Ніхто не заперечить факту, що українське мистецтво переживає в останніх роках поважну крізу й находиться на роздоріжжі, шукаючи, чи пак що лиш гадаючи шукати нових шляхів творчості. Кріза помітна красному письменстві, що за останні роки, точніше від вибуху другої світової війни, не дало ані одного ціннішого, глибшого твору, ані одного переконуючого нового імени. Поезія, драма й мистецька проза виявляють ознаки повного занидіння, живучи або капіталом попередніх років, пережовуванням перестарілих, збаналізованих мотивів, не дбаючи про викриття змісту нашої дійсно небуденної епохи. Стільки нових цікавих проблем стоїть перед українським романістом, драматургом, стільки нових сюжетів насуває самий бурхливий період останніх трьох років, себто само життя, стільки конфліктів,стільки психологічних вузлів! А український письменник занімовнів, зачахнув, скарловатів, наче б остовпів перед життям і не має сили ні зачерпнути свіжішого повітря, не має снаги сказати слова. Бо ж навряд чи можна вважити те, що друкується спорадично окремими книжками або в часописах доробком культури, яким могла б гордитися наша ґенерація. Скажуть, як звичайно: "Під час війни мовчать музи". Дехто навіть проголошує "кінець мистецтва". А одначе — ренесанс новітньої української літератури припадає на найбурхливіші часи нашої доби, на печерні часи 1917-23 рр., коли в Україні гриміли гармати визвольної боротьби, а письменники сиділи біля кулемету або ж голодні, в неопалених кватирах обстрілюваного Києва. Та тоді писали Тичина і Рильський найкращі свої вірші, Підмогильний, Косинка, Хвильовий свої новелі, тоді закладались "Музагети", "Ґрона". Було багато молодости, запалу, але було й багато зерен великої, вічної поезії. Тепер нема нічого, крім маразму й марнот.
Малярство, здається, виявляє більше потуги. У малярських кругах є принаймні щире бажання дати щось нове й відповідне до доби. Малярі свідомі перелому й хочуть зустріти його новою творчістю. Питання кpiзи, ідеологічного спрямування, учби й майстерности, тематики, форми, здається, (судячи по справозданнях із малярських дискусій у Львові) не перестають хвилювати мистців. На результати треба буде, певна річ, ще почекати.
Музика виглядав наче б найменш заторкнена крізою. Але тільки сповидно. Вона вдержує принаймні здобутий уже рівень. Волочиться в хвості й театр, повертаючись до класики й наталкополтавської побутовщини. Цікаво було б знати, що крутили б українські фільмовці, коли б справа українського фільмівництва стала актуальною?
Від мистецтва нації, зокрема в важливих епохах вимагається багато. Не йде про "духове провідництво мистецтва", як це залюбки пропаґовано в нас перед війною. Пропаґанда ще не мистецтво, хоч справжнє мистецтво, ставши великим, може стати — коли треба — й пропаґандою. Пропаґандисти можуть використовувати геніяльних Данте, Ґете, Шевченка, але біда, коли не-Данте, не-Ґете і не-Шевченки, будучи до того ще й доволі кепськими пропаґандистами, гадають, що поправно зроблений вірш дає їм право на "духове провідництво" нації. Мистецтво не повинно претендувати на такі високі позиції. Мистецтво повинно бути перш завсе мистецтвом, тобто дати країні ідеал гарного й піднесеного. По-друге: відзеркалити (але ж мистецько! — і тільки мистецько!) життя окресленого простору в поточній (чи в минулій, проте завсіди з думкою про поточність) історичній добі. Коротше: мистецтво — це тихий і вірний сопутник нації в її поході. крізь поліття.
Треба сказати, що наше суспільство переросло наше мистецтво й у цьому причина, чому воно від нього відвертається, з нехітю, в поблажливістю, а іноді з повною байдужністю. Доба зродила таких людей у нашому суспільстві, виявила стільки героїзму в нашому народі, що наша література, наш театр, наша поезія, наше малярство видаються впрост дрібними для нашої доби і для нашого народу, міцного, бадьорого, витревалого, вірного собі, ґрунтові й предкам! Що говорити про духове провідництво, коли наші письменники чи інші мистці навіть і розважити як слід не вміють свого власного суспільства.
Погляньмо довкруги. Як могутньо розгортається творчість німецького мистецтва, не дивлячись на те, що йде ця найвирішальніша війна в історії німецького народу! Всі сили суспільства кинено в змаг, але поети, романісти, оповідачі, драматурги, різьбарі, композитори творять і творять, іноді речі, що перетривають століття. Це саме у воюючій Італії, це саме в недавно залитій кровю Іспанії, це само в переможеній Франції. Ось мірило зрілости й життєздатности нації! Ось де справжній дух Окциденту, що потрапляв у найбурхливіших добах історії творити ціннощі для спільної скарбниці европейської культури. Наполегливо жити давніше придбаним капіталом, покликуватись на попередні поліття Шевченка й Лисенка гарно, але це діє дрімотно-позіхально і перестає переконувати, коли нема навіть найменших познак на те, щоб народжувались нові Шевченки й Лисенки...
Перед українським мистецтвом поточної доби проблема: або воно вияловіє до решти або стане до боротьби із творчим демоном доби, живе, схвильоване, реаґуюче, переможе цього демона і дасть повновартні ціннощі, розраховані не на мент, а на вічність.
[Краківські вісті]
19.04.1942