Поет-герой

Косинка-Стрілець. Єсть в цьому іменні якась дивна скромність, пов’язана з юнацькою сливе, весняною снагою. І в обличчі цього мужнього, справді тільки мужнього поета ця сама гострість молодости, ця виразистість сили, непідробленої, щирозолотої. Ось прирівняймо й Осьмаччин oпиc його друга: "Обличчя мав сіре і голене; очі сірі, енергїйні і насмішкуваті, чоло високе й рівний ніс, так, що його передній кінець підбивався зверх і, здавалося, задирав назад всю голову і надавав їй виразу зухвало-парубоцького..." (Т. Осьмачка, "Косинка" — спогад, "Крак. Вісті", січень 1943 р.).

Чомусь хочеться уявити собі таким самим обличчя й Андре Шеніє, поета революції, передчасно й безглуздо знищеного в розцвіті творчих сил самою революцією. Але особистість Косинки мабуть ще більша, ще яскравіша — він згинув таки знаючи, за що загибає; він згинув не безглуздо, а логічно, від руки ворогів батьківщини, за батьківщину.

Біографія Косинки це біографія письменника, поета з роду тих, що їх Карляйль називає "героями". (Таких типів героїв Карляйль називає лиш декілька: героя-священика, героя-володаря, героя-завойовника, героя-поета). Ця Косинчина біографія суцільна і так само суцільно в'яжеться з його літературною творчістю. Від початку до кінця він "не лукавив із Музою своєю" і смерть його була такою ж послідовною, такою ж неодміннною як і його творчість. Осьмачка слушно говорить, що з творів Косинки лунає "голос неначе з якихсь правічних катакомб, проведе них сервісною потугою попід українськими степами і раптом підставлених під морські бурі, що туди влітали й гули там і клекотіли здавленим могутнім орлиним клекотом". Андре Шеніє нищив режим за походження, як "класового ворога", неприхованого аристократа-лицаря, Що ніколи не міг би сприйняти Жовтня, знищили большевики Н. Ґумільова, за "злишки" інтелектуалізму, який вів до заперечення Москви, заплатив життям Микола Хвильовий, такогож типу був Фальківський, за духове "конкістадорство" розстріляно Ол. Влизька, бо ж це він виводив українську поезію туди, де розцвітають морські хуртовини, де шляхи на морях, шляхи волі, величі й панування, а про це все не слід було й мріяти "совітському громадянинові". Грицько Косинка вмер за українську народню стихію, що пробуджена вогняним 1917 роком, рокотала десь під землею. Вмер за те, що його новелі це були полум'яні бризки цього нестримного потоку народньої волі, вмер за те, що потрапив відбити снагу цієї жорстокої, революційної, селянської України, України тих "залізних людей", про яких він знав, що "вони є, є такі люди".

Культ "залізних людей" плекала наша література Галичини й еміграції, розгортаючись в дещо вільніших умовинах, вглинаючи суголосні літературні й філософічні течії Заходу, наподоблюючись до Е. Двінґера, Дж. Лондона, Й. Конрада, Фр. Ґрізе, А. де Монтерлана та й інших. Виходила здебільша карикатура, бо справжньої "залізної людини" не доказано, а переконувано нас, що це вона, хоч "заліза" в ній було так мало, що навіть бляху не можна було з неї вивальцювати. Справа була в самій суті мистця. Коли Косинка писав "нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь залізні, залізні" й Кость, герой його новелі "Анархісти" гладив "ніжно рукою свого Кольта, поклав до грудей і тихо сміявся словами — " Кольтику, голубе, де залізні люди" — і дикий, щасливий приказував "А є, є, Кольте, такі люди", то це не була афектація снобізуючого поета-інтелігента, а потреба душі говорить так, а не інакше.

Косинка був "письменником боротьби", як говорять французи. Події останніх років дозволили відкрити подробиці-причинки його біографії, що в їх світлі ця постать стає ще більш викінченою, ще яскравішою.

"Не подобається панам-цензорам моя лінія!... Да, видно, здорово не подобається!..." пише Косинка до своєї дружини. Найкращі його оповідання не пускали до друку різні "чорти з ЦК відділу" — писав він відкрито, але був ввесь час "дуже спокійний", так як той його герой Конюшина з недавно опублікованої новели "Фавст", у якому чекіст відчув ворога, не клясового, а національного, ще страшнішого.

"...процідив крізь зуби:

— Пойдешь на шльопку, милок! Герой!..

Замахнувся й на всю руку вдарив по зубах".

Таким героєм був і Косинка. Вже в тюрмі, коли його вели на допит, з геройською гідністю говорив до своїх катів: "Мене можете зневажати, але не мій нарід" і з такою ж спартанською суворістю писав останнього листа до дружини: "Не тужи: сльозами горя не залити. Побачення не проси, не треба..."

Був із породи тих, як їх називає Юрій Липа, "селянських королів", що Шевченко, Франко, Стефаник, із раси українських селян, які вміють бути твердішими за їхню тверду долю.

Розгорнути в усю широчінь свого таланту Косинка, звичайно в таких умовинах не міг. Осьмачка у своїх спогадах говорить, що Косинка міг би бути все народнім трибуном. Це в політично-суспільному пляні. В літературному пляні Косинка міг дати перший український селянський епос, що безумовно, придбав би йому европейське значіння. Та, на жаль, в силу умовин мусів обмежитись до одної-двох збірок коротких новель і сатир, але й ті дають нам змогу називати його майстром новітньої української прози й провести лінію до нього від подібного йому духом і характером творчости, від вчителя його — майстра селянських новель Василя Стефаника. На таку лапідарність вислову, на такий трагізм щирого патосу, на таку яскравість стилю й малюнку, на такий внутрішній, укритий вогонь не спромігся ніодин з його сучасників. "Троєкутний бій", "Голова Ході", "На золотих богів", "Хата штурми", "На буряки" та багато інших косинчиних новель це перлини в скарбі української прози 1917-42 рр., це майстерні зразки, на яких можна не лиш вчитися любити красу українського слова, але й які водночас стали найправдивішим документом грізної, революційної доби.

Що дальша є історична перспектива, то більшого всеукраїнського значіння набирають деякі імена, нещодавно такі щоденні для нас, стаючи національними святощами й гордощами. Ось Микола Хвильовий, що виріс сьогодні для нас на письменника-мислителя; ось Микола Куліш — драматург европейської міри, ось Олекса Влизько — поет сонця, молодости й імперіяльних шляхів, всі так чи інакше знищені ворожою рукою. Але Косинка єдиний: і своєю біографією і своєю творчістю письменник-герой, із леґіону вірних, вірних батьківщині й своєму мистецькому покликанню.

[Краківські вісті]