Кожна річ на цьому світі, кожна подія – має свою суть, мету, щось означає і має свої наслідки. Почати з цього хрестоматійного філософського постулату мене спонукає неординарна подія, що сталася недавно у культурному житті Львова. Ідеться про створення і виступ з першою концертною програмою наприкінці червня у залі Львівської філармонії нового молодіжного симфонічного оркестру UNYSO.
Ініціаторами цікавого і багатообіцяючого проекту стали добре вже відома львів’янам Артистична агенція DaCapo з Австрії, чий логотип був присутній на афіші, та Львівська спеціальна музична школа ім.С.Крушельницької .
Дати шанс молодим музикантам ще чогось навчитися, зробивши перший серйозний крок у непростому і захоплюючому мистецтві оркестрової гри – більш благородного і актуального завдання годі й пошукати. Щось подібне уже давно є на часі. І не лише у Львові з його величезним молодим творчим ресурсом, а і в усій Україні. Не дивно, що таке починання викликає ентузіазм і вселяє надії та сподівання.
І все ж, після вищезгаданого концерту-презентації залишається не зовсім приємний присмак, постають деякі запитання і сумніви.
Питання просте: чого саме, яких навичок, умінь, смаків навчаться ці молоді люди, якщо будуть виконувати Чайковського саме у такий спосіб?
Подібна практика створення молодіжних оркестрів давно існує у світі. Але є один дуже важливий нюанс – у всіх успішних подібних проектах керувати цим процесом завжди запрошується не починаючий диригент, а справжній досвідчений майстер цієї справи, і переважно на волонтерських засадах.
Отже, чому серед океану музики, набагато більш придатної для засвоєння азів мистецтва оркестрової гри, вибір припав на, ні більше – ні менше, аж на симфонію №5 Чайковського?!
Чого навчилися ці, без сумніву, талановиті молоді люди, лише героїчно відтворюючи складний нотний текст геніальної симфонії?
А тим часом виховання музиканта – це не лише навчання виконавського ремесла на скрипці, валторні… Це також (і в першу чергу) виховання творчого вільного мислення, спроможності через ремесло виразити щось більше, що є суттю і змістом усієї цієї справи – музикування. Зрештою, це є саме те, за чим приходить слухач до концертного залу.
З 16 – 25-річною людиною, та ще й з обдарованою і неординарною уже є про що поговорити і є про що подумати. Та хтось тут повинен дати імпульс, спрямувати ремесло у творчому вищому напрямку, і , абсолютно переконаний, станеться чудо!
Сухі нотні позначки перетворяться у захоплюючу живу субстанцію, що зможе полонити і самих юних виконавців, і публіку. Подібних прикладів – достатньо, і не лише у Європі, а й у менш «культурно досвідченій» Венесуелі, чи Перу…
Лише у Першій частині 5-тої Симфонії ПетраЧайковського є щонайменше 14 змін темпу виконання музики! Це ті, які вказав у партитурі сам композитор. Ще більше клопотів з цим Петром Чайкою (трохи історії…) у Другій частині. Тут його вразлива Душа «метається» ще більше – понад 50 разів, згідно авторських побажань!
Так-так ! Кожна темпова зміна – це не просто пусті слова, написані композитором у партитурі. Це його душевні пориви, захоплення, розчарування, розпач… Це драматургія і це, власне, справжня музика, яку почує або не почує слухач у залі. Цього разу, нажаль, не склалося…
Але годі заглиблюватись у «глибокі» сфери, хоч без них у професії музиканта нема що робити. І, вертаючись до простого «ремесла», не можна не звернути увагу на засадничу і таку вічну проблему наших оркестрів – динамічну розбалансованість.
Відчуття ансамблю у процесі гри в оркестрі – це чи не найголовніша умова і ознака класу оркестру. Не є секретом, що музичне виховання в Україні і надалі залишається спрямованим на індивідуальне сольне виконавство. І далі наші кращі Школи, згідно радянській традиції, кують кадри солістів-віртуозів. Це добре, але ансамблевій і, особливо оркестровій грі, і надалі присвячується мало уваги.
Ці навики і уміння треба прививати молодим музикантам з самого початку, навчати їх отримувати задоволення у процесі музикування саме від участі у спільному процесі творення музики. Це вже давні європейські традиції. Без цього цивілізована Європа і надалі буде трактувати цих молодих людей як колоритних, талановитих, але… диких варварів.
ffff – чотири форте (це дуже «голосно») – так написано у партитурі Чайковського, але хтось мусить пояснити молодому трубачеві, чи тромбоністу, що Петро Ілліч тут те саме вказав і скрипкам, і манюній флейті, бо хотів їх тут теж чути. Усе ж бо у цьому світі – відносне, а справжня краса – у гармонії.
Аналогічна ситуація і з літаврами (ударний інструмент). Колоритно виглядав бравий юнак з паличками у руках і гарним чубом на голові. Часами скидався на справжнього козарлюгу десь на Хортиці. Лупив у тії «казани» немов у козацькі тулумбаси, ніби скликаючи братію на вибори Кошового Отамана. Що ж, предки Петра Чайковського, зокрема прапрадід дійсно належав до Запорізької козацької старшини за часів Івана Мазепи, але це вже не про 5-ту, мі-мінор, op.64 симфонію…
У Третій частині симфонії, знаменитому Вальсі, раптом з сумом згадалося про добру славну Львівську диригентську школу. Здавалося б, чи це вже так важливо – як тою рукою махнути в одному такті ? Три рази, чи лише раз, чи…щось посередині? Та у тому ж то і заковика, що результат виходить різний і слухач чує або легкий чутливий граціозний вальс, або ж важку фіру, яку з усіх сил хтось мусить пхати.
Саме у цій частині особливо було помітне старання врятувати «zusammen» (грати точно разом) з боку концертмейстерів струнної групи. Чарівна блондинка-альтистка робила це досить уміло – з усмішкою, артистично і ненав`язливо, у той час як ведучий Других скрипок, напевно менш досвідчений, дещо переборщував. Якось навіть подумалося – його смикання головою на «шіснадцятках» (дрібні нотки) – це профілактика остеохондрозу шиї, чи, не дай Боже, щось гірше? З радістю відзначу, що все в порядку. По концерті молодий хлопець виглядав цілком нормальним, здоровим і усміхненим. Ну і добре.
Узагалі-то слід визнати, що усі ці молоді люди – молодці!
І все ж виникає запитання : чи справді тут ідеться про виховання молодого покоління наших музикантів (зокрема реальну допомогу їм у вигляді майстер-класів не лише «у своєму колі» а і у вчителів з Заходу, допомогу у придбанні інструментів, струн… ), чи це лише чийсь бізнес, або ж задоволення у дешевий спосіб чиїхось амбіцій?
А, між іншим, можна було б за такої оказії диригентові і фрак одягнути, чи принаймні сорочку не з коротким рукавом «навипуск» щоб не сяяти у поривах пристрасті голим животом (!) у Концертному залі ім..С.Людкевича у «культурній столиці» 46-ти мільйонної Держави. Може для когось це не важливо, і цей зал трактується як стодола посеред диких джунглів, чи колиба посеред Альп? Але ж не для всіх! Принаймні у це хочеться вірити, хоча такий початок – оптимізму не додає.
10.07.2013