Спостерігаючи це «дійство» – концерт «Гала-Вагнер» на закриття цьогорічного Міжнародного Музичного Фестивалю «Віртуози», що відбулося у залі Львівської філармонії, мимоволі ловив себе на думці – де у цій, понад 46-мільйонній країні (!) і у цьому майже мільйонному місті(!) може бути визначена\встановлена межа цинізму, зухвалості і вседозволеності одних, і зацофана смиренність інших?
Володимир Сивохіп, заслужений діяч мистецтв України
Генеральний директор Львівської обласної філармонії
А втім, нічого дивного. Якщо ця тенденція відображає сучасну ситуацію українського суспільства на «глобальному» рівні, бо диктується з «самої» гори, то зрозумілими є процеси, які тут-же(!) підхоплюються і впроваджуються «на місцях».
Якщо можна називатися професором, чи навіть академіком, знаючи плохенько півтори «ходові» у державі мови і одну чужу на рівні «со словарем», то чому не можна собі дозволити десь там у «глухій провінції» (на окраїні, за якихось 100 км від кордону) назватися, наприклад, диригентом.?
В обох випадках діє той самий принцип, а точніше – «понятіє»: «піпл» (people) заляканий і тупий, все проковтне і буде терпіти.
Тим більше що «диригування – справа темна», якось, ще у 19 столітті, висловився російський композитор Ніколай Рімскій-Корсаков і «шарлатанами» назвав диригентів ще один екстравагант – Ігор Стравінскій. Отож, і проблема, і традиція – далеко не нові.
Але почнімо від початку, бо ж «першим було слово»… зі сцени філармонії.
«Я ненавиджу Вагнера! Але ненавиджу його… на колінах!..». Так , дуже сильно це сказано харизматичним і, ще більше, - екстравагантним диригентом і композитором Леонардом Бернстайном. Саме ця відома цитата, і лише у цьому об`ємі, прозвучала зі сцени Львівської Філармонії перед початком концерту.
Чому «на колінах»? І, особливо, чому «ненавиджу»?
Природні запитання, що зависли над переповненим залом, були залишені без відповіді\роз`яснення. Що не кажіть – інтрига у кращих традиціях відомого жанру!
А може розрахунок був на те, що «people» усе знає, розуміє і з нагоди цьогорічного 200-літнього вагнерівського ювілею забув про мильні телешоу на українських телеканалах та кинувся до читання таких люблених Ріхардом середньовічних арійських саг?
Чи хоча б перейшовся сторінками непростої і місцями дуже «пікантної» біографії генія-німця?
А може й поцікавився чому в совєтському Кремлі саме цього німця не дуже полюбляли і які саме мелодії гриміли, коли танки Вермахту посунули на Європу? І чому, де, і що то за проблеми виринули вже в кінці 20-го століття у деяких славних музикантів, диригентів – шанувальників великого композитора?
Так-так, цікавого багато! І усе це можна було викласти публіці за якихось 4-5 хвилин перед тим, як зазвучала музика. Ефект був би адекватним і вартим навіть кількох годин, затрачених кимось на підготовку цього незайвого у даній ситуації «історико-музикознавчого» матеріалу (здається, є така професія…).
Отже надії і сподівання лишались пов’язаними лише з музикою – як субстанцією самодостатньою. Та чим ближче до закінчення програми концерту – невинні слова набирали гіркоти відомого афоризму нашого класика: «без надії сподіваюсь».
На цей час оркестр INSO-Львів під орудою Гендиректора Львівської держфілармонії Володимира Сивохіпа уже представив більшу частину вагнерівської програми.
Треба зауважити, програми дуже цікавої і, як очікувалося, виходячи з назв виконуваних відомих фрагментів з опер «Тангойзер», «Лоенгрін», «Трістан і Ізольда» – ефектної.
І все ж, «надія помирає останньою» – подумалося під час виконання останнього номера програми «П`ять пісень Матільди Везендонк» у виконанні сопрано Наталії Ковальової і її багатостраждальних цього вечора молодих колег з INSO-Львів.
Нажаль це стало єдиним просвітленням у загальному мороку важкої вагнерівської Гала-ночі. І хоч публіка не розуміла жодного слова, що линули зі сцени, відчувалося – співачка знає про що прагнула сказати Матільда у словах і до безтями закоханий у неї Ріхард – у звуках. І на тому дякуємо.
Виконання музики Вагнера – це випробування і на художню, і на професійну, з огляду виконавського ремесла, зрілість. Авантюризм, що може «проскочити» при виконанні музики інших композиторів, і не лише найпопулярнішої класики чи романтики, а і наймодерніших сучасних опусів, у Вагнера стає катастрофою.
Слухач за звичкою хоче «вчепитись» за зрозумілу чітко окреслену мелодію, ритм, зміну гамонії, …але тут йому пропонується ще щось інше і більше.
Або …не пропонується. І це вже не Вагнер. І не музика взагалі.
О, так – непросто заграти кларнетам, фаготам і валторнам на тихому нюансі pianissimo знаменитий початок увертюри «Тангойзера», зберігаючи баланс і «органність» звучання. Це часто є пробним горішком і для маститих оркестрів.
Але якщо з німецькою прецизійністю (а без неї тут – нема що робити) виконати вказане композитором sehr gehalten – «дуже витримано» навіть на трохи голоснішому нюансі, що вже є простішим завданням навіть для молодого музиканта, то художня картинка вже стане не такою й безнадійною…
Аналізувати далі виконання цієї знаменитої, найдовшої і найефектнішої, можливо, з усіх існуючих увертюр – нема змісту.
Голосно, важко і одноманітно – цього достатньо.
Не було не лише початку, не було також розвитку, гостроти і легкості динамічних змін у феєричній швидкій частині, де слухач мав би відчути живий витончений колорит , гарячу і жагучу пристрасть, які пульсують у вагнерівському Гроті Венери.
Якщо вже немає вирафінованих штрихів, акцентів, фраз, то додати б сюди хоч молодечого адреналіну чи навіть тестостерону – адже тут саме про це йдеться…Та і цього не було, бо вся енергія ішла на поборювання труднощів ремесла.
Отож-бо й подумалося: з такого гроту справді хочеться чим скоріше втекти, що і зробив головний герой.
Через постійне форсування звуку оркестр так і не зумів вивести кульмінацію і відтворити стан урочистої величі-апофеозу в кінці увертюри.
Навіть «посвяченим» знавцям-вагнеристам за таких умов важко було повірити в чудо. Воно б просто не сталося – сухий Папський посох (згідно змісту опери) навряд чи розцвів би і, о нещасний Генріх, залишився б ти непомилуваним за свої плотські гріхи…
Говорячи про арії, що були запропоновані слухачам, знову повертаюся до проблеми «слова». Але у цьому випадку ця проблема виглядає ще гострішою.
На що розраховують митці-артисти, пропонуючи слухати українському вчителю, інженеру, лікарю, банкіру, депутату… арію німецькою мовою, оголосивши лише її назву з трьох слів і теж «мовою оригіналу»: „Dich, teure Halle“?
Цинізм, лицемірство, чи…просто чиясь лінь? І нехай не думають наші посполиті, що десь там у Мюнхені, Берліні чи Цюріху це робиться так само, бо там «культура вища» і кожен німець знає напам`ять усі лібретто опер, включно з італійськими, французькими…
Не знає! Але… різниця все ж є.
Заплативши 30-100 Євро за квиток на подібний концерт, він не буде тихенько-лицемірно сидіти і вдавати, що йому усе зрозуміло, комфортно і приємно. Він буде вимагати докладного перекладу – чи на біжучій стрічці, чи у друкованій програмці, чи, що буває рідше, - від оповідача-ведучого зі сцени. Бо він знає, що лише у цьому випадку отримає максимальну насолоду і зрозуміє – наскільки майстерно і виразно працює артист. І трапляється, що він з подивом і обуренням усвідомлює, що сам співак не розуміє до кінця – про що співає. Ситуація досить кумедна, типова, і особливо у нас.
Цього ж вечора 700 глядачів мали нагоду послухати, фактично, вокальні вправи німецькою мовою у виконанні приємного сопрано Наталії Ковальової.
І чого тая Елізабет мала б радіти? За ким сумувала? Хто там до неї повернувсь і звідкіля, і чому? Для 98% публіки все це було і залишилось невідомим.
Аналогічна ситуація і з другим фрагментом „Einsam in trüben Tagen“, так званим «сном Ельзи» з опери «Лоенгрін».
То що ж там наснилося тій принцесі Брабанту?
Так-так, 700 людей (ну, можливо 695) повернулися додому так і не дізнавшись про це.
Якщо ж би вони про це вчасно дізналися, то і слухали , і оцінювали б виконання цієї чудової арії зовсім по-іншому. Бо тим часом, на сцені чомусь була не мрійлива, невинна, чиста і наївна Ельза, котра розповідає про побаченого уві сні благородного лицаря-напів Бога – свого захисника, а діловита, прагматична життєво-досвідчена «кобіта». Це акурат би відповідало іншому персонажу цієї ж опери – підступній Ортруді.
Але кому то треба і хто би про то дбав?..
Ноти усі заспівані, голос хоч і «не про то», але приємний, а people-народ усе проковтне – бо ж він темний, закомплексований - і куди дінеться? Та і модно зараз «пописатися», крикнувши «браво» в кінці. Сумно.
Вступ до опери «Лоенгрін» – один з найчарівніших зразків музики, яка будь-коли була створена. Вагнер-«архітектор» тут постає у його повній величі і красі.
Але… скрипки мусять почати тихо і в той же час дуже виразним чистим звуком у знаменитому вагнерівському «космосі» – високому регістрі. На цю «фарбу» композитор накладає іншу – флейти і гобої, потім знову срібна павутина скрипок… усе це наче переливи водної гладі на тій Шельді-ріці, де з`являється той чарівний білий лебідь і божественний сяючий лицар, що несе добро. Ох, ці мрії!… Не сталося.
З самого початку усе було заголосно, і не лише у дерев`яних духових. А між тим, ситуацію можна було б «врятувати», якби духові вливалися в канву звучання, атакуючи звук м`якше, не руйнуючи цю чарівну безперервність і спокій.
Увесь цей фрагмент – це по суті одна-єдина проста побудова – наростання , кульмінація-апофеоз, спад і відхід - Лоенгрін-спаситель прийшов, засіяв у величі правди і добра, йому не повірили і він повернувся туди , звідки з`явився. Так просто, геніально і…так складно.
Ті ж самі проблеми спіткали Вагнера і у наступному фрагменті – «Вступ і смерть Ізольди». Складалось враження, що у виконавців уява про музику Вагнера – як про щось лише важке, фальшиво-помпезне і голосне. Повз увагу і диригента і музикантів проходили чітко вказані банальні нюанси – «тихо», «голосно». Тож про побажання тонкого художника Ріхарда Вагнера : immer sehr ruhig – «постійно дуже спокійно», чи sehr zart – «дуже делікатно, ніжно» – залишалось тільки мріяти і «без надії сподіватись».
Тим часом обидва ці фрагменти – музика, що може, і покликана (!) викликати катарсис у слухача. Але у даному випадку про щось подібне навіть смішно було думати. Сумно.
Але сумно найбільше через те, що цього вечора іще для 700 нормальних людей, які прагнуть чогось трохи більшого у житті, ніж повсягденна сірість і рутина – Вагнер став ще однією «класично-симфонічною» страшилкою.
Вагнер вмер. Місце смерті – Львів (Україна), вул. Чайковського,7, Концертний зал ім. Ст.Людкевича.
28.06.2013