Вважаю, що складні речі треба пояснювати на простих прикладах. Тоді геополітика і політика стає ближчою й зрозумілішою кожному. Наприклад, їхав я сьогодні у варшавському міському автобусі. Їхав на прямий ефір одного з польських каналів, де вирішили серйозно поговорити про можливу люстрацію в Україні.  

  В Україні нарешті заговорили про федералізацію. Заговорили не на рівні інтелектуальних дискусій і медитацій над картою й історією, а мовою конкретних політичних пропозицій. Здавалося б, це здійснення побажань тієї частини українських громадян, які вже роками говорять, що Україна в сьогоднішньому вигляді приречена на деґрадацію й проблеми. Чи насправді це так?  

 

Лунають заклики провести суботник у своєму під’їзді й дворі, щоб стати європейцями. От тільки в європейців суботників немає, а є – в радянських людей.    

  До недавнього часу опозиція намагалася проштовхнути ідею продовження протестів уже в березні – мовляв, тоді й тепліше буде, і сам Тарас Шевченко своїм ювілеєм нам сил духовних додасть. Зрозуміло, що політики усвідомили свою безсилість будь-що змінити, їм не сподобалося, що ще хтось – зокрема, громадськість – претендує на лідерство в акціях протесту, та й щодення Майдану здалося опозиційній казні задорогим.  

  Ми тому й хочемо інтегруватися в Європу, бо в них злодії й убивці отримують санкції і статус руконепотискальних. У Митному Союзі – все навпаки.  

  Люблю спостерігати за українськими діаспорянами, бо в такий спосіб можу пофантазувати – якими могли би бути Україна й українці, якщо б не опинилися в «трикутнику сильних»: Росії, Польщі й Туреччини.  

Іноді улюблений вірш може відкрити очі на твою роздовбану країну. Навіть якщо вірш цей американський, а твоя Батьківщина називається Україною (і водночас нею не є). Зрештою, саме за це вірші й стають улюбленими. Отож, спати з жінками.