Гліб Бабіч (02.03.1969 – 28.07.2022) – уродженець міста Миколаєва, учасник російсько-української війни з 2014 року. Автор збірки поезій “Вірші та пісні” (Видавництво “Білка”, 2021), на його слова виконує пісні група “Kozak System”. Гліб Бабіч очолював волонтерську ініціативу “Res_Publica. Брати по зброї”, був активістом ГО “Справа громад”.
Якщо зіставити поезії Гліба Бабіча з іншими віршами про війну, то помітно, що вони вирізняються. Відмінність у застосуванні метафор – як антропоморфних (смерть – жінка), так і зооморфних (арта – стадо сталевих слонів; українці – мурашки). Крім того, автор впроваджує алюзії фольклорні (“собака гавкає – караван іде”), лінгвістичні (“стукнути кулаком”), біблійні (чорні вершники, пустеля, шлях, звістка щаслива, решта і т.п.), літературні (В. Шекспір: “Весь світ – театр, і люди в нім – актори” і Г. Бабіч: “Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал”).
У текстах Гліба Бабіча відображено чимало реалій війни: бруствер; вогняний вал; піхота; арта; “приход”. Але даність оперто на мову як пам’ять:
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Смикати – не тільки турбувати. У словосполуці “смикати Бога” – це ще і відлуння фразеологізму смикати Бога за бороду, маніпулювати, щоб досягти бажаного. У творах Гліба Бабіча поряд з Богом опиняються люди (тут – артилеристи), що перебувають з персонажем у безпосередній комунікації, на зв’язку: канал арти, прямий канал. У цьому каналі звучать не тільки слова, а і крик, цифри (магічний код) і хриплий голос війни.
Наслідком магічного коду є магічна дія: оживає стадо сталевих слонів (“Оживе на позиції стадо сталевих слонів, / Поверне свої хоботи в сторону наших бід”). Метафора артилерійської установки, в якій жерло гармати уподібнено хоботу (в розмовній версії його назва – “хобот”), не тільки додає екзотичної барви, а й готує підставу для драматизації:
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки – без декларацій і мит.
Гнів, який заходить у стволи, є божим, але це гнів античного deus ex machina (“бога з машини”), чиє втручання спричиняє несподіваний поворот у фабулі античної драми, несучи рятунок. І тому невимушеним продовженням алюзії на прийом античної драматургії стає переосмислення алюзії з п’єси В. Шекспіра “Як вам це сподобається”. Якщо люди – актори в театрі світу, то є в ньому і глядачі:
Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Показово: алюзії в творах Гліба Бабіча чергуються з буденністю війни. Так, зв’язок із Богом замінюється зв’язком із артилеристами, що їх кличуть богами. Доставка божого гніву зіставляється з реаліями мирними (швидка доставка; гнів – їжа для ворогів; себе з побратимами персонаж порівнює з тістом, із хлібом: “нас, як тісто, місить вогняний вал”); протиставляється – економічним (“без декларацій і мит”). Артилерія “сипле” залпами, небо – негодою (снігом, градом, дощем). Мовна багатозначність є одним із чинників зближення / віддалення реалій: град – опади; “Град” – назва артилерійської системи; град – ядра сферичної форми і металеві ядра. На поверхні опиняється почергово один із пластів, інші перебувають у підтексті, але відчитується: кулак по всесвіту – інваріант фольклорного кулаком по столу; гнів Божий як інваріант людського, гніву артилеристів (“стукнув залп”).
В поезії “Янголята” Гліб Бабіч описує загиблих унаслідок війни діток, які піднімаються хмарами вгору до Бога: “Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка ... / Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу”. Ключове слово цього фрагменту – розгублені. Дитяча розгубленість із самотності, відсутності батьків.
У тексті є ще один персонаж – розгублений ротний небесного війська, Архангел Михаїл. На противагу янголам із вірша “Арта”, він не завмер у нерухомості. Він “плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму”, очі застилають сльози, тож його хода відбувається наосліп. Серце сповнює скорбота і безліч питань: “Як це, Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?”
У поетичній версії Гліба Бабіча Архангел виконує невластиві функції, заступаючи святого Петра. Бо ж саме Петрові було довірено ключі Небесного Царства (Мат. 16:19). Одначе Михаїла максимально уподібнено українському воякові з плоті-крові, що оберігає український рай (“А на вході до раю блокпост”; “Архангел – розгублений ротний, / Опустив автомата”), затягнутий димом:
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо, дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Питання дітей-янголят сусідять із питаннями Янгола: “Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю – / Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?; Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю? / Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?”
Простір питань Янгола – не докори, а бажання пояснень, аби зрозуміти. Архангел не забув своєї первинної місії – перемагати воїнство дияволове. Переборовши розгубленість, Ангел атестує дійсність і чекає божого наказу, щоб змінити її:
Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град – на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Битва українців із російськими окупантами набуває ознак двобою есхатологічного. Воїн із автоматом у руках чекає наказу командира, аби відокремити пекло від людей. І подібно чекає наказу Бога Архангел Михаїл. У цій поезії град уже безпосередньо зіставний із однойменним видом зброї, протиставляючись опадам: “З неба падає полум’я злива і град... Натомість приходить залізо”. Залізо – знак обманутих сподівань: очікуєш життєдайного дощу, а проходить смертоносний; очікуєш Бога (життя), але приходить мертве, дияволове...
Фінал вірша “Янголята” – українські реалії (“попри війну повернулися в гнізда лелеки”) та їхні світові відголоси (“Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку”). Проте кожен із реалістичних образів має і другий план: лелека раптово стає символом смерті, отже – абсурду війни, що перекреслює природний світ (“Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу”), а печатка вказує не тільки на приховування світом тривоги, а і на сцену з Одкровення, в якій Ісус Христос зриває сім печаток із Книги (Од. 8: 1-5), натякаючи на Боже втручання і суд. Ось як це передає Гліб Бабіч:
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю».
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
Повернувшись до зачину поезії “Янголята”, зауважимо: янголята йдуть хмарами, наче сходинками. Так відбувається й у фіналі, де діти йдуть угору, Бог – униз. І це відкриває ще одну біблійну алюзію: драбину Якова (Буття 28: 12), згадану Ісусом (Йоана 1: 51). Що вказує на усунення перепон між небом і землею, відкритість неба до людей і можливість чудесного порятунку.
Схожа семантика сповнює поезію Гліба Бабіча “Дзвони мовчать – сирени гучніше за Великодні дзвони”, що завершується рядками:
Б’ють копитом вгодовані коні чорних вершників лиха,
Ось війська Сатани, за ними голодні когорти Іуди…
«Як пройти до Голгофи?» – питає Господь мене тихо –
«Бо з минулого разу трохи лишилося чуда…»
Безпосередня алюзія на чотирьох вершників Апокаліпсису, що несуть війни, голод, моровицю і смерть (Од. 6: 2-8), дещо модифікується: в Святому Письмі на останньому коні сиділа Смерть, а тут – Сатана, призвідник смерті і всякого лиха. А почтом за верховним демоном не Ад, а когорти Юди – війська зрадників, що іменувалися учнями і братами. В контексті згадки про юд зринає тема Голгоф (Божої і людських), а відповідно спрага за чудом Воскресіння. Бог проживає людське “розп’яття” поряд із людиною, на чому акцентує автор, пишучи:
Там Мадонна у формі Азова, і Янгол з морської піхоти
Стережуть врата до підвалу, де ховаються діти.
Бо розверзлося пекло майже серед райського саду,
І потріскані губи ловлять слова як безцінну вологу,
Молять – «Відклади Воскресіння, просто дай деблокаду.
Як до побратима звертаюся, а не просто до Бога».
Оборона Маріуполя зображена Глібом Бабічем в подвійній сакральності: жінка-воїн і/як Мадонна у формі Азова; чоловік-воїн і/як Янгол з морської піхоти. Деталі блокади міста поет окреслює скупо, але вельми промовисто: “потріскані губи”, “безцінна волога”. Ще пам’ятаємо смерті від зневоднення у місті на березі Азовського моря. Тема води отримує в тексті ще і вторинну семантику: святої води (співвідносячись у свідомості зі святом Богоявлення) й античних Сирен, які зіставні з гучними сиренами повітряної тривоги:
Дзвони мовчать – сирени гучніше за Великодні дзвони.
Замість святої води – бризки уламків та фосфорні плями.
Ті, хто впише новітніх святих в майбутні чесні ікони,
Мають спочатку знайти дорогу проміж тілами.
Автор витворює образи на синонімії (новітніх, майбутні; святих, чесні) чи антонімії (“дзвони мовчать – сирени гучніше”). Подібно розбудовуються і метафори (“бризки уламків” – поєднання легкого і важкого) та структуруються дійсність: бризки води (життєдайне) та фосфорні плями (смертельне). Гліб Бабіч показує непривабливість війни у дійсності, протиставляючи картинці: “Шпальти забиті фото і відео крові та катастрофи, / Смерть в новинах куди красивіше, полум’я – як намисто”. В реальності красивості (порівняння з намистом і звукопис на “кр”) є зайві. Дорогу не видно за мертвими тілами. Але саме там у розп’ятому місті можна побачити живих і почути відлуння молитов “із бучанськіх підвалів, / З чорних стін Ірпеня, із Гостомеля, Ворзеля, тощо”:
Саме там побачиш живих, як пройдеш по мінах «на дотик» –
Сторазово відспівані, і ще сторазово вбиті.
Боже, просто дай сили і зброї, щоб стиснути горло навалі,
Дай дістатись своїх, а вже далі – ми воскреснемо точно.
У строфі приховано дві алюзії, які вплетено в текст короткої молитви: “Боже, просто дай сили і зброї...”, де вираз сила і зброя відлунює назвою творів В. Винниченка (“Сила і краса”; пізніше “Краса і сила”) та О. Гончара (“Людина і зброя”). Звідси можна побачити, що людяність бачиться поетом крізь призму сили, незламності і невмирущості, а краса – в здатності і внутрішній потребі захищати слабких. Іще одна алюзія – про живих, що “сторазово відспівані, і ще сторазово вбиті”, відсилає до біблійного контексту про життя і смерть фізичні і духовні (Ефесян 2:5; Мат. 22:32).
Варто наголосити, що персонаж-воїн покладає власне воскресіння не в вимірі Божої дії чи обітниці, але в спільноті людській, спільноті своїх. І хоча просить у Бога помочі (сили, зброї), та від власних зусиль узалежнює багато. Цій темі присвячено поетичну алегорію Гліба Бабіча “Мурахи все щось тягнули – туди, до шквалу вогню”, в якій за лісовою пожежею проглядаються воєнні реалії (“шквал вогню; на димній лінії зіткнення полум’я і життя”):
Мурахи не мали часу на роздум і маячню,
Не мали сумнівів, страху, обмежень і перешкод.
Бо там, у жерлі пожежі, що жадібно жерла ліс,
На димній лінії зіткнення полум’я і життя,
Мурашник тримався, твердо, як камінь, що в землю вріс,
Останній форпост, надія, родина і укриття.
Тут хочу звернути увагу на моменти формальний і змістовний. Щодо форми, у творі активно задіяно звукопис на “м” (мурахи, роздум, обмежень, димній, полум’я, мурашник; мали, маячню); “ж” (обмежень, жерлі пожежі, жадібно жерла, життя); “р” (мурахи, страху, жерлі, жерла, мурашник тримався твердо, вріс, форпост, родина, укриття). Густий звукопис передає непевність (“м”), жар битви (“ж”), рішучість (“р”) – емоції мурах-українців. Звуки – про сугестію, про навіювання. Слова – про усвідомлення. Та на роздум нема часу (як у поезії інших фронтовиків, так у Г. Бабіча звучить тема марності слів там, де зарадити може одностайна дія):
Бо знали, що разом б’єшся – разом і пронесе,
Бо можеш тягнути більше, ніж звичне «що Бог дає».
Про те, що буде з тобою, і як воно буде все,
Подумаєш завтра. Може. А поки віддай своє.
Завжди бракувало часу, того що можеш, і сил.
Але ж бо – злість і надія лишали все осторонь.
Повтори, що їх використовує поет у вірші, – своєрідні віхи думки й почуттів, котрі він хоче розбудити чи сформувати в читачеві: разом – єдність; буде – майбутнє, завтра; можеш – вибір, здатність. Останній із повторів має й усічений інваріант (можеш – може), у якому проглядається ймовірність. Адже мураха не знає, чи виживе в пожежі; воїн – чи переживе черговий шквал вогню. Сумлінному оборонцю бракує сил, часу і зробленого, але його мотивує злість до ворога і надія на порятунок своєї родини, мурах-українців. І тому воїн тягне і “витягує” більше, ніж сподівався.
Більше, мураха-воїн не обурюється на питання мурах-втікачів (“Агов, ну що тут? І нащо воно було?”), а спокійно їм відповідає, повертаючи ключі від спільної домівки: “Ти ж бачиш, – мурашник цілий. Нормально. Тримай ключі”. Списуючи у розмові з втікачами власні поранення на те, що йому трохи не пощастило, мураха-воїн свідомий того внеску, який зробив:
Мурахи згорали маршрутом «із тилу – у пекло – в тил».
Проте мурашник тримався. І вже відступав вогонь.
...Над мурашником небо. Краплі зірок, як піт –
Божевільних , втомлених, добрих, святих мурах…
Гліб Бабіч свідомий, що вогонь відступив, але не згас. А Україна досі мандрує пустелею до своєї обітованої землі, долаючи спокуси зовнішні та внутрішні. Кожен у цій дорозі робить своє: хтось “пильнує навколо” як воїн-дозорець; хтось “по стежці веде” як пророк чи лідер; хтось “розносить для решти, як звістку щасливу – води” подібно апостолам.
У вірші “Караван” назва вказує не тільки на вервечку мандрівців і на простір мандрів – пустелю. Заголовок натякає на безупинність руху, попри зовнішні чинники: собаки гавкають – караван іде (фольклор); “Брешуть пси безпорадно – втім, як брешуть завжди” (Г. Бабіч). У вірші Г. Бабіча караван – українці; брехливі пси – російські окупанти; пустеля – українська дійсність воєнного часу; вода – те, що тамує спрагу справедливості і дарує життя. Отож, вода – як радісна звістка. В контексті воєнних реалій ця звістка – про перемогу, що її здобуваєш сам (“Бо в пустелі не варто чекати – ні Божої ласки, ні злив, / Що з собою несеш – те твоє. Про що особисто подбав. / Ще й но зволь напувати всіх тих, хто втомився і сів...”).
Але ж радісна вістка – безпосередня алюзія на Євангеліє (з грец. Добра новина). Добра новина в тому, що Ісус Христос відкупив людину від рабства гріха і смерті, від страху смерті як такого. І тому подальший текст є алюзією не тільки до нашої боротьби за свободу (“П’ють, а потім питають – «куди і навіщо це ви»? / «За свободою» – кажеш. – «Жага щоб не вбила вас всіх»), але і ретроспективно з виходом євреїв з єгипетської неволі і прямуванням до Обітованої землі: нарікання народу на нестачу води (Вихід 17: 1-7) і битва з амалекитянами (Вихід 17: 8-16). Із цими епізодами співвідносить Г. Бабіч українську дійсність довоєнну та воєнну, коли “із веселощів – засідки, смерчі, і щільні бої”. Свідомість особистої відповідальності воїна подано у рядках:
Не жалійся. Пустеля і люди байдужі до сліз.
Як же іноді хочеться кинути все і лягти.
Щоб насипало зверху, як спокій, піщаний бархан…
Дідька лисого! Бо якщо взявся тягти,
Підеш навіть мерцем, щоб дійшов до мети караван.
Воїну також іноді хочеться все кинути. На противагу тиловикам він би не сів, а ліг. Але це означало б бути мішенню на лінії вогню (“щоб насипало зверху”). Спокій отой буде оманливим, бо і могила в пустелі – піщаний бархан, рухливий від вітру. І цей образ рухливої могили переходить у образ рухливого мерця. З одного боку, персонажеві йдеться про неможливість припинити рух і покинути розпочате, бо він прагне “щоб дійшов до мети караван”. З іншого боку, мертвець, який іде – вже не вповні мрець, адже мрець не ходить...
Апелює поет до книги “Вихід” і безпосередньо: “Ось і знайдено вихід”. Але на цю алюзію нашаровано сон фараона – сцену з Буття 41:5 (сім колосків із одного стебла, метафора повноти благодатних років), адже поет говорить про вихід не просто до ланів, але до жирних ланів, “із повним запасом води”:
Ось і знайдено вихід з пустелі до жирних ланів,
Караван, наче ніж, прорубав до свободи вікно.
Народ-караван уподібнено зброї, що прорубує вікно до свободи (що нагадує фразеологізм “вікно в Європу”, саме Європа, частиною якої є Україна, асоціюється зі свободою). Є в поета варіант фразеологічного “полотном доріжка” в значенні легкого шляху мандрівного і життєвого (“щоб дорога як килим”):
Щоб дорога як килим. Без болю і страху щоб йшли,
Безтурботні, без крові, із повним запасом води.
Що там той караван? Хтось згадає можливо – «були…»
Припущення, що хтось згадає життя, жертвуване в боях, – сподівання на посмертне повернення (“Розвертайся. Вертайся. Ти ж начебто так і хотів”), але важливіше – привести врешті-решт інших (решту / біблійний останок: Див. Ісаї 37: 31; Римлян 11:5) до Обіцяної землі. Вибореної, вимріяної, нової України:
Головне, ми нарешті доставили решту сюди.
Най так буде. А поки пісок на зубах,
Біль бадьорий від всіх нашвидку перев’язаних ран.
І надія. Допоки не втрачений шлях,
І допоки пустелею йде хоч один караван.
