На попередніх виборах до парламенту (2012), відповідаючи на запит суспільства щодо єдності демократичних сил, Арсеній Яценюк ухвалив нелегке рішення і фактично влив партію «Фронт змін» у лави «Батьківщини», незважаючи на дуже нерівні стосунки з її ув'язненою керівницею Юлією Тимошенко. Процес консолідації був надзвичайно складний — наближені до колишнього головного «фронтовика» люди зайняли меншість у новоствореній раді «Батьківщини», декотрі навіть звинувачували Яценюка: мовляв, «злив партію» на догоду власній політичній кар'єрі.

Олексій Шалайський ще чотири роки тому знайшов леґальне, відкрите й невичерпне джерело свідчень корупції — «Вісник державних закупівель». Його інтернет-проект «Наші гроші» видобуває з офіційних документів закручені історії про відмивання бюджетних коштів. Свого часу «Наші гроші» розкрили скандальну оборудку з «вишками Бойка». Завдяки журналістським розслідуванням, зробленим переважно за допомогою пошуку в Інтернеті, до бюджету повернулися сотні мільйонів гривень.

Революцію гідності часто порівнюють з Помаранчевою та вказують на їхні відмінності. Однією з таких різниць стало потрапляння у владу громадських активістів, які на той час не мали жодного досвіду державного управління. І то навіть на найвищі посади. Міністри культури Євген Нищук, міністр освіти Сергій Квіт, міністр молоді та спорту Дмитро Булатов, урядовий уповноважений у справах корупції Тетяна Чорновол чи голова Люстраційного бюро Єгор Соболєв та багато інших показали різну ефективність. Але за цими діячами ми стежимо постійно.

Мрія Валерія Гелетея провести переможний парад у Севастополі залишилася невтіленою.  Президент України відправляє міністра оборони у відставку, пропонуючи йому на зміну командувача Національної ґвардії Валерія Полторака. Обидва є вихідцями з міліцейських кіл. Щоправда, Полторак має стартову перевагу над Гелетеєм, бо, на відміну від попередника, нюхав порох війни задовго перед своїм підвищенням у Міноборони.  

«Нова» влада навчилася дивувати простих українців акуратно на вікенд, і дивувати так, щоб замість вечірнього йоґурту чи кефіру в багатьох посполитих виникло непереборне бажання накапати собі корвалолу або коньяку.   Гелетей тижня  

Партії як невід'ємна складова демократичної парламентської боротьби є атрибутом кожного розвинутого суспільства західного зразка. Є вони, партії, і в східних суспільствах, але там вони становлять собою радше ширму демократії, а не її суть. Бо в таких державах вони є закритими акціонерними товариствами або державної номенклатури (комуністичні партії СРСР, Китаю), або державного бізнесу (газпромівська «Єдина Росія» Путіна).

Із втечею командира спецроти «Беркуту» Дмитра Садовника, підозрюваного у розстрілі 39 майданівців, — ця втеча не видавалася очевидною тільки для сліпця (або для зацікавленого, як у випадку з адвокатом Садовника), — справа про масовий розстріл людей на Інститутській, схоже, зайшла в глухий кут.  

Різне бачення історичного минулого є суттєвою проблемою в стосунках українців з іншими народами і між собою. На цьому ґрунті й сьогодні виникають надскладні конфліктні ситуації. Свого часу, ще за президентства Віктора Ющенка, щоби долати проблему, створили Інститут національної пам’яті (ІНП). Спершу він існував як орган центральної виконавчої влади, згодом його понизили в статусі до науково-дослідної структури при КМУ. Діяльність Інституту прямо залежала від настроїв у владі, яка міняла і директорів ІНП, і вектори його роботи.

Метою львівського бурмистра Андрія Садового на цих виборах є максимально голосно заявити про свої президентські амбіції, не сказавши про них жодного слова. Принаймні таке вараження склалося у «Z», який після аналізу списку та виборчої кампанії ВО «Свобода» тепер узявся за «Об'єднання «Самопоміч». Не маючи загальноукраїнської структури, команда Садового беззастережно віддала ініціативу у формуванні списку громадським активістам та експертам «Реанімаційного пакету реформ», докомплектувавши їх бійцями батальйону «Донбас», членами партії «Воля» та представниками партнерів-спонсорів.

Несподіванка минулих виборів — ВО «Свобода» — на цих виборах має мало шансів пройти у новий склад Верховної Ради. Звісно, партійні функціонери не вірять даним соціології, доводячи що й у 2012 році націоналістам мало хто ґарантував проходження до парламенту. Щоб оперувати фактами, а не домислами, «Z» аналізує настрої в електоральній базі «свободівців» та розбирає здійснені партією протягом каденції 2012–2014 років кроки на такі, що додають команді Тягнибока виборчих балів, і такі, що відбирають.