Закономірність і гармонія усього, що відбувається навколо нас, хоч як би часом абсурдно це не звучало, є беззаперечним об’єктивним фактом. Саме такою була моя перша «підсумкова» думка після концерту 18 грудня у Львівській Філармонії.   Комусь Миколай носить подарунки під подушки, а львівським філармонійцям пасувало б різки. Зрештою, чого тільки їм?..  

Буремні події останніх тижнів в Україні поглинули без останку усю увагу суспільства. Як би не намагався хтось зберігати «добру міну», сидячи на концерті у філармонії, чи на виставі в оперному театрі, відчуття дискомфорту і тривоги – витає над кожним. Жахливі кадри київської хроніки, що іще вчора важко було собі уявити, міцно і назавжди застрягають у свідомості людей, шокують і… отрезвляють.    

«80% вагонов моєго завода покупаєт Россія. Нігдє в другом месте іх брать нє хотят. Єслі подпішем Європу – етого нє будєт. Рабочіх сократят, мої дєті остануться бєз куска хлєба».    

У крамниці на вул.Коперніка у Львові поміж різноманітного музичного краму можна знайти і блискучу новеньку (само собою зрозуміло китайську) скрипку за 1.500-3.000 гривень. Це – дорого, чи дешево? Для простого непосвяченого перехожого ця ціна, що становить одну-дві офіційно визнані учительські українські зарплати, може видатися досить високою.  

Років зо 25 тому, будучи проїздом у Празі, мав нагоду кілька годин помандрувати цим славним європейським містом. Нема потреби описувати зараз мої тодішні гострі відчуття і враження. Скажу лише, що вже дорогою до Львова постійно ловив себе на думці: чи можливим є щось подібне у Львові? Ішлося не стільки про зовнішнє обличчя міста, красу його архітектури, зрештою, чистоту вулиць… Ішлося про якусь особливу атмосферу, що панувала у старому місті, сповненому туристичного гамору, наповненому якимось зовсім іншим порівняно з тодішнім «нашим» життям.

Цьогорічні 200-літні ювілеї оперних грандів Верді і Вагнера, звичайно, не можуть не кидати тінь на усі інші дати і повязані з цим події у світі музичного мистецтва. І все ж, 100 -ліття від дня народження Вітольда Лютославського, не могло залишитись на маргінесі музичного життя у Західній Європі, Америці, не кажучи вже про терени, звідки цей яскравий композитор і неординарна особистість походить. На щастя і завдяки здоровим амбіціям наших західних сусідів трапилася чудова нагода почути кращі твори цього польського композитора.  

Здавалося – усе вже втрачено, і задекларований Європою «Рік Ваґнера» з нагоди 200-ліття німецького композитора, кане в історію, щасливо оминувши і «найбільшу європейську країну», і її «культурну столицю». Та, як виглядає, достатньо двох-трьох творчих, амбітних і енергійних людей на чолі навіть такої заскорузлої і за формою, і за змістом пострадянської державної установи, як Оперний (навіть нестоличний!) театр в сьогоднішній Україні, щоб усе раптом стало з ніг на голову – а точніше навпаки.  

Бути присутнім на відкритті нового Концертного сезону у філармонії чи Театрального сезону в театрі — це не снобізм, а добрий тон. Наповненість залів на таких дійствах свідчить і про рівень культури у місті, і про стан суспільства загалом. Саме тому справді радісне відчуття охопило мене, коли переступив поріг каси Львівської філармонії 15 вересня, де мені запропонували «лише гальорку або перший-другий ряд — з того, що ще лишилося по 40 гривень».  «Це вже добре…» — подумалось.

«Україна – велика країна!..» – таке горде й оптимістичне чую щоранку від «Ера ФМ».   Без іронії скажу, що мені до душі і сам цей постулат, і форма його подачі – завжди аргументовано і підкріплено якимось яскравим цікавим фактом. Цінним тут є і те, що серед аргументів не лише подають факти на кшталт «у нас найбільше, найширше, найдовше, найродючіше чи найспівучіше …», а й часом називають імена людей, які творили чи творять високий статус країни у світі.    

Концерти до урочистих подій, у престижних приміщеннях — як-от Національний Оперний Театр чи Палац «Україна», —  на мою думку, є особливим феноменом.  Традиція відзначати Державні Свята за участю владної верхівки і наближеної до неї «еліти суспільства» саме у театрах і палацах — винахід  Радянської Системи. Львівський Оперний чи не вперше був задіяний у такий спосіб у «золотому вересні» 1939-го. З часом це стало традицією, і цей рудимент вчорашнього дня зберігся у Львові й досі.