Лунають заклики провести суботник у своєму під’їзді й дворі, щоб стати європейцями. От тільки в європейців суботників немає, а є – в радянських людей.
У потоці пафосних євромайданівських закликів, які кожен охочий викрикує на перехресті чи на власній сторінці в фейсбуці, є багато корисних і мудрих порад, але є й відверто абсурдні речі. Наприклад, можна погодитися зі словами, що сміття слід викидати в урну, машину треба паркувати в спеціально відведених місцях, а під’їзд – це не туалет. Але дехто стверджує, що ми переможемо Януковича, якщо вийдемо на вулиці й приберемо сміття. Я таким зазвичай відповідаю: «Янукович доти буде президентом, доки ми будемо самі прибирати сміття».
Бо в Європі, а точніше кажучи – в Євросоюзі вулиці прибрані, Януковича немає, це все правда. Тільки стара Європа рухалася до такої розкоші не з віниками на вулицях, а з гільйотинами й бунтами. Бо спочатку варто знести абсолютну кримінально-олігархічну монархію, а вже потім зайнятися висаджуванням квітників і сортуванням сміття.
Мене вже давно бентежили слова пісні гурту «Тартак» «Я не хочу бути героєм України»: «А насправді так просто змінити життя! Просто вийти на вулиці, просто прибрати сміття». Колись я думав, що цей заклик до дій зумовлений необхідністю заримувати з чимось життя. Мовчу про те, що репери, яких я бачив у фільмах, римують життя радше з кровопролиттям, а не з прибиранням сміття.
Тепер, коли другий місяць в Україні вирує Євромайдан, я вже не маю сумнівів, що багато, дуже багато наших єврофілів відчувають потребу самотужки прибрати вулиці. Мовляв, хочеш довести, що ти європеєць, а не засланий козачок – виходь на суботник. А я, грішний, по молодості взяв та й встругнув таку дурницю, що три роки прожив у різних країнах Євросоюзу. І мешкав я там точнісінько, як засланий козачок, бо жодного разу на суботник так і не вийшов. Можливо тому, що там немає суботників.
Моя англійська настільки поверхнева, що я навіть не знав як «суботник» називається цією глобальною мовою. Тому допоміг собі у ґуґл-перекладачі, вийшло «Sabbatarian», тобто людина-адвентист сьомого дня, суботник. Принагідно заглянув у Вікіпедію, а там взагалі якісь антиєвропейські сили написали, що суботники виникли в Совєтському Союзі й що їх у статті розхвалив великий прихильник євроінтеграції Лєнін.
І тут мене осінило. Справді, існує ж у Євросоюзі принцип компетентної праці, тобто умовне правило, що найкраще свою роботу робитимуть професіонали. Наприклад, є в мене приятель – есеїст Сашко Бойченко. Він пише чудові, філігранні тексти, ювелірно в реченнях розставляє кожне слово, з двадцяти синонімів обирає той, який не лише точно передасть його думку, а ще й створить подвійне дно для читацького сприйняття. Він пише довго й ретельно, тому навіть його СМС-ки варто видавати окремою книжкою.
Але дружба на те й дружба, що я бачив Бойченка не лише в момент виголошення промов чи написання колонок, а й, даруйте на слові, з віником. Все-таки він мені друг, тому всю правду я сказати не можу, обмежуся тільки декларацією, що пише він справді майстерно й блискуче, натомість із віником вправляється трохи важче. Можливо думає, що це таке збільшене перо для писання.
Ну, й уявив я нас із Бойченком на суботнику. Не на такому, симпатичному, з шашликами й гітарою, а на тому, який нам заповідають євроінтегратори – з граблями й віниками. Картинка ця, скажу чесно, видовищна. Тому й думаю, що хай Бойченко в суботу пише свої тексти або відпочиває від писання, а вулиці в цей час хай прибирають комунальні служби, яким він за це платить.
Бо справжні європейці, якщо в них неприбрані вулиці, спочатку подзвонять у фірму з прибирання сміття, люб’язно цікавлячись причинами ненадання оплачених послуг. Потім разом з іншими людьми позиватимуться в суді. Або – в разі нечемного спілкування телефонного оператора – атакуватимуть тамтешні аналоги ЖЕКів, дорогою підпалюючи машини й розбиваючи вітрини. Але ніколи в голову їм не прийде взяти віник і почати мести навколишні вулиці.
Бо людина має виконувати ту роботу, яка в неї виходить найкраще. І за роботу треба гідно платити. Хтось пише колонки, хтось випікає хліб, хтось керує бібліотекою, хтось водить автобуси, а хтось прибирає. Немає вищих і нижчих каст, суспільство поважає кожну людину, яка якісно виконує свої обов’язки – і міністра, і двірника. Це в нас Лєна Бандарєнка може бути і експертом, і народним депутатом, і, можливо, колись навіть міністром чогось. У Європі ж для неї є чітка професія, щоправда, не в усіх країнах легальна.
Приблизно так і з Януковичем. Для кожної професії є певний набір вимог, обов’язковий для кандидата. Наприклад, нікому не спаде на думку безрукого інваліда зробити вантажником, бо вантажник має бути сильним, витривалим, фізично (психічно, зрештою, теж) здоровим. Вимоги до Президента – освіченість, патріотизм, професійність (незалежно від професії) тощо. Якщо ми цих засад не приймаємо, то про євроінтеграцію говорити складно.
Тож поки у нас есеїсти підмітатимуть вулиці, доти й Президентами можуть бути кримінальники-рецидивісти. Так що гайда на суботник, радянський народе!
08.01.2014