Люблю спостерігати за українськими діаспорянами, бо в такий спосіб можу пофантазувати – якими могли би бути Україна й українці, якщо б не опинилися в «трикутнику сильних»: Росії, Польщі й Туреччини.
Однією з наших найбільших спільних похибок вважаю недооцінювання ролі й – тут зовсім без пафосу – величі української еміграції й діаспори. Подібно до вірменів і частково сербів, українська ідентичність, питомо український інтелектуальний і культурний рух змогли вижити за кордонами України. А значить – ставали трішки інакшими, виривалися з енергетичного поля трикутника, в яке закайданена Україна.
Ми не включили у свою історичну тяглість діаспорний виток, не розглядаємо його, як до певної міри альтернативу офіційній історії, тому й не можемо вирватися з контрпродуктивних суперечок. Можна скільки завгодно говорити про створення «Третьої республіки», але ще краще було б визнати «другою республікою» не УРСР, а закордонну українську дійсність. Бо чи була УРСР українською? Республікою? Вочевидь, ні, це була складова совєтської держави. І за цей час совєтської окупації вільна українська думка існувала в екзилі.
Підрахувати точну кількість українців за кордоном неможливо, проте цілком можливо припустити, що українську мову в Торонто, Чикаґо й Ріо-де-Жанейро (а зараз також у Варшаві чи Римі) можна почути частіше, ніж у Києві. Зрештою, щоби далеко не ходити, слід визнати, що й Тарас Шевченко більшу частину свого життя прожив на еміграції. Вона, безумовно, була вимушеною, але такою ж вимушеною – тільки в інший спосіб, завдяки іншим механізмам – була еміграція Маланюка, Шевельова, Барки, а зараз такою ж є еміграція українських заробітчан.
Я побував у 25 країнах, і в добрячій половині з них зустрічався з місцевими українцями. Що можу про них сказати? У мене склалося враження, що наш діаспорянин – це захмелілий, розчулений українець. Вони чутливіше й із більшою увагою ставляться до всього українського, їх може раптом розчулити якесь ваше слово, в умовному Берліні вони запросять вас на борщ, хоч і зрозуміло, що конкретно в Берліні вам борщу може й не дуже хотітися. Добросерді закордонні гречкосії не випустять нагоди піджартувати над москалями, згадати незлим тихим Квітку Цісик, обов’язково зачеплять у розмові політичні теми, невимушено наголосять на своїй величезній українській праці в новій країні, запропонують цокнутися й заспівати.
Може, це мені тільки здається, і може, це я сам собі цю думку навіюю, але все ж схоже на те, що українці за кордоном позбуваються своїх найгірших особливостей, натомість переймаючи найкраще в нації, в просторі якої живуть. Стають пунктуальнішими, добросовіснішими, щирішими, даруйте за правду, але чистішими, не такими сварливими, згуртованішими. Парадокс, але прибиральниця в українській лікарні робить свою роботу абияк, а в Італії чи Польщі українські хатні робітниці користуються заслуженим попитом завдяки саме охайності й ретельності. Німці кажуть, що беруть українців на роботу, бо ті дуже працелюбні й ефективні, цілеспрямовані. Канадські політики зазначають, що українці посідають таке важливе місце в суспільному житті Канади через свою згуртованість, злагодженість, перефразовуючи прислів’я, через те, що «гуртом батька б’ють». Мій бразильський приятель, поет Рікардо Доменек каже, що українці в Бразилії (а їх там понад мільйон!) вважаються меншиною з дуже яскравою й привабливою культурою, тому бразильці охоче ходять на українські "Маланки", відвідують гуртки з розпису писанок, слухають український хоровий спів. Дивно, але в Україні з нашим братом все навпаки.
Найцікавішою з українських діаспор у світі я вважаю руснацьку (русинську) меншину в сербській Воєводині. Це одна з найстаріших українських еміграцій – ще з кінця XVIII століття. Зараз це вже досить малочисельна група, яка, втім, зберігає свою ідентичність, віру і мову досить успішно. Отож, руснаци з духовним центром у Руському Керестурі мають свої школи, програму на телебаченні, кафедру в університеті, культурний центр, уніатську церкву (вихідець з якої – знана трагічна постать, Гавриїл Костельник), театр, своїх письменників і навіть свого академіка. Охочих дізнатися більше про історію й культуру бачванських русинів відсилаю до праць багаторічного дослідника цієї тематики професора Любомира Белея, я ж натомість розповім про власні враження.
Я побував у гостях у бачванських руснаків у серпні цього року. Разом із молодими руснацькими науковцями Александром Мудрим і Сашею Сабадошем ми побували на богослужінні в Руському Керестурі, відвідали театр та культурний центр, школу. З часу їхньої еміграції в Дунаї сплило багато води, але в їхніх підручниках ви побачите Грушевського, Шевченка, Лесю Українку. Свою українську Батьківщину – а емігрували вони з карпатського регіону – вони називають Горнїца. Поетичнішої назви я ніколи не чув. Відповідно зараз вони живуть у Дольнїці.
Їхня мова, руснацька бешеда, вважається мікромовою, але чутливе вухо почує в ній архаїчний і прекрасний варіант українських карпатських говорів (безумовно, з багатьма нашаруваннями з сербської, угорської, німецької, словацької). Вони співають українські народні пісні і пригощають сербською ракією, яку не відрізниш від закарпатської сливовиці. Вони знають сучасну українську літературу, орієнтуються в українській політиці, на полицях їхніх книжкових шаф – українські словники, книжки з історії України, туристичні путівники Україною. Хоч вони й вважають себе до певної міри окремим (з огляду на історичну долю) народом, але все ж завжди наголошують на материнській для себе функції України.
Не дивно, що Україна не звертає уваги на свою діаспору – бо й на своїх громадян вона чхати хотіла. У цьому сенсі УРСР як друга республіка досі панічно боїться й остерігається своєї головної конкурентки – діаспори.
І поки ми нічого не знаємо про свою Горнїцу й українських руснаків у Дольнїці – ми ідеальні громадяни уересеру.
22.11.2013