Іноді улюблений вірш може відкрити очі на твою роздовбану країну. Навіть якщо вірш цей американський, а твоя Батьківщина називається Україною (і водночас нею не є). Зрештою, саме за це вірші й стають улюбленими. Отож, спати з жінками.
Якщо колись комусь із журналістів спаде на гадку запитати мене не про творчі плани чи про те, що мене надихає, ну або не про політику чи улюблених письменників, а, наприклад, про вірш, який я найчастіше перечитую і вважаю ідеальним віршем, то я відповім, не вагаючись: «Спати з жінками». Ось його початок:
«Карузо: голос.
Неаполь: спить із жінками.
Жінки: сплять у пітьмі.
Голоси: музика.
Помпеї: руїна.
Помпеї: сплять із жінками.
Чоловіки з жінками, жінки з жінками, вівці з жінками, все
на світі спить із жінками.
Сторож: просить у тебе вогню.
Жінки: поснули.
Ти сам: заснув.
Усе, що південніше від Неаполя: поснуло і спить із жінками.
Спати з жінками: як у віршах Пасколі.
Спати з жінками: як у дощі, у снігу.
Спати з жінками: при світлі зірок, так ніби янголи, спати у потязі,
В зоряній піні, спати з ними – з жінками».
І так 6 (шість!) сторінок. Цей вірш – мій улюблений у всіх сенсах: від назви починаючи, кожним словом продовжуючи, перекладачем закінчуючи. Переклав його для своєї антології бітниківської поезії «День смерті пані День» Юрій Андрухович. Книжка ця вийшла у 2006-му році й надовго стала моєю настільною, але ще й, так би мовити, наручною і рюкзачною – я носив її при собі всюди, як талісман. І при кожній, навіть найгіршій, нагоді читав цей вірш, неабияк втомивши ним своїх приятелів. І дослівно дістав ним усіх – найближчі мої друзі чули його сотні разів, а випадкові попутники, клерки в бюрократичних віконечках і сусіди в чергах – хоча б раз, але з початку і до кінця.
Написав цей вірш американський поет Кеннет Кок. Навряд чи він припускав, що десь далеко за океаном одного разу молодий поет сприйме його слова як певного роду просвітлення. А справа в тім, що потяг «Київ-Ужгород» виїздить зі столиці ввечері, на кінцеву ж закарпатську станцію прибуває перед обідом. І якщо хочеш підсісти на цей найбільш поїздатіший транспорт у Львові, то робиш це десь між третьою й четвертою ночі.
До слова, недарма Стівен Кінґ у половині своїх жахів дію розгортає якраз у цей час. Бо сонливість тоді найміцніша, людина – найбеззахисніша. Отож, після виступу у Львові й добрячого постлітературного обговорення, приблизно між третьою й четвертою ранку я відчинив двері свого купе в ужгородському потязі. На трьох полицях (чудова совєтська назва для місця сну, чи не так?) спали жінки, на правій горішній – моє місце. Захмелілий чи то від львівського хмелю, чи то від поетичності ситуації, я романтично пробурмотів: «Спати з жінками»..
Це було доречним, бо ситуація була навіть більш, ніж поетичною. Може, навіть трохи еротичною: провідник накочегарив у вагоні так сильно, що поснулі жінки порозкривалися, оголюючи то ніжку, то плече, то шию. Намагаючись їх не розбудити світлом з коридору, я стрімко ввійшов у купе й зачинив двері, одразу ж опинившись у кромішній темряві.
Кеннет Кок, мабуть, перевернувся в своїй американській могилі, коли ще один його рядок збувся у забутій Богом країні посеред Європи. Залізаючи на свою піднебесну нічліжку, я ненароком зачепив якусь валізку чи скриньку, та впала, дзенькнувши, немов музичний інструмент, а жінки луною за нею видихнули, й перевернулися на протилежний бік, музично охкаючи й немов аж постогнуючи. Американський поет і цьому мав пояснення:
«З невиснених точок зору: спати з цілим ансамблем
Співучих жінок, заснути і спати з ними».
На химерній межі між дрімотою й сном промайнули перед моїми очима студентські роки, коли я збуджено уявляв, як же це – спати з цілим ансамблем співучих жінок, з цілим симфонічним оркестром? А тепер я засинав і спав з ними. У потязі, який рухався на Захід моєї країни, такої безмежної й соборної, що для пересування нею потяги мають бути винятково спальними; такої соборної й совєтської, що плювати хтось хотів на приватність, особистий простір чи нюанси чоловічо-жіночого спільного перебування. Аякже, бо всі ми тут не жінки й не чоловіки – ми громадяни. Бо ідеальним образом нашої країни є її ж залізниця, в поїздах якої буває холодно чи спекотно, але ніколи – комфортно. Бо ціла країна, як і потяг, в якому я їду, нагадує велику неприбрану комуналку, в якій доводиться жити, перевдягатися, засинати і спати разом – незалежно від статі й глибини знайомства.
Заколисаний музикою вірша й коліс поїзда, я падав у сон. Разом із жінками. У Богом забутій країні в центрі Європи. Хоча ні, може це відбувалося у вірші Кеннета Кока.
