Лучини душ не згасить вихру шал,
спинаємось до крайніх рей корвета:
лютує темінь вод, шумує вал,
а рукопис усе в руці поета.
Іде, з вагою згорблених плечей,
сновида в морок, беріг непривітен,
кому ж із нас побіду прорече,
кого засудить це гнівне поліття?
Стальові бються шторми гордих літ,
лунають кузні, іскри крешуть горна,
гартують там душі крихкої мідь,
душа дзвенить, мов пісня неповторна.
А на попелищах, під зорями покар,
06.04.41 | |
