Ілля Чернілевський (10 червня 1991, м. Київ – 7 травня 2022, поблизу с. Кам’янка Донецької області) – український поет, співак, композитор, перекладач, зокрема пісень для дубляжу кіно й анімаційних фільмів. Володар гранд-прі на Фестивалі “Ірпінський Парнас” (2019) за авторську пісню, автор збірки “Я птах між тенет” (Ужгород: Вид-во Валерія Падяка, 2023).
Поезію Іллі Чернілевського слід окреслити як поєднання медитативності з образністю, одягненою в оповідність. Зачин вірша “Тягнеться тихо смужка світанку” загалом може прочитуватися як кадр кінострічки:
Тягнеться тихо смужка світанку
Крізь дірку бліндажику.
Ранок в атаку
Вже рветься
Кидаючи променів черги
Крізь хмару, що вигнулась в форму мачете
Солдати встають. І дзеленкають кухлями
Нужнику будка пронизана кулями
Світанок подано поетом-воїном у руслі воєнних реалій (ранок рветься в атаку, наче солдати; промені нагадують автоматні черги) так, що зміст увиразнено формально (“рветься” на короткі рядки рядок довший: “Ранок в атаку / Вже рветься”). Фіксуючи внутрішні переживання персонажа, автор помічає все, що поряд: товариша, який уцілів, не підірвавшись на міні; квітку на бездоріжжі; цятку в прицілі зброї. Глибоке усвідомлення кожної дрібки часу та деталі просторової допомагає сконцентрованості не лише персонажа-солдата, а й сприяє густині поетичного слова, надаючи йому образної свіжості, афористичності та ритмічної виразності. Такий фінал цитованої поезії:
Життя, що шугнуло патроном в калюжу
Життя, яке кожен із нас ще не виборов
Життя, що спростовує звичні нам виміри
Надія у квіточці на бездоріжжі
Думки, що поставив я на запобіжник
Приціл, що шукає пожадливо цятку.
Ми знов переможемо.
Я обіцяю.
Анафора в рядках (“Життя”) тільки позірно свідчить про однотипність, адже йдеться поетові та персонажеві його вірша про реалії війни (де щомиті життя може уподібнитися відстріляному патрону, залишившись на полі битви) і довоєнну дійсність, яку ще пам’ятає, але яку треба виборювати. Згадки про ще / вже далеку мирну реальність (“звичні нам виміри”) вплітаються у нову дійсність (ряд. 2-й і 4-й), даруючи сподівання на те, що життя триватиме.
Свіжий образ у цій канві – думки, поставлені на запобіжник. Думки – зброя, що не має “стріляти” випадково. Непарні рядки співвідносні з реаліями війни, що змушує уточнити: поставлено на запобіжник думки про смерть (власну чи ворожу), чи таки – про мирне життя до / після новітньої російсько-української війни? Видається, усі відповіді на це питання будуть слушними, адже і наступний рядок передбачає можливість двозначності: “Приціл, що шукає пожадливо цятку”, безвідносний до особи захисника чи окупанта.
Тільки фінальні рядки поезії цілком однозначні. Будучи кодою, вони наче вибудовують смисловий паралелізм до коротких рядків у зачині (“Ранок в атаку / Вже рветься” – “Ми знов переможемо. / Я обіцяю”). Атака і перемога тут мають не тільки логічний рівень, а і символічний: адже в атаку йдуть не тільки солдати, а промені сонця. Поет певен, що світло здолає пітьму.
Родзинкою поетичного стилю Іллі Чернілевського є афоризми. Їх не надто багато, але вони доречні (здається, що то про них: “думки поставив на запобіжник”). У цих афористичних зблисках увиразнюється налаштованість автора на філософські розмисли і пізнання себе та світу. З іншого боку, такі моменти дають змогу читачам глибше відчути поета і його світосприйняття.
У вірші “Це перша осінь із усіх, яку” І. Чернілевський описує себе через метафору проростання, вподібнюючи власну постать зерну, що може стати тільки тим, ким воно є у найглибшій суті (насіння яблука не стане грушею):
Крізь серце, що пізнало боротьбу
Крізь кожен мій обридлий інтер’єр
Я проростав лиш тим, ким я вже був
Я виростав лиш тим, ким я вже є.
Подібно в афористичному ключі прочитуються завершальні рядки вірша, де персонаж (очевидно, і поет) постає як мудрець, якому підвладні знаки часу і сам час:
Я вмів розшифрувати календар
Коли читати навіть ще не міг
Мій шлях легкий
Бо зморшки зняли з вуст
В мені безодня звуків промовля
Як фініш в русі лижника, де спуск
Став крапкою крізь неба окуляр.
Персонажеві важить відсутність зморшок на устах. І пояснення цьому просте: він – поет, і його мова не має бути старою, зужитою. Навпаки – прагне легкості, стрімкості, ефектного фіналу. Поетична кода – сильна позиція у віршовому тексті, що особливо запам’ятовується читачам. І звідси визріває потреба незатертого поетичного образу в прикінцевій позиції. Читаючи цей твір, не можеш позбавитися відчуття: принципи поетичного мистецтва автор переносить на своє життя, на “легкий шлях”, який ніби сам веде до фінальної крапки... Бо і звуки персонаж вірша не вимовляє, звуки промовляють самі (“в мені безодня звуків промовля”) та укладаються поетом в “асонансний акорд”. Заувага вельми суттєва, бо асонанс – вид звукопису, що базується на повторі голосних звуків. Отож, слово І. Чернілевський трактував як голосне (чутне) і дзвінке (“яскраве”, кажучи мовою живопису, в контексті якого подавав поетично-філософський автопортрет):
Я птах між тенет
Солов’їний сонет
Рука, що малює картину
Зіставляючи ліричне “я” із “ти”, персонаж вірша “Коли ти уявиш, що знаєш мене” розводить їх як мовлення (поетове я) і мовчання (ліричне ти). Останнє вже навіть не павза, що затягнулася (“Ти юна. Мовчанка – вже сива”), а еквівалент обірваної розмови. Ліричне ти поет недвозначно співвідносить із минулим, а ще із традиційним образом Музи та її призначенням надихати поета:
Не вір: ти була, щоб з’явився цей вірш
В несправжньому ніби коханні
Ліричне ж я поет осмислює не через зовнішній світ і його знаки (кохана як Муза, зафіксований на папері вірш), а через внутрішній шепіт – голос Божий, або ж голос над-я, до якого персонаж-поет прагне підлаштовуватися:
А я народився, щоб шепіт знайти
в собі. І з ним бути на рівні.
Ліричну ситуацію розриву взаємин І. Чернілевський подає через подвійну метафору: ліричне я (поет) – контужений лев (“Чи чують вони, як звучить полонез / Або передсмертний крик лева?”); ліричне я (поет) – дим, що кружляє довкола вірша:
Пливе над папером розсипчастий дим
Кружляє контуженим звіром
Неначе злочинець, що нищить сліди
Зі зламаним секундоміром.
Спалюючи сліди кохання, ліричному персонажу, мабуть, уявляється, що осягне свободу. Подібно почувається персонаж вірша “Якщо ми зустрінемось, що я тобі скажу?”, який мріє про броньовані рани, від яких зрикошетять слова-кулі (“І "привіт" як куля відрикошетить / від броньованих ран. І наповнить світ / невимовно-чудовий свободи шепіт”).
Мілітарна лексика в ліричних текстах є не даниною нашим трагічно-героїчним дням, але способом осмислення втрати (і загрози втрати) – чи то кохання, чи життя. Бо насправді в душі персонажа ці поняття майже тотожні, і втрата одного віщує втрату іншого, як видно з уривків вірша “Від безглуздих конфліктів гірко”:
Від безглуздих конфліктів гірко
Я збираюся у наряд
Ці сварки намалюють дірку
У душі, як в землі снаряд
Щоб ім’я, що пекло окропом
Із землі мого серця шмат
Не урвало. І кров над окопом
Щоб забулася, як кошмар
Під “зачовганим небом”, яке “рвуть” чайки, перед персонажем-вояком стає питання: “Ким я стану колись для тебе? / Просто виживший ветеран”. І, як можна зауважити, воно переростає рамки ліричної ситуації й осмислюється І. Чернілевським як соціальна проблема у вірші “Він повертався додому”:
Він повертався додому.
Дорога була як сон
Бажав камуфляж змінити на діри в старій сорочці
Коли чекав на свій потяг – увесь гомінкий перон
Немов випадково від нього відводив очі.
Що це, якщо не небажання помічати війну, що триває в Україні з 2014-го року? Воякові від такого ігнорування забиває подих, а надто коли повертається в зиму “розпродаж і акцій” і імперських наративів, од яких стає не по собі:
І злість – наче глибина
З якої не випливти тут, в метрополітені.
І ще одна станція. Дихати – наче знов
курок натискати. Невже цьому треба вчитись?
Чому це табло червоне, неначе кров?!
Чи можуть ці кляті двері не відчинитись?!
Поет зображає посттравматичний синдром (перехоплений подих, “відкидання” у час війни і асоціації з нею: курок-видих; табло-кров), а за цим проглядається дві проблеми: прийняття / відкинення; виходу / безвиході (“Чи можуть ці кляті двері не відчинитись?!”). І на рівні сюжету читач бачить побутову сцену: ставлення до вояка водія маршрутки, але тлом її – питання про можливість суспільних змін, про вихід із замкнутого простору історії, де тільки для воїна:
Посвідчення – сльози, багнюка, і смерть братів.
А вуса шофера – як стрілки, що навіжено,
трясуться. Дають зрозуміти, що не туди
несеш ти стрільбу, скрегіт шин, і свої шеврони
Тут люди втомились давно від новин біди
Тут всяка війна – наче пристрасть, що охолоне
Несучи в душі пекло війни, український ветеран іще стикається з чистилищем нерозуміння, відчуваючи відчуження від своєї землі, що тепер ніби і не вповні його. Попри те, що свідомо її захищав, не озираючись на небезпеки і загрози життю. Свобода вибору – теж біль: іноді добровільно взятий, іноді накинутий – вибір цивільних спричинює душевні терпіння воїна, і він втрачає опору, аж має казати собі: “Виходь! І учись ходити, як немовля”. Дитина рятує захисника від цілковитого зневір’я: “Побачив дитину з очима – як весь Майдан. / Що пальці правиці приклала собі до серця. / Дивилася мовчки серйозно, немов життя / І стало зшиватись розірване надвечір’я / І ніс, наче прапор він спогад про це дитя / І за поворотом чекало його подвір’я”.
Але фінальний акорд цієї замальовки – не щира дитина, а збайдужілі дорослі. Тінь байдужості й забуття, що нависала над захисниками, на жаль, і досі нікуди не зникла. Дорослі легковажні там, де життя вимагає серйозності:
І топали берці містами, де ніби мир
Сліди заростали пилюкою, снігом, брудом
І цими слідами байдуже ходили ми.
Байдужим дорослим і надто веселим людом.
06.04.2024