Музика звучить у повітрі.
Вона не в тембрі, але найперше в тембрі.
Вона не в чистих нотах, хоча найперше в чистих нотах.
Подібно, як у графічних романах (тобто «дорослих» коміксах) часто найцікавіше відбувається в проміжках між панелями, так і музика — це також те, що між нотами, те, що несказане вголос.
Вона як повітря — не бачиш його, але відчуваєш.
Під час концерту в філармонії, коли грали «Пори року» П’яццолли, було якраз так.
Я про оту малесеньку павзу, коли грає тема «Зими».
Вона така, наче світ завмирає між тим, як гойдалка дійшла повністю вперед і от-от рушить назад, але ще не рушає, і не знаєш, чи це кінець, чи буде ще.
Навіть як ти не бачиш перед собою гойдалки, і не відчуваєш, що тебе до неї притискає, а лише відчуваєш невагомість, то знаєш, що звісно, буде ще.
Але музика в тому, аби в ту коротесеньку одну шістнадцяту, поки закінчився вдих, але ще не почався видих, дати відчути хвилювання, що може й не буде.
А потім оті павзи зникають, темп рівнішає, всі в суцільній гармонії, як у доброму романтичному кіно.
У повітрі звучить суцільна любов, потік щастя, настільки солодкий, що аж не віриш в нього. Що думаєш — більше правди було в тій одній шістнадцятій паузи, якої напевно навіть нема в партитурі, ніж у тій коді, коли кожен початок має вдалий розв’язок, коли все склалось, і щастя заїжджає в кожне місто, а його вітають, застеляючи йому дорогу пальмовими гілками.
Та зима закінчується кількома нотами, які так заспокоюють, наче вони з колискової.
Можна собі думати, що це і є те, чим закінчується «Зима» (навіть зима в Буенос-Айресі, з її спекою і дощами) — однозначною перемогою і спокоєм.
Що мало бути в тій музиці — «гойдалки», які з часом розв’язуються, і все стає добре, чи те, що щастя ніколи не настає, навіть коли воно настало?
Хочеться вірити в останнє, але я трохи слухав П’яццоли (дякую тобі, ютубе).
Його музика трохи доросліша, ніж «жили вони довго і щасливо».
І ще.
Якщо оцими метафорами і роздумами можна хоч трохи передати те, що відбулось в залі у неділю, є набагато більше того, чого передати ну ніяк не можна, бо його не можна було очікувати.
Звісно, що передбачити якийсь досвід це марна справа, але хоча би глянувши на афішу, можна було чекати, що бандонеон (Ігор Саєнко) буде таким витонченим і ніжним, і разом з тим ведучим, таким прекрасним і всезначним. Можна було чекати, що скрипка (Марко Комонько) буде такою швидкою, легкою і по-класичному віртуозною.
Але те, як щиро звучала віолончель восени (Денис Литвиненко), чекати було не можна.
Музика — це найперше про емоції, про пошук того, як виявити себе.
У кожному справжньому пошуку захована сумна нестача чогось, сміливість стратити купу сили, аби то щось віднайти, відкритість і радість віднайденого, здецидованість шукати, навіть коли знаєш, що може нічого і не знайдеш, і цілі затоки арґентинського сумніву.
Віолончель того вечора була просто неземною.
Швидше би скінчився цей локдаун.
16.03.2021