Переглядаючи травнево-червневу програму концертів Львівської національної філармонії, зауважила непересічну ситуацію: левова частка перелічених у ній артистів/музикантів – українці, які або мешкають за кордоном, або повертаються звідти. І повертаються тепер не з одноразовим візитом, а із наміром залишитися. Залишитися і працювати.
Непересічною ситуація є передовсім тому, що схожої тенденції у попередні роки не було. Була інша: втікати якнайдалі. Наші уродженці приїжджали зрідка, тепер же – зовсім навпаки! І Хоч як то незвично, та дякувати за це можна карантину! Ну хоч щось добре він зробив!.. Тривалі заборони культурних заходів у переважній більшості країн, суворі обмеження, а подекуди й банальний брак коштів повернули земляків додому – нема злого, щоб не вийшло на добре, бо внаслідку маємо розкішні концерти в нашій культурній столиці і врешті вона рясніє вітчизняними зірками!
Закидати філармонії брак різноманіття артистів не можна, навіть за тих можливостей, які дає державне фінансування, та за останній місяць тут побувало незвично багато добрих саме українських музикантів, чиї імена гримлять в світі: Валерій Соколов, Теодор Кухар, Софія Соловій, Олег Каськів, Андрій Юркевич, Данило Саєнко, Катерина Тітова, Кирило Карабиць, Соломія Івахів, Назар Джурин, Жанна Микитка.
Що вищого рівня музикант, то ширшою є географія його виступів. Тобто була. Тепер визначення успішності йде іншими мірками. Онлайн, про який я так часто пишу, вніс величезні корективи в життя як культурних інституцій і музикантів, так і глядачів. Записи, стріми і онлайн-концерти – все це стало заміною виходу з дому, подорожей, знайомств та живих колаборацій. Присутність артиста у віртуальному просторі є майже обов’язковою складовою визначеності успішності. Далеко не всі музиканти із радістю сприйняли таку примусову віртуалізацію, бо грати “до камери” ще те задоволення! Проте економічний аспект подекуди таки змушував залишити зону комфорту, – карантин дав зелене світло трансмісіям і продажу на них квитків. Тепер середньостатистичний японець міг в будь-якій точці світу не просто послухати знаменитого українського музиканта, а ще й заплатити за це, а відтак завдяки платіжним системам та криптовалютам музикант, знову ж таки не виходячи з дому, міг отримати винагороду!
Хто такий український артист за кордоном? Колись, років 15 тому, я в одній європейській академії познайомилась із кількома студентами-піаністами, котрі почувши, що я з України, почали тривожитись за свої позиції, бо я з У к р а ї н и! – це означало дуже високий професійний рівень, витривалість в психологічному плані і надпрацьовитість, сполучену з глибокою слов’янською емоційністю. Несподівано, правда ж?
Після розпаду СРСР величезна кількість музикантів скористалася падінням «залізної завіси» і чкурнула за кордон, – хто до Ізраїлю, хто до Штатів чи Канади, а хтось тільки до Європи. Така еміграція тривала до середини 2000-их і тоді означала повне й безповоротне перерізання пуповини з українською сценою, а поодинокі відвідини України відбувалися радше з рекреаційно-родинною метою.
Виїжджали музиканти, передовсім, щоб могти реалізувати себе в творчому плані, відчувати стабільність (найкрихкіше поняття для митця) й, звісно ж, отримати гідну фінансову підтримку нової держави. Чимало із тих, хто виїжджали тоді, уже ніколи не повернеться, – наведені вище аргументи цілком зрозумілі. Хтось провадить активну міграцію, хтось осів у хорошому оркестрі, у когось з’явилася сім’я. Схоже, як колись ми не могли вирватись з совка в світ, так цивілізований світ дотепер не пускав нас додому, – надто вже там комфортні умови перебування.
То що ж змінилося тепер? По-перше, розвіялись радянські чари і зник страх back to … А по-друге, цивілізований світ в часи пандемії і локдауну виглядає тоталітарнішим за Україну. Тобто, «залізна завіса» тепер ніби з іншого боку. І там, де досі була демократія і свобода самовираження, тепер присутня zoom-самотність і музична німота, а Україна стає прихистком для тих, хто гине без справжньої сцени. Але не тільки це.
Стежка до успіху має вигляд піраміди, де на кожному етапі відпадають слабші, менш посидючі, менш затяті, менш талановиті, й залишаються “фанатики” в кращому значенні цього слова. Кожен артист, їдучи в світ, бажає ділитись своїм мистецтвом з оточенням, проте питання асиміляції і нівелювання національної самоідентифікації не є рівнопропорційним його успіху. У світі тепер актуальна доволі романтична тенденція до відновлення національної ідентифікації: союзність і глобалізація стирають особистість, і «людина світу» заходилася відшуковувати свої коріння, такий собі back to the roots: національних рис, колориту, культурного коду. І все це крізь призму шляхетності класичного викладу форм, ідей, висловлювання і представлення. Музиканту стає важливо бути корисним своєму племені.
Асиміляція музиканта за кордоном рідко коли проходить безболісно, і до кожного артиста приходить час, коли він задумується: чи роблю я те, до чого прагнув все життя? Чи успіх вимірюваний? У чому виявляється вища мета? Феномен саме сучасного українського артиста в тім, що живучи за кордоном, він хоче приїжджати на Батьківщину не через те, що це корисно для кар’єри чи тут платять фантастичні гонорари, а тому, що внесок у розвиток української культури стає є власне тою «вищою метою», а творення для українського глядача – місійним.
Диригент Теодор Кухар.
Частина музикантів, котрих я згадала, і далі живуть за кордоном, але приїжджають зі стабільною періодичністю, як то скрипалька і професорка університету в Коннектикуті Соломія Івахів, всесвітньо відомий диригент Андрій Юркевич, котрого іноді маємо можливість слухати і в Опері, скрипаль і професор Женевської консерваторії Олег Каськів…
Є ті, хто тепер на проміжному етапі, як то Катерина Тітова – піаністка з Донеччини, котра, живучи в Берліні, задумується про репатріацію до України, бо каже, що для неї тут цікавіше середовище і більше можливостей (!), а для її дітей – системніша освіта. Кирило Карабиць – топ-дириґент світового калібру не приховує, що сам не впевнений, де мешкає: Київ – його рідний дім, тут він буває досить часто, в Парижі – дружина і діти, а в світі – концерти й вистави. Проте місія одна: робити українську культуру більш впізнаваною в світі, а самих українців знайомити із нововідкритими вітчизняними митцями, як у випадку із призабутим Федором Якименком, архів котрого диригент недавно віднайшов у Парижі. Тепер завдяки його співпраці з INSO-Lviv львівські слухачі мали змогу познайомитись із цими воістину яскравими творами.
Диригент Кирило Карабиць.
Благодійний київський фонд Vere music fund під керівництвом Павла Пімінова, котрий цьогоріч долучився до фестивалю «Віртуози», робить дуже важливу справу – знаходить моральну і фінансову підтримку молодим музичним талантам України, аби ті якщо й їхали за кордон, то не через крайню потребу, а для гідного повноцінного розвитку. І ця підтримка – не обов’язково гроші, це може бути організація концертів, підготовлена публіка, красиві фотосесії, якісні відеозаписи. Тобто чинники, просто необхідні для розвитку і експонування професіонала, котрому в творчому процесі часто не до таких «приземлених» клопотів. Від цього фонді артисти отримують впевненість у тому, що не самотні і що комусь потрібні. Потрібні Україні. Декого це таки затримує тут.
Не можна сказати, що життя музиканта в Україні – це постійна боротьба, бо життя кожної людини в Україні – це щоденна боротьба, та якщо ти іще й з культурного пласту, то й поготів. Ті, хто таки захотів повернутися, істинні романтики. Вони стають на стезю вічного революціонера і після адаптації до сучасних реалій мусять наново завойовувати авторитет у середовищі, – закордоном ж бо їх знають краще, ніж вдома!
Данило Саєнко, піаніст, котрого сміливо можна назвати найперспективнішим і найбільш плідним в музичному середовищі Львова, ось уже як 4 роки повернувся в Україну з Німеччини. Каже, що щасливий тут. Юрій Хвостов – перший гобой Львівської опери також не шкодує про повернення додому. Мій досвід тривалого перебування за кордоном довів, що реалізація навіть у найбільш приязній атмосфері в певний момент перестає давати сатисфакцію і ти розумієш, що все те що ти робиш для чужої країни було б в рази ефективніше для своєї. Що зерна культури, посіяні в рідну землю, будуть тобою терплячіше плекані і трепетніше очікувані. І після майже 10 років роздумів приходить день, коли набираєшся відваги, збираєш речі і чимчикуєш на літак, щоб повернутися додому і бути корисним своїй землі. Так сталося 2 роки тому і з того часу не було жодного дня, щоб я про це пошкодувала!
Валерій Соколов, «людина світу» в Україні.
Недавно я познайомилась із музикантом, котрий замолоду мешкав у Парижі, Лондоні і Мюнхені. Зважаючи на успіх і можливості, він мав шанс забути про походження і жити як «людина світу». Але одного дня також вирішив повернутися додому. Це Валерій Соколов. Каже, що тут легше і щиріше. І головне – є місія: розвивати культуру в Україні, концертуючи та допомагаючи іншим музикантам реалізовувати себе. Коли в останні дні травня я слухала гру Валерія Соколова в концерті Бартока, то мене стійко не покидало відчуття колосальності й грандіозності архітекточнічної структури, котру він творив в невеликому, як на його розмах, залі Львівської філармонії. Такого штибу артисти не такі вже й часті гості у Львові. Його постава, звук, темперамент – усе давало відчуття причетності до великого творіння. Не роблячи зайвих рухів, він був водночас і стабільним, але й готовим до змін; він чутливо реагував на норовливості оркестру, та безапеляційно вів його за собою; відключався від зовнішнього світу і занурював кожного у свій внутрішній. І ось ця напруга в трикутнику диригента-оркестру-соліста трималася протягом цілого твору: повне заангажування дириґента Карабиця, скрайня концентрація оркестру і вразливість Соколова робили концерт Бартока живим і пульсуючим, наповненим юнацьким натиском, устремлінням і несамовитою пристрастю. І розумієте, ми у Львові можемо подивляти такий рівень виконання… В часи пандемії!
Скільки треба митців для натхнення? Скільки прикладів для наслідування? Рівно стільки, щоб невтомно нагадувати, що саме культура формує ясність і прозорість громадської свідомості, ушляхетнює її і спонукає до прагнення бути кращими, творити кращу державу і краще суспільство.
05.07.2021