Стан пов’язаних з УПА пам’яток – жахливий, а музеї визвольної боротьби переважно карикатурні. ВОС Західною Україною керує вже кілька років, але для пам’яті про УПА не зробила нічого.    

 

 

 

  2014 рік без сумнівів стане цезурою, яка розділить не лише історію країни на «до» й «після», поділить суспільство на покоління учасників Майдану і ґенерацію наступну, що вже лише користуватиметься плодами нашого успіху чи поразки, але й поставить стіну між прихильниками й противниками Майдану. Умовно кажучи, всі ми опинилися в ситуації, коли навіть із перемогою радості немає – адже померли люди, які у критичний момент із дерев’яними щитами свідомо пішли під кулі.  

  Українському Євромайдану справді судилося стати доленосним для цілого східноєвропейського регіону, а відтак – для всієї Європи. Революція гідності показала, що в нашій частині світу після всіх трансформацій, інфляцій і маніпуляцій люди, однак, готові відстоювати найголовніше своє право – бути людиною. Людиною, яка сама визначає своє життя й реальність навколо себе. І яка живе у своїй країні. Цей вірус свободи мусить передатися далі, помандрувати на Схід.  

 

 

  Людське мислення влаштоване таким чином, що змушує людину порівнювати щось із чимось. Вочевидь, це пов’язано з тим, що ми просто боїмося стикнутися з новим, незнаним, особливим, бо в такому разі не зможемо дати собі з ним раду. Тому завжди легше порівняти, таким чином відправивши щось нове на вже вивчену полицю пам’яті. Мабуть, саме цими механізмами пояснюється часте порівняння українського Майдану та російсько-українського конфлікту з подіями дев’яностих років у Югославії.