Ґешефт у Львівській філармонії

У часі театрально-концертного міжсезоння, що традиційно у нас чомусь припадає на пік туристичного сезону, у Львові, коли ідеться про академічну симфонічну чи камерну класичну музику, оперу, балет… – нема куди піти.

Звичайно, скрипалі і флейтисти, трубачі й валторністи, а також і Радамеси, всі Аїди й Прінчіпеси … мають право на відпочинок. Навіть Лебедю (і білому, і чорному), дозволено  нагуляти тимчасово якийсь-там зайвий фунт-другий, і навіть бути трохи підсмаженим… на сонці.

Та навіть в умовах лісу чи пляжу, і не лише в Брюховичах, чи на Дзимброні , а й в околицях Мармарісу чи на Родосі, невгамовна рука хворобливо тягнеться до клавіатури комп’ютера і вже знову Душі нема спокою!

Запрошення на web-сторінці Львівської державної обласної філармонії “на інавгурацію нового Художнього керівника і Головного диригента Державного академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії”, викликало, м’яко кажучи, здивування від  такого блискавичного і незрозумілого для простих смертних шанувальників Чайковського, Бетовена, Ґріґа …політично-кадрового повороту з боку керівництва Львівської державної філармонії.

Ілля Ступель офіційно на посаду Художнього керівника ще не призначений, однак позитивне голосування за його кандидатуру – це вже доконаний факт

Попередній керівник-митець якось так тихенько покинув цей важливий пост (?). На його місце також якось так тихенько і у прискореному режимі, без оголошення Конкурсу на вакантну творчу керівну посаду в державній установі, але… “одноголосним рішенням Худради Оркестру” призначається новий керівник.

Айдар Торибаєв керував оркестром Львівської філармонії з зими 2007 року. Цього літа після відпустки написав заяву на звільненння за власним бажанням

Уже сам цей, сумнівний щодо його законності, факт кулуарно-швидкого призначення  Головного диригента і Худкерівника,  викликає настороженість. І вона не є безпідставною, якщо, користуючись сучасними можливостями отримання інформації, поцікавитися – а хто ж є хто?

Відеозаписи концертів під керівництвом нового і єдиного (чомусь?) претендента на серйозну посаду, які немов гриби після дощу, з’явилися на сайті Філармонії , не надто переконують. Особливо якщо врахувати їх лише “ львівського походження” і чомусь лише за останніх півроку.

Хотілось би побачити рекламованого Майстра, хай і на відео, але за диригентським пультом – як не у якійсь європейській столиці, то хоч би десь у пострадянському культурному центрі, якомусь Мінську, Києві чи у вже європейських Талліні або Ризі… Ще менше впевненості у правильності цього кроку з боку адміністрації Філармонії залишається після відвідин цих концертів наживо. І вже суть підозр не у незрозуміло скромному «досьє», як на понад 60-тилітній вік, митця з Європи…

Справжня причина, яка вселяє тривогу – невелика саме художня, творча переконливість показаної роботи, рівень якої явно «не тягне» на цей високий і відповідальний пост і статус.

Яскрава творча особистість, професіоналізм і досвід – саме це і саме у такій послідовності (!), а не будь-що інше повинно бути у даній ситуації головними арґументами. Тому цей, запропонований адміністрацією філармонії, розвиток подій , не вселяє оптимізму.

Зокрема, якщо хочеться нарешті (!) побачити хоч трохи світліші перспективи цього, колись досить потужного, з гарними традиціями колективу. Якщо пам'ять не зраджує, то навіть визнаного свого часу – одним з кращих Симфонічних Оркестрів колишнього Союзу.

Саме так, мова йде про прийом на роботу не керівника учнівського оркестру провінційного Училища Культури, а Головного диригента де-факто першого у Західному регіоні України – Академічного Симфонічного Оркестру у місті Львові, «культурній столиці» 45-мільйонної держави Україна.

Сцена Львівської філармонії знала вже сотні виконань і «Патетичної» Чайковського, і «Ероїки» Бетовена, і Сюїти «З часів Ґольберґа» Ґріґа. І не обов’язково тут згадувати Естеррайхера, Домаркаса, Турчака, Колессу…, бо ж можна ще й дуже цікавих і неординарних нині здравствующих…

Традиції симфонічного виконавства у Львові від самого початку існування Оркестру Філармонії, мали свою позитивну особливість і специфіку. Це ішло від тої обставини, що кращі традиції європейського виконавства тут впроваджувалися «з перших рук» через особистостей з європейським вишколом і вихованням. Це з одного боку. З іншого, коли Прага, Відень… опинилися за відомою завісою, прийшли нові впливи з іншого напрямку.

Звичайно, можна перерахувати всі негативні тенденції і замішані на комуністичній ідеології маразми, що не обминули культурної і зокрема музичної сфери життя у Львові.

З іншого боку – лише перерахунок тих імен-особистостей – рівня Хачатуряна, Ріхтера, Ойстраха…, які приїздили до Львова і виступали з Оркестром Філармонії, говорить про рівень творчого і професійного спілкування у кращих його проявах у ті непрості часи.

У поєднанні, за історичним збігом обставин, цей другий, позитивний у вказаному відношенні арґумент, і той перший – європейський, що додавав особливого західного шарму,  давали і високу якість, і прививали хороший смак як у виконавців, так і у публіки.

Звичайно, не про ностальгію тут ідеться, а про досвід, який наступними поколіннями або береться до уваги – якщо він добрий, або відкидається – якщо поганий. Отож, добрий досвід підтверджує, що на чолі «процесу», щоби він був ефективним і позитивним, має бути Особистість. У даному випадку – творча особистість, а не спритний і хай навіть талановитий Ділок, чи свій «добрий хлопець». 

Це сумно звучить, але ця корисна традиція пішла у небуття з … настанням «свободи і демократії» і повстанням нашої рідної незалежної держави України.

Це дивує і наводить на сум, але впродовж останніх щонайменше 20 років цю аксіому і у Львівській Філармонії, і в інших солідних державних музичних установах Львова – засвоїти не можуть. І помиляється той, хто думає, що уся біда-причина лише у керівництві установи, яке з некомпетентності, чи з особистих інтересів іґнорує давно апробовані закономірності і закони. Негативна тенденція, як виглядає, іде також «знизу».

Принципом і критерієм при прийнятті рішень і виборі пріоритетів і для перших, і для других у даному випадку стає не професійний і творчий арґумент, а банальний «його величність Ґешефт».

Саме з цієї причини за останні 20-25 років повз Оркестр Львівської Філармонії пройшли близько десятка цікавих особистостей-диригентів. Хтось здавався занадто яскравим в очах сіренького директора, хтось занадто вимогливим в очах «народу» – музикантів, у когось «поганий характер» і небажання іти на компроміси щодо професійних моментів і дисципліни…

У голодні 1990-ті шукали в першу чергу не талант-особистість, а спритного ділка, який повезе голодний і дешевий оркестр по селах Західної Європи. Щоправда, існував ще один варіант: «свій хлопець – сіра мишка». За таким «шлюбним контрактом» між «одноголосно вибраним» керівником – Головним диригентом і «народом»-оркестром, співіснування встановлювалося за «понятіями»: ми знаємо тобі ціну, ми тебе не викинемо, якщо будеш сидіти тихо, але ми будемо робити що захочемо і діяти, як нам вигідно.

Це, проходячи повз увагу швидкозмінних Влад і за мовчазного благословення теж голодної мистецької і вченої львівської еліти, тривало досить довго. Зрештою, запотребування на Моцарта, Шостаковича, Лятошинського було практично на нулі, а для патріотичних маршів, того що було, вистачало.

Коли вже дійшло «до ручки» згода в керованому «знизу» сімействі оркестру філармонії пропала і вибухнув скандал. Гешефт виявився вичерпаним і припинив свою дію. Але… «король помер,...хай живе король!» Саме так – старий ґешефт скінчився і… почався новий.

І знову ж, впроваджували його не лише «згори», а й «знизу», дружно голосуючи за «большие перспективы, газовую трубу, инвестиции…».

Цього разу ґешефт виявився трохи коротшим. Хоча сім років – це немало. Особливо якщо врахувати, що чи не найбільшим здобутком оркестру у цей період став перехід на робочу мову (під час репетицій) – російську, і не лише на першому році співпраці з новим керівником, а і до останнього дня його на цій посаді у Львові (!).

Зважаючи на історію оркестру, яка бере свій початок ще у першій половині XX століття, слід зауважити, що навіть у найважчі для українства радянські часи, при різних керівниках-диригентах тут спілкувалися саме українською – і не лише українці. Це говорить про одне і те саме: рівень інтелігентності і культури був вищим, бо несли їх справжні особистості, і не важливо якої національності.

Звісно, це не можна вважати за головний арґумент, але…

Зрештою, якби завтра за пульт львівського оркестру став Деніель Баренбойм, то ні у кого не виникало би питання: чому він спілкується з оркестром англійською, німецькою чи на ідиш… А втім, враховуючи його талант, інтелігентність і память навіть у його 70, думаю що він за пів року міг би прощебетати вже немало нашою «соловїною».

Цікаво, що у цьому аспекті принесе новий ґешефт Львівської Філармонії?

Якщо вигідність подібних ґешефтів може бути більше чи менше зрозумілою і вигідною для керівництва, то для самих музикантів, і в першу чергу для справді творчих особистостей, а не ремісників-заробітчан, це дуже скоро стає розчаруванням і проблемою.

 Позиція місцевої Влади щодо даної ситуації визначається і диктується рівнем її культури (не кажу вже компетентності), і врешті-решт – справжніх, а не вдаваних її запотребувань.

У кінцевому рахунку Влада у таких ситуаціях задовольняється «синицею в жмені» : щоб у колективі був спокій, щоб не страйкували, не судилися, не писали… бо ж у неї на голові є й інші проблеми… Справжнє ж вирішення питання – компетентне, стратегічно перспективне і у традиції цивілізованого світу – вимагає більшої уваги, вникнення у суть, і часто неординарного сміливого рішення.

Страх же помилитися – це з молоком матері і з першого класу школи, як  у кожного гомо совєтікуса, так і у його нащадків… У владного ж клерка, що 24 години на добу думає насправді лише про одне: "як втриматися у цьому кріслі?", – страх зробити розумний, корисний для великої справи, але не для всіх популярний крок – це жахливий сон. Тож нехай той журавель собі літає, а ми тут і з синицею всі діла якось порішаємо. Тож то і біда, що якось.

Така позиція з боку Влади (ідеться ж про державну бюджетну установу) – ідеальний варіант для керівництва цих установ. Ґешефт (звичайно ж підмальований, припудрений і поданий як остання і єдина істина) залишиться у такому разі єдиним і вигідним для обидвох сторін рішенням.

Ну не буде тут доброго Чайковського, Ґріґа чи Бетовена!... Ну і що ж? А хіба то хтось зрозуміє? Особливо, якщо «грамотно» все обставити – і у пресі, і на сторінці інтернету, і, звичайно ж, – у залі.

І все ж, якщо порівняння на рівні YOUTUBа – для когось є щось менш небезпечне, то наживо у залі філармонії – зовсім інша справа… Отож, якщо «зірки на темному фоні блищать краще», то це, маючи важелі влади на місці у самій установі і «потрібні кінці» у далекій від «третьорядних» культурних проблем владі, – можна забезпечити. За такої умови не треба бути «зіркою», бо при певних зусиллях, задіянні «ресурсу» і спритності – і затерта 40Вт-лямпочка неодмінно засяє. А якщо хтось цього не помітить і не повірить, то знову ж , знайдеться купа «ресурсних» контрарґументів супроти «некультурного, вибачте, лоха».

І все ж,  чи насправді нам усім цього треба і чи це усіх має задовільняти?

І на останок.

Зачепившись за дану проблему , повязану з оркестрами, диригентами, худкерівниками у Львівській державній філармонії, де на державному утриманні зараз існують аж два симфонічні оркестри, прийшла думка: а хто ж тут взагалі останніми роками керує-диригує і за якими ознаками і критеріями відбувається ця «селекція»?

Отож, у результаті аналізу ситуації за останні три-чотири роки, вимальовується чітка, хоч і дуже несподівана тенденція, відповідно до якої напрошуються цілком підтверджені конкретними фактами і іменами висновки.

Перше:

Щоб керувати симфонічним оркестром Львівської Державної (!) Філармонії, дуже бажано не бути українцем, чи громадянином України. Напевно, це, на думку дирекції, корисно для афіші та каси – не Петро, Василь чи Оксана на афіші, а більш екзотичні – Томаси, Георги, Леопольди чи просто Льви. За вказаний вище період посади керівників (назви були різні) в обидвох Державних оркестрах обіймали, або й досі обіймають – громадяни Іспанії, Азербайджану, Австрії, Казахстану і нарешті Швеції. Це при абсолютній, як виявилося у «процесі» , мяко кажучи, «пересічності» цих недешевих для державного українського бюджету гостей. Це також (!) і при наявності своїх, часто дуже цікавих, перспективних і… безробітних українських диригентських кадрів.

Друге:

Якщо вже українець, то – не дай Боже, щоб зі Львова! Видно, так безпечніше. Відносно недавно трохи попрацював тут доволі цікавий диригент і він же піаніст-соліст з Києва. Не прижився. А між іншим, до його професіоналізму, який довелося оцінити не на «сайтах» чи у пресі, а при виконанні наживо складного Концерту Бартока, усім вище вказаним ще довго мандрувати… А тому – арґумент

Третій і найцінніший:

Дозволяється бути і українцем, і навіть зі Львова! Але лише таким, щоб не дуже блищав і, відповідно, не перекривав недосвідченому обивателю-публіці тьмяне світелко тої (чи вже тих) «сорокаваток», що тут «косять» під зірок. Не дивно, це ж бо для них найстрашніше. Адже прозріння обивателя – це завжди загроза. І навіть у масштабах Держави, а не те що десь там в обласній філармонії на занудному симфонічному концерті.

Отже усе це разом складається у досить чітку доктрину теперішнього керівника, негласним гаслом якої є: «Нічого не бійся і не комплексуй від свого невміння і невідповідності. Комплексують нехай вони –  дуже амбіційні, хоч насправді обдурені, зацофані і темні». А тим часом – геть минуле з його авторитетами, його «школи», його традиції та принципи!

«Мы свой, мы новый мир построим!...» – ця пісня свого часу мала немалий успіх. Також правда, що заплатили за неї згодом дуже дорого.