є одним з виявів відповідальності. Пережиття вдячності є надзвичайно важливим, формаційним моментом, який особливо будує дітей, бо розкриває їх назустріч іншому і дозволяє вийти за межі свого власного «я». Вдячність не дає їм розчинитися і загубитися у речах та емоціях, що пов'язані з ними, а ставить дитину у поставу відповіді (відповідальну поставу) щодо іншого. Інший, відтак, стає важливим і тематичним у дитячому сприйнятті. Важливо також, що автентичне пережиття вдячності має чудовий імунітет від інструменталізації іншого, тобто запобігає зведенню його до статусу засобу досягнення власних бажань. У ситуації, коли чудовий подарунок намагається заволодіти увагою дитини і поглинути її, вдячність глибоко ушляхетнює поведінку дитини, даючи їй усвідомлене відчуття люблячої присутності іншого, що інтеґроване із запрошенням захоплюватися подарунком у просторі своїх ігор та фантазій.
Переживаючи вдячність, дитина (як, зрештою, і кожен з нас) фактично розуміє, що той, хто дарує, завжди для нас залишатиметься більшим у своїй любові, аніж його подарунок. А визнати когось добрим і пережити це з вдячністю у своєму серці означає відчути власну відповідальність за іншого. Автентичне виховання розбудить у дітях вдячність і будуватиметься на їхній вдячності, бо вдячність є не тільки жестом вільної людини, а й чинником розширення простору її свободи.
Тут належить також згадати, що саме по собі віддання себе іншому не є остаточно зрозумілим та вповні можливим, якщо воно не вкладається у контекст моєї любові до іншого. У цьому значенні моя любов до іншого є ґарантією його свободи. У цьому ж таки сенсі, але у незрівнянно глибший спосіб, аніж людська, Божа любов є ґарантією та фундаментом свободи людини. Наша любов не є такою сильною, міцною та незламною ґарантією свободи дитини (іншої людини), як Божа любов, але ми покликані жити у динаміці, яка є відображенням Божественної. Тому ми є не тільки вихователями свобідних людей, а й ґарантами їхньої свободи. Наша пошана та повага, які довершуються у любові до іншого, виховують, дарують, але одночасно і ґарантують свободу іншого.
Це випливає з парадоксальної структури любові, яка, з одного боку, відкрита на найглибшу інтимність стосунку, а з іншого — у жодний спосіб не прагне опанувати чи підпорядкувати собі іншого, зробити його власним рабом чи інструментом для задоволення власних потреб. Любов є святом і радістю свободи. Неможливо, гадаю, любити раба, який зрікся власної свободи і per impossibile став рабом «за покликанням»; неможливо любити робота, навіть якщо алгоритми, програмне забезпечення та найсучасніші технології зроблять його жахливо людиноподібним.
Виховання, яке не бере до уваги вимір та простір любові (тут, до речі, є особлива важливість та співвідповідальність сім'ї як простору любові — батьківської та материнської), є неповноцінним, навіть якщо воно й ставить собі за мету виховання свободи. Чому? Тому що основним елементом плекання моєї свободи є зустріч з іншим не лише у контексті досвідчення «покликаності» («бути покликаним»), але також у контексті пережиття «любленості» (досвіду «бути любленим»).
Тому, до речі, для нас, старших, які переважно думають про себе як про самодостатніх, дозволити себе любити є, зазвичай, викликом (хоча ми й часто зовсім не проти того, щоб чутися важливими та бути в епіцентрі людської уваги, але тут, зазвичай, зовсім не йдеться про любов інших). Натомість маленькі діти переважно готові бути любленими.
З християнського погляду, дозволити себе любити, тобто відкритися на інтимність Божої любові є одним з фундаментальних актів людської особи. Часто, однак, ми це починаємо розуміти, коли наша колишня дитяча безпосередність, інтуїція та легкість навіґації у просторі любові вже розплющені роками серйозних справ, кар'єри і ґлобальних викликів. Невже тема виховання до нас, зрілих та давно вихованих, повертається знову? У різдвяний час, думаю, ми можемо дозволити собі й на такі сюжетні повороти.
Автор — директор Міжнародного інституту етики та проблем сучасності УКУ
12.01.2016