Звісно, при формуванні програми диригент керується якимись особистими відчуттями, аргументами, досвідом… І все ж, найголовнішим аргументом у цій справі має бути потреба і спроможність у першу чергу – слухача. Та виглядає, що у маестро Володимира Сивохіпа, з цього приводу є своя думка… Принаймні таке враження склалося під час концерту, що відбувся 29 травня у залі Львівської філармонії. Того вечора Сивохіп своєю владною рукою вів за собою молодий і симпатичний оркестр INSO-Львів.
Є велика логіка і природність у виробленій віками формі-традиції побудови програми симфонічного концерту, яка найкраще відповідає самій природі людського сприймання.
10-хвилинна Увертюра, 30-40 хвилинний інструментальний Концерт, 40-50 хвилинна Симфонія – кожна з цих музичних форм має свою особливість і відмінність що до її впливу на людську психіку, а отже і на здатність її сприйняття. Тому-то, саме таке «різноманітне» поєднання сприймається легше і органічніше, а кожен з номерів програми сприяє блиску іншого. Це - як у ресторані (якщо жартуючи) - аперетив, потім грецька салата і далі - великий стейк. Після всього ще може бути сир з виноградом під якесь квасненьке «розе» - щось на зразок «Лебедя» Сен-Санса, «Чардаша» Монті чи Мазурки Шопена – на «біс».
Цього разу довелося спожити три стейки. З травленням – і у гурманів і не лише у них, що і недивно, виникли проблеми. Варто зазначити у той же час, що кожен з трьох сам по собі був по-справжньому вартісний.
Кожен з трьох солістів, що виконали цього вечора три концерти – віолончельний №1 До-мажор Йозефа Гайдна, скрипковий Ре-мажор Людвіга.ван Бетовена і форте`янний №1 Ре-мінор Йоганеса Брамса, – показали не лише якісне ремесло, а і художній мистецький рівень. Навіть відчувалося, що за більш сприятливих обставин кожен з них міг би «сказати» ще більше.
Було б несправедливим звинувачувати Назара Джурина за дещо заповільне Moderato у першій частині віолончельного концерту Й.Гайдна. Адже цей темп йому запропонували у оркестровому вступі. У результаті контраст між першою швидшою і другою, дійсно повільною частиною (Adagio) – не відбувся. Це зруйнувало драматургію усього твору, бо у результаті і третя – швидка частина (Allegro molto) стала темпово незрівноваженою по відношенню до першої і неприродно відірваною від цілісної органічної форми усього концерту - цього геніального зразка Віденської Класики.
Правильно відтворена драматургія музичного твору – річ набагато важливіша, ніж віртуозний блиск і навіть деякі огріхи виконавського ремесла. Це саме те, що, у першу чергу, визначає придатність чи непридатність виконуваної музики що до її сприйняття слухачем, і у пешу чергу слухачем так-званим «непідготовленим».
Ключ до: «я не розумію класичної музики, це – не моє…» криється саме у цьому. Причому це стосується і філармонічної і оперної сцени.
Повертаючись до суто виконавської сторони справи, слід з приємністю відзначити, що виконання саме Третьої частини концерту розвіяло будь-які сумніви що до технічних спроможностей соліста Назара Джурина, що закрадались-було під час виконання Першої.
Запропонований свого часу Мстиславом Ростроповичем дуже швидкий темп фіналу До-мажорного концерту (уже фактично не Allegro molto, a Presto), як виглядає, став викликом для його віртуозних послідовників. І вже не лише віолончелісти калібру Міші Майского чи Йойома підтримують цю традицію, але й перший – ліпший молоденький лауреат якогось конкурсу прагне повторити це досягнення, або й «встановити новий рекорд».
Тут усе залежить від смаку і інтелекту музиканта – чи буде збережено врівноваженість і шарм віденського стилю, чи буде просто спортивне досягнення з відчутним присмаком паніки та недопустимої тут істерики, які передадуться слухачеві.
Слід визнати – цього разу «веселуну»-Гайдну з солістом пощастило!
Не можна обминути ще один, дещо «пікантний» момент, який викликав неоднозначну реакцію і обсудження в антракті. Ідеться про каденції (для «непосвячених», котрих щиро люблю і поважаю – сольні епізоди віолончелі) авторства відомого львівського композитора Юрія Ланюка.
Отже, що до оригінальності і «свіжості» – то тут думка була одностайна. Що ж до органічності цих епізодів у «естетиці концерту Гайдна» – думки розділились.
Комусь це смакувало як «природний контраст, що сприймається як продовження класичної традиції Віденської Школи (дорогим «непосвяченим» – до неї належать Гайдн, Моцарт, Бетовен). Іншим це виглядало як «металевий пірсінг під носом Венери Мілоської». Щож, і це цікаво…
У бетовенському Скрипковому Концерті, знову ж-таки, з кращого боку слід відзначити солістку – Соломію Сороку.
Концерт для скрипки з оркестром Ре-мажор Людвіга ван Бетовена – це не блискучий феєрверк скрипкових ефектів, котрі вимагають великої вправності і на яких можна похизуватися (що часом і не є гріхом, а й навпаки). У цьому ж концерті є щось більше, ніж ефектні віртуозні штучки, за котрими можна і… сховатися, якщо не мати «до сказання» чогось більшого. А це вже ближче до Душі та Інтелекту. Зрештою, варто глянути на будь-який з портретів великого Людвіга, і вже все стає зрозумілим…
Отже, бути у даній ситуації просто «фокусником-шоуменом» для соліста-скрипаля абсолютно замало. Важливішою умовою тут є – уміння передати могутній, але опанований «жар-вогонь», у той же час не шматуючи ні в якому разі сорочки на грудях. А ще тут треба зрозуміти і передати у звуках меланхолію і ніжність найвищої благородної класичної проби – і, знову ж-таки, – без слізних ридань і шмаркання. Саме у цьому уся велич і даного концерту і, зрештою, усього Бетовена.
Саме таким гарячим і у той же час ніжним, виваженим і благородним постав Людвіг ван Бетовен у глибокої і вдумливої музиканта-скрипальки – Соломії Сороки.
Що ж до загального враження, то тут було чимало проблем, що не дозволяло сприймати цей шедевр органічно і без дискомфорту.
Єдність думки і відчуття соліста і диригента у подібних виступах – перше завдання. Тут же був постійно відчутний процес не гармонійності мислення і єдності відчуття, а постійного підлаштування (не завжди успішного) диригента під соліста і навпаки. Особливо це стало відчутним у середній - повільній частині, де особливо «мати що до сказання» вимагалось не лише від солістки, а і від диригента.
Ця музика – один з найчарівніших зразків глибини, шляхетної чуттєвості і якоїсь божественної ейфорії. Щось подібне стрічається нечасто навіть у геніїв. У даному випадку це перекликається зі «станом» 3-тьої частини Дев`ятої Симфонії того ж Бетовена.
Без тонкого відчуття цієї музики диригентом і без відповідного професійного вміння, тонка і ніжна розповідь скрипки опиниться не на м`якій тембровій подушці духової секції оркестру, що дає можливість скрипці-соло свобідно «сказати все» , а примусить її постійно озиратись на кожну грубувато-панічну зміну гармоній-акордів в оркестрі.
У 3-ій частині, попри її «танцювальну простоту», все ж необхідно було більше уваги приділити ритму. Бетовенський «танець» - це не просто танець. Що до витримання характеру, - усе могло б вирішитися успішніше, якби затактова «вісімка» основного мотиву залишалась від початку і до кінця активною і пружною. Зрештою, чудовим прикладом для наслідування тут могла стати солістка, манеру виконання якої – «гостро біля колодки» треба було лише наслідувати. Але… оркестр INSO-Львів ще молодий і вимагати якихось традицій музикування тут ще зарано. Та і хтось ці традиції сюди мав би принести? Але це - вже зовсім інша тема…
Фортеп`янний концерт №1 Ре-мінор Йоганеса Брамса розпочався після перерви з ентузіазмом – і з боку оркестру, і з боку диригента, але… з літаврового форшлагу (для «непосвячених» – з передчасного удару літавр, що трішечки передував загальному акорду). Знову згадалося про досвід і , у даному випадку – вже хрестоматійні основи-традиції оркестрової гри, які молодим музикантам мав би хтось прививати.
Продовжуючи цю думку, довелось звернути увагу і на трохи складніший аспект справи, хоч і цілком реальний для виконання. Отже, якщо йшлося про виконання трьох концертів – трьох різних композиторів, кожному з яких властива саме його естетика і, відповідно, стиль виконання, то чекалося, попри усі інші деталі – більшої диференціації у самому звуці оркестру. З усіх трьох : Гайдн, Бетовен, Брамс – найбільше, на мою думку, постраждав останній.
Можливо на третьому концерті більше позначилась втома? Прослухати, не втрачаючи концентрації уваги, три концерти за один вечір – непросто. Виконувати ж їх, ще й з трьома різними солістами, напевно – ще важче. Особливо це стало відчутно у Фіналі концерту Брамса, де оркестр «доганяв» свіженького соліста-американця Артура Гріна. Але не це, як на мене, і не настільки стало проблемою.
Звук симфонічного оркестру в музиці Брамса , і не лише в його симфоніях, – це особливий феномен. Свого часу Герберт фон Караян разом з Берлінськими Філармоніками у кращі їх часи (60-70-ті роки 20-го століття) це яскраво показав, встановивши «неписаний» особливий стандарт звучання. Це настільки було переконливо, що з моди перейшло у традицію кращих симфонічних оркестрів Європи.
Лише коли «співає» кожен сантиметр кожного смичка, а духові перетворюються на розкішний орга`н, - можливим стає досягнення відчуття тої брамсівської звукової «розплавленої магми-лави».Чи можливим є досягнути чогось подібного сьогодні у Львові?
Дивлячись на молодих, талановитих, ще не заскорузлих у безпросвітних халтурних буднях музикантів, можна ствердити - безперечно! Але для початку у когось, хто диктує правила гри і творить умови, мусить з`явитися ця потреба. Та це, знову ж-таки, - вже зовсім інша тема…
Турка –Львів, червень 2013
21.06.2013