Закатрупити митця

Коли я був у 11 класі, до нас на неповний навчальний рік доєднався хлопець з обличчям, схожим на акулячий писок. Перед тим він кілька років жив у США (його батько мав там якийсь бізнес), і для нас він був наче з іншого світу. Істотно кремезніший, ніж решта однокласників, він запам’ятався неймовірними історіями про Америку, трохи недоречною шкіряною курткою, і татуюванням з руками і вервицею, під яким було написано «Прасті мєня родная мама». Я не знаю, за що можна просити пробачення в мами у 15 років (хіба що за татуювання, зроблене без дозволу), але то було вочевидь вибаченням за майбутні переступи, які були не стільки неухильними, скільки дуже бажаними.

Те татуювання було копією малюнка «Руки в молитві» Альбрехта Дюрера. Я взнав то істотно пізніше (пробач мене, моя викладачко з культури Катерино Олександрівно). Якраз татуюванням Дюрера починається виставка Володимира Костирка. Тільки в Костирка на м’язистій руці витатуюваний інший Дюрер, і це не розтиражовані до кічовости руки, а фрагмент з автопортрету — пеніс.

Те, яким чином біцепс є таким розвиненим, є доволі очевидним

Чи то татуювання, яке показує, що в основі демонстрації своєї сили, своєї чоловічности лежить захоплення пенісом? На думку спадає, що самовдосконалення це форма мастурбації, — фраза, яку казав Тайлер Дерден у «Бійцівському клубі». Пеніс, який висить — це зовсім не те саме, що й фалос, який стоїть, навіть якщо він гарно намальований. Але і руки, і пеніс (чи стоячий, чи висячий) об’єднує здатність до творення.

Власне, про руки і задекларована виставка. Бо питання, чи є художник чимось поза тим, що він робить руками (або чи є художник художником, якщо він не творить) є настільки важливим, що проходить майже в кожному полотні.

«Дискобол»

Можна викинути фарби, як палітру в  «Дискоболі», і залишити лише текст на полотнах. Щоправда виставка тоді скидається більше на записник, а не на живопис. Але якщо думка настільки важлива, аби її донести всім, то чому не зробити сторінку записника полотном?

Бо художник цінний не тим, що він гарно малює, а якраз ідеями і своїм сприйняттям світу, своєю свободою і невичерпними можливостями. І виставка є кунсткамерою з історіями митців, які це підтверджують.

Наприклад, історія про Маттіяса Нітгарта, чи то Грюневальда, який зрікся кар’єри художника після того, як побачив, якими недобрими намірами вимощена дорога до нового світу Реформації, показує, що сприйняття світу важливіше за твори. Маттіяс вирішив варити мило замість писати полотна, залишаючись собою, а не на службі в когось. Бо на службі треба розуміти, що ти відповідаєш за наслідки, і варто вибирати, чи ти служиш ідеалам (навіть якщо це ідеали «гарно» намальованого полотна), чи правді.

«Руки Маттіяса Нітгарта (Грюнвальдського)»

Питання поруч з «Квадратом Казимира Малевича» розкривають більше, про що ці всі картини. Бо чи є сенс творити щось, коли можна втілити темну безодню світу творця в чорному квадраті? І чи є сенс робити щось після Бодріяра, якщо вже стало ясно, що полотно є самостійним світом, важливішим, ніж Той, хто з руками? Хоч ми асоціюємо полотно зі світом художника, але якраз то і є симулякром, бо світ не буває зображеним повністю.

«Квадрат Малевича» на покуті

Та й чи є культура після смерти, тобто ким є художник після того, як помре? Чи треба робити просто, бо робиться, без жодної доцільности, як фотографиня Вівіян Майєр, що працювала нянею і про яку стало відомо після її смерти? Її приватний фотоархів розпродали з аукціону за борги, і на нього звернули увагу критики, після чого Вів’єн стала відомою. Тепер нею цікавляться не лише ті, хто її знав особисто, а й ті, хто про неї чує вперше, як ото більшість з нас.

Доволі спокуслива думка — відтворити свій світ мимоволі. Наприклад, коли хтось випадково знайде чужі фотографії на комп’ютері і вирішить їх опублікувати, чи щоденник, з якого вибере вірші, які увійдуть до антологій найкращих поетів 21 століття. Підставте свій варіант, як отримати свої 15 хвилин слави.

«Руки і камера Вівіан Майєр»

Ким би була Вівіан Майєр без її рук і камери? Чи важливий кожен з нас хоча би своїм поглядом на світ, своїми думками, навіть якщо ті думки неопубліковані? Чи таки потрібні руки?

А якщо буде так, як з Ван Гогом, який тепер є модним ідолом, що кардинально відрізняється від того Ван Гога, який лікував депресію абсентом, самотньо писав полотна і  просив у брата лише гроші на фарби, та в кінці кінців пішов у поле і вистрелив собі у живіт? Полотна, які вібрують від напруги відчужености, мають зовсім інший настрій, ніж популярний Ван Гог-імітація. Що, як інтерпретація буде хибною настільки, що його мистецтво безвиході трактується навіть не як мистецтво на продаж, а як мистецтво заради розваги?

Моторошна «Рука Ван Гога» нагадує модний глянець

Можна збожеволіти від неясности, що буде після смерти з кожним [художником] — більше правди і нарешті цінування, як з Вівіян Майєр і Ван Гогом, чи навпаки, сплащення бачення аж до кітчу. Бо неясно, чи те, що «світ мистецтва чекає на тебе» — це заклик творити, чи нарешті померти і показати, хто був ким? Медсестра Рейчел з «Польоту над гніздом зозулі» вже чекає на вас, вільнодумних і свободолюбних.

Медсестра Рейчел з «Польоту над гніздом зозулі» вже чекає на вас, вільнодумних і свободолюбних.

Але ціна за свободу, за можливість відчувати сучасність є величезною. І може тому мова мистецтва є фікцією, бо якраз так можна знести те важкостерпне відчуття сучасности. Справді, Оксана Шачко, українська художниця, перед тим, як зібрати волосся, щоби воно залізло у петлю, пише “Ви всі фейк”.

Важко уявити, скільки Костирко надумався про самогубство, поки малював ці полотна

Але де тоді правда, за яку можна зректися всього і почати варити мило (як Маттіяс Нітгарт чи Тайлер Дерден), або навіть пустити кулю собі в живіт? Може, це і є правда, що правди немає? Але навіть коли всі й усе навколо — фейк, і мовою мистецтва є фікція, то правдивою є потреба продукувати ту фікцію.

Якщо ж повернутись до рук і творіння, то чи має митець свої руки? Він же є лише олівцем в руках суспільства, що тримає його за горлянку, аби виразити ним ті ідеї, які витають в повітрі. То і сумна новина, і хороша водночас, бо «знаєш шо… завжди можеш пробувати закатрупити митця — задушити його, всадити в нього ніж, стрілити йому в спину, вальнути лопатою по голові, але не даш ради, він не буде лежати; буде підноситися і повертатися — як зомбі», — так Костирко цитує Адріяна Серла в себе на полотні.

Видно, що фейковий Стас Перфецький під час розмови з Костирком таки подарував йому безсмертя.

Виставка «Руки і світ мистецтва» Володимира Костирка триватиме до 18 березня у «Я-Галереї» на вулиці Шота Руставелі, 8/2а (вхід з вулиці Костомарова).