У часі театрально-концертного міжсезоння, що традиційно у нас чомусь припадає на пік туристичного сезону, у Львові, коли ідеться про академічну симфонічну чи камерну класичну музику, оперу, балет… – нема куди піти.   Звичайно, скрипалі і флейтисти, трубачі й валторністи, а також і Радамеси, всі Аїди й Прінчіпеси … мають право на відпочинок. Навіть Лебедю (і білому, і чорному), дозволено  нагуляти тимчасово якийсь-там зайвий фунт-другий, і навіть бути трохи підсмаженим… на сонці.  

«Наталка Полтавка», опера Миколи Лисенка, на закриття театрального сезону у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької? А чом би й ні?! Все залежить від того, як підійти до справи. Адже «Наталку Полтавку», на відміну від, скажімо, Вердіївської «Аїди», можна поставити і на сцені муздрамтеатру, і навіть силами акторів-аматорів драмгуртка.    

Ім'я В.А.Моцарта на афіші — це завжди свято. Моїм глибоким переконанням є те, що ця музика, як і музика ще одного геніального представника Віденської Класичної Школи, Йозефа Гайдна, дуже пасує європейському Львову і абсолютно замало тут звучить.     Цілком реально уявляю, як то я п'ю каву на якійсь з львівських терас, площ… не під мелодію популярної естрадної попси, а під звуки елеґантного Менуета, чи якогось життєрадісного іскристого Аллєґро з симфонії Моцарта, або Гайдна.

Приблизно два роки тому прийшла звістка про те, що столичній Київській національній опері присуджено Національну премію ім.Тараса.Шевченка за постановку опери «Норма» італійського композитора Вінченцо Белліні.   Приблизно у той самий час музичне життя України сколихнула неординарна подія – прем’єра опери «Богдан Хмельницький» українського композитора Костянтина Данькевича, яку після довгих років штучного забуття, нескінченних редагувань-пристосувань під офіційну «лінію партії», врешті-таки «ретушували» і поставили в Україні.  

Кожна річ на цьому світі, кожна подія – має свою суть, мету, щось означає і має свої наслідки. Почати з цього хрестоматійного філософського постулату мене спонукає неординарна подія, що сталася недавно у культурному житті Львова. Ідеться про створення і виступ з першою концертною програмою наприкінці червня у залі Львівської філармонії нового молодіжного симфонічного оркестру  UNYSO.    

Чи може класична оперета бути якісно поставлена і виконана на «поважній» оперній сцені? Виходячи з вражень від програми «Vivat Оперета!», яку довелось оглянути 26 червня у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім..С.Крушельницької, однозначно – так!     Величезний ресурс, який є в академічному оперному театрі, у змозі і повинен забезпечити найвищий рівень втілення кращих зразків цього жанру.  

Спостерігаючи це «дійство» – концерт «Гала-Вагнер» на закриття цьогорічного Міжнародного Музичного Фестивалю «Віртуози», що відбулося у залі Львівської філармонії, мимоволі ловив себе на думці – де у цій, понад 46-мільйонній країні (!) і у цьому майже мільйонному місті(!) може бути визначена\встановлена межа цинізму, зухвалості і вседозволеності одних, і зацофана смиренність інших?  

Звісно, при формуванні програми диригент керується якимись особистими відчуттями, аргументами, досвідом… І все ж, найголовнішим аргументом у цій справі має бути потреба і спроможність у першу чергу – слухача. Та виглядає, що у маестро Володимира Сивохіпа, з цього приводу є своя думка… Принаймні таке враження склалося під час концерту, що відбувся 29 травня у залі Львівської філармонії. Того вечора Сивохіп своєю владною рукою вів за собою молодий і симпатичний оркестр INSO-Львів.  

Рецензії на концерти у філармонії чи на вистави в оперному театрі, – професійно обґрунтовані і подані в той же час у доступній для широкого кола шанувальників формі, – власне це і є справжня музична критика. Статті ж, що останні десять років з`являються у пресі, – переважно витримані у абстрактно-нейтральному інформаційному стилі і несуть “заряд оптимізму” у кращих традиціях радянського застою.