Основи

Будинок починають будувати з фундаменту. Перед тим досліджують ґрунт, надра, роззираються, вибирають місце. Починати будувати державу також потрібно з розглядання навколо – хто сусіди, де ставити пліт, а де й не треба, куди плодоноситиме грушка і чи не краще її взагалі зрубати для уникнення конфліктів. На початку 1860-х років горстка українських інтелектуалів видавала журнал «Основа», який історики й критики визнали найпомітнішим виявом українофільства у Російській імперії. Сьогодні – із шансом на створення справжньої незалежної української державності – нам також треба починати працювати від основ. Роззирнутися.

Адже нині нам випала – хоча ні, ми її вибороли – можливість побудувати нову державу на руїнах старої совєтської держави-фікції. І саме зараз відчуваємо, наскільки важливою є геополітична складова, наскільки цінною є майстерність балансувати між своїми й чужими інтересами, поєднувати коаліції, створювати тимчасові й постійні союзи. Тобто працювати з сусідами – близькими й далекими.

Почати варто з основ, із формування розуміння в якому світі ми живемо й хто наші сусіди. Наприклад, давно варто розповісти своїм громадянам яку роль сьогодні Росія відіграє в світі, показати реальний стан не тільки її військової потужності, а й економічної, соціальної, демографічної, релігійної. Для багатьох із українців може стати шоком те, що Росія – не світовий гігант, а найвідсталіша країна Європи. Це якщо порахувати кількість інфраструктурних об’єктів на квадратний кілометр території. Наша псевдомогутня сусідка відсталіша навіть за Албанію, вічного європейського аутсайдера. Якби українці знали швидкість, з якою скорочується населення Росії, якби знали вражаючу кількість нехристиянського (а значить – і не «рускомірського») її населення, то не ставилися б до неї, як до непереможного дракона. Росія досить слабка країна, хоч українцям у це й важко повірити. Ніхто світі давно не вважає Росію головним конкурентом Америки, так, вона є великою світовою державою, але не супердержавою. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що вона входить у так званий БРІК, який об’єднує спільні інтереси Бразилії, Росії, Індії й Китаю. Це держава, про яку говорять словами «одна з», але не єдина, не виняткова. Розуміння цього факту дозволило б Україні більш ефективно й сміливо протидіяти Росії, створювати тимчасові й постійні оборонні союзи проти неї навіть із числа найближчих сусідів.

Наприклад, із Туреччини й Польщі. Українська зовнішня політика взагалі ледь не ігнорує Туреччину, хоча остання має економіку справді світового рівня й дуже стрімко розвивається. До речі, теж має євроінтеграційні плани, в чому могла б об’єднатися з Україною. Польща, її реформи, успіх і досвід уже стали притчею во язицех, ця країна потребує цілком окремого, виняткового статусу в стосунках. Давно пора навести лад із Румунією, домовитися нарешті про спірні питання, закрити суперечки навколо дельти Дунаю й кордонів. Поставити на місце Угорщину, рішуче бити по руках за видачу угорських паспортів і проведення своїх внутрішніх  виборів на території України. А що б, здавалося, Словаччина? Слова та газ, більш нічого, як виявилося. Але саме газ, зокрема його реверс, може бути нам зараз цікавий. Що ми знаємо про білорусів і чи готові ми сьогодні підтримати їхню опозицію, дати стипендії студентам, профінансувати якийсь їхній сайт чи видавництво, телестудію? У перспективі десяти-двадцяти років, коли закінчиться епоха Лукашенка, й виховані в Україні білоруські інтелектуали й політики прийдуть там до влади, ця країна може стати нам вірним партнером і другом. Про Молдову не питаю, ясно, що не знаємо зовсім нічого навіть про дискусію воз’єднання цієї країни Румунією. А що з Придністров’ям? Може, якби Україна, українське телебачення більше б показували цю сіру невизнану республіку під чоботом російського «миротворця», то й у Криму було б менше бажаючих перетворюватись у зону замороженого конфлікту?

Говорячи про зовнішню політику, геополітику, не забуваймо, що вона бере свій початок у внутрішній. Мало вислати в Ізраїль фахового посла. Треба розпочати діалог з українськими євреями, дослідити нарешті темні сторінки Голокосту, вивчити прекрасні сторінки мирного співжиття, допомогти впорядкувати цвинтарі, знищити дрімучий антисемітизм у суспільній думці. Саме такими речами мали б займатися українські націоналісти, якщо вони хочуть дружніх і партнерських стосунків з сильною і впливовою світовою державою Ізраїлем. А що ми можемо сказати про кримських татарів, хто їхні головні поети, муфтії, історичні постаті? Що дала їм Україна й що може запропонувати?

Перефразовуючи кредо Пілсудського й Ґєдройця, не буде вільної України без вільної Білорусі й вільної Росії, без сильної Молдови й щасливих кримських татарів. Час роззирнутися навкруги й побачити оточуючий світ – може, десь там є двері, в які має ввійти успішна нова Україна.