в тім зовсім не повчальний і не очайдушний, зовсім не до іменитих докторів, а радше таки до простих "возних і голярів" української літератури адресований і присвячений всім гігантам тієї ж літератури, ще не визнаним і себе не рекламуючим, може й зовсім ненародженим, а також всім птахоловам, що ловлять т. зв. Европу — перістого фазана і ніяк його досі спіймати не можуть.
"...зацікавлення Европи осягати вибранням друзів не серед возних і ідейних голярів"...
Саккія-Муні XX сторіччя.
ТРАКТАТ ПРО ПЕРСПЕКТИВИ І ВОДИВСТУПІТОВЧЕННЯ
Приятель, львівський Фіґаро з Жовківської вулиці, з "синтетичним" голеним і голярським профілем, що в вільні хвилини пописує вірші, прийшов до мене, ввесь в курсі нашої духовости поточної доби, ввесь ясніючи: ось як можна дати визначення Европи, суттєві й непомильні. "Перш за все nihil admirari друже, як казали старовинні. По друге — я згоден з вами, мій Фіґаро, сказав я влесливо, нам нема що сперечатись так, як нема що відкривати Америки, раз відкритої Колюмбом". І я врочисто зачитав абеткову істину:
.....Та ж Україна лежить не тільки географічно на европейському континенті, але й жила вона і живе в його духовому кліматі, навіть тоді, коли безпосередній сутик перерваний або унеможливлений".
Д-р Р. Єндик, Твори, том такий, сторінка така. Не згадуймо про те, що про ці справи обширно і цікаво писалось вже перед тим ось такими мужами: П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком, М. Євшаном, Д. Донцовим, М. Хвильовим, Є. Маланюком і Ю. Липою. Писала також і Леся Українка і то на багато років перед Р. Б. 1943. Після цих прізвищ, що звучать як конкістадорські, признайтеся, важко бути Кортезом. Але потішмо автора: Веспуччі з'явився після Колюмба, а Америка названа таки не Колюмбією. Скромність скромних буває завжди нагороджена, так вчать принаймні оті абеткові істини. А як ви думаете, Фіґаро, коли легше було "відкривати Европу"? За "синтетичної" доби нашого скромного доктора чи в часи нудного українофільства 80-их років, чи в часи всевладних Щупаків і Мусульбасів-Хвиль? Або: не маємо ніяких причин героїзувати постаті керманича колишнього ЛНВ чи Вістника, але в добу "оази безжурности" його становище пропаґатора "європеїзації" України, як "єдиного, що є на потребу" (nota bene: схиблена логічна конструкція: "европеїзувати" нас так само потрібно, як "европеїзувати" Еспанію, Францію чи Італію, треба було тільки відновити згублену нитку зв'язку і повчити земляків географії),повторюємо, навіть і таке становище було заслугою. Розмови про Европу сьогодні більш нагадують "епатування буржуа" ніж горожанський героїзм. Водивступітовчення було б приємним і повчальним заняттям на дозвіллі, коли б не було потреби економізування національної енергії. Коли ви, мій Фіґаро, цікавитись ще цією проблематикою, йдіть до джерел. Ідіть хочби у 18 сторіччя: ви побачите, нпр., що найбільший наш філософ Г. Сковорода був увесь у курсі тогочасних філософських ідей, що імена автора "Духу законів" і "Громадського контракту" були так само рідними учасникам штурму Бастилії, як і членам Новгород-Сіверського гуртка патріотів, що українська шкільна драма "переходила ті самі стадії розвитку що й західно-европейська" (ак. М. Возняк), що українська поетика Т. Прокоповича спирається на поетиках Буальо і Понтена і т. і. і т. і. Для істориків і істориків української культури це справи ясні, для скромних докторів це мотиви для екскатедральних, громовержних вправ у роздериротапозіхальному водивступітовченні. А щодо перспектив, мій Фіґаро, то нехай вже буде це наша, маленьких людей, возних і стрижіїв, турбота. Що одному просте, то другому криве, казав колись Санчо Панса, побачивши як Дон-Кіхот женеться на вітряки, бо взяв їх за велетнів.
Ми, нпр., бачили колись екскурсію визначних наших молодих учених у Парижі, що заглядали більше в Folie Bеrgеre, ніж у Лювр, і говорили патетично, як колись гартованці: "Івропа гниє, присяйбі, на власні очі бачили..." Отак можна з перспектив львівського Па́рижа (на Кракіданах) оцінювати Пари́ж. І навпаки — "і в Парижі не зроблять з вівса рижу". Європейство не набувальне, хочби і не раз і не двічі розголошували ми на ввесь світ фанфарами про нашу "европейськість". Европейцями, як і аристократами, люди родяться, а не купують їх "на паску".
ДЕЩО ПРО РЕЦЕПТУРУ Й ЗНАХАРІВ НАШОЇ ДУХОВОСТИ
Як стати Шекспіром, Ґете, не кажучи вже про те, як дорости до непомильности отакого скромнодокторського авторитету? Як перемінити провінційних? меншевартних дурнів у самопевних гігантів? Що слід впорскнути нашим слабодухим і короткозорим читачам, щоб не давали собі сипати французького перцю в очі і зривались, як ті буйтури, почувши бренькітливі прізвища, що ними хочуть викривити їхню "европейську перспективу"? Ви, Фіґаро, напевно не втнете такого. А єсть такі, що втнуть. Ось напр.:
"Ми розуміємо Европу як вертикальне зусилля, висловлюючись образово — Ґотику, що як пірнаста стріла вистрілює в безконечність угору"... Або ось друга рецепта:
"Тільки духове поглиблення, те саме горіння мистецтвом, та пізнання високої техніки може досягнути того, щоб у мозольних розшуках не розкривати застарілих комуналів".
Або ось ще одна, третя рецепта:
"...Схоплювати синтетичну суттєвість всяких мистецьких появ, не їх половинчастість... ...вибираючи зразки, вибирати гігантів, що стоять на шпилі... а поза тим, залишаймося собою, не обріхуючи інших, і то в ніякому випадку, бо щирість найголовніша передумова в мистецтві..." і т. д.
Д-р Р. Єндик том такий, сторінка така. По́няли, кавалере Фіґаро?
Ану, давайте, друзі цирульники й возні, коментувати. А коментарі тут не зайві:
Візьмемо хочби першу рецепту: Европа — ґотика, вертикальність; яка глибінь думки! А чому горизонтальність — не Европа? Хіба неодмінно треба пнятись, як Квазімодо, по вежах ґотичної Нотр-Дам, щоб кидатись потім дурною головою вниз? А хіба не Европою були горизонтальні походи римських леґій і також горизонтальні рейси тих, що про них співав так полум'яно і Ередія, і наш Клен:
в казковий храй під пальми і агави,
де стигнуть темні грона островів,
тебе помчала далеччю морів
жадоба золота, пригод і слави... ("Кортез")
А дороги імперіяльні Бонапарте, а ті дороги, що про них співали співці колоній:
І Господь, що мудрий і великий,
хлані моря нараз осушив
і проклав в усі кінці світу
нам дороги прості й тверді...
Чи таки одною ґотикою, одним похмурим середньовіччям, з його іноді безглуздим поривом у вибуялий містицизм і схолястицизм, визначена европейськість? А поземний ренесанс з Леонардо да Вінчі, а реакція проти ґотики — горизонтальна реформація, а реакція проти метафізики Декарта, Юма, Канта, а 18 сторіччя, а революція 1789, а Наполеон — це не одуховлена Европа?
Чи двигуном европейської людини завжди було й є одно лише "святе горіння", стремління вгору? А гелленська рівновага, що дала незрівняне мистецтво антики, а римська речевість, що зродила римське право — основу всіх европейських прав? Чи тільки Франціск з Асижу — европеєць? А прозора rаtіо латинських народів, що оформила романтичного духа Сервантеса, що дала нам усміх Рабле й мудрий сарказм Вольтерів? А XIX сторіччя Европи, хоч може й іноді надто довірливо-наївне, а проте гідне найглибшої пошани завдяки розумові, праці, чесності, мовчазній відданості своїх численних мужів, героїв, учених, письменників, будівничих? Куди ж подіти цю всю не ґотичну Европу, скромний докторе?
А чи не комуналом є отой заклик до "духового поглиблення, горіння мистецтвом, пізнання високої техніки" як рецепта для переходу зі стану Грицівського до стану Шекспірівського? Хіба ж Старицькому можна відмовити, що він не "поглиблювався духово", хіба Вороний і Філянський не "горіли мистецтвом", хіба не чули ми про високу "тьохніку" драмороба Корнійчука, але чи допомогло це їм, щоб воно стали Шекепірами й Ґете? А що таке за птиця їх половинчастість"? Де критерії для цього "схоплювання", ще й у нашій бурхливій добі? Чи не ліпше іноді тримати в руці оту синицю сповидну "половинчастість", ніж шукати зa журавлем у небі — "синтетичністю" сумнівної вартости й певности? А кого ж уважати за поточної доби "гігантом", "шпилем", а кого пігмеєм — низиною духа, коли цей самий дух не знає, де йому краще притулитись і зберегти себе: на верхів'ях неозорих, чи в юрбі, десь у пивниці протилітунської громадської охорони? Хіба ж не слушно писав Тичина в хаос доби 17-го, що
справжня муза неомузена
десь там на фронті, в ніч глуху
лежить опльована й залузана
на українському шляху...
— а зовсім не там, де їй офіційно призначували місце.
Вчорашні "гіганти" Европи — автори "Чарівної гори", "Уліса", "По той бік Свана", "Жана-Христофора" і інші — сьогодні забуті. На їх місце прийшов хтось інший (щоб не бреньчати прізвищами), а хто буде завтра "гігантом"? Чи не краще почекати, аж вляжеться хуртовина й справжні гіганти як Монт-Блани духовости покажуться в блиску й славі своїй ізза мороку щодення й поточности? Чи не краще пождати з рецептами творчости? Що ж торкається "щирости — передумовини в мистецтві", то такий собі чоловічок, Ріхард Ваґнер по імені, твердив, що "мистецтво починається там, де кінчиться життя". Чи не "щирість", не "необбріханість" натуралістів довела до того, що один театральний критик, вийшовши із залі після постави натуралістичної п'єси, таки не витримав і написав "які ж проте свині — ці люди"...
Фіґаро, друже мій, коли б лікарі писали такі рецепти для лікування нашого тіла в такому стилі, ми — пацієнти збунтувались би і ймовірно зарахували б їх до фушерів. Але ліків спрагнена душенька наша, ще й у військовий час, мусить сприймати вищезгадані лікувальні рецепти без апеляції. Сura te ipsum, любий докторе. "Від неясности визначень, від комунарів, від узагальнень, від громокиплячого кубка пишнобарвних фраз, вилікуй мене, Ескулапе всіх докторських душ!"... порадьмо таку молитву щоденну знахарам нашої духовости.
ПРО РЕКЛЯМНИЙ ІНДИВІДУАЛІЗМ ЕВРОПЕЙСЬКИЙ І PRO DOMO SUА
Умовмося насамперед, любий Фіґаро, про який індивідуалізм нам ідеться? Індивідуалізм Байронів, гордих і недоторкальних пустельників серед юрби, Леопарді, (що казав "я не збираюсь предметом моїх пісень вибирати потреби віку. Це справа крамарів і купців піклуватись ними"), чи індивідуалізм Гавптмана й Ібзена, що славлять людину як борця-героя з усіма темними силами в ім'я суспільства? Індивідуалізм хоровитої поезії символістів чи могутній конструктивний індивідуалізм Лесі Українки? Індивідуалізм романтиків XIX ст. чи неоромантиків XX? Метлинського, чи Хвильового?
"Европа — як демон індивідуалізму"?! А Чарльз Діккенс — глибоковідданий друг і захисник покривджених долею, вбогих і погноблених? А Тарас Шевченко — обличитель людей лукавих? А Віліям Текерей, що таврував людські пороки? А Жорж Занд в другій половині свого життя, а Марко Вовчок? А Бальзак, а Золя? Невже таки споконвіку Европа спирала свою духовість на отому виключному індивідуальному "я"?
Не хочемо бренькати іменами, але проти когорти філософів на чолі з геленськими, яку виставив скромний доктор для підтримання своєї атаки на "масовізм" Европи, ми могли б виставити не менш поважну фалангу таких філософів, що займали якраз протилежне становище. А втім, хіба індивідуалізм, напр., Ніцше (якого теж кличе наш скромний доктор на підмогу, щоб доказати, що европейський дух був завжди ворогом юрби) не є проповіддю нового аристократизму, який ісповідує культ мас і накладає на особистість важку відповідальність: нести маси до великих цілей?...
Заратустра любить того, хто приносить себе в жертву землі, на те, щоб вона стала колись власністю надлюдини. Заратустра вимагає від людини, щоб вона була паном самого себе, владарем своїх почуттів. Життя нової людини — це самопожертва, його свобода — це лиш омана. І історія европейських народів і наша сучасність вчать нас, що без підґрунтя мас нема героїв. Обережно, любий Фіґаро, з тим патентованим европейським індивідуалізмом. Не спрощуйте й не опростачуйте проблеми, як радить нам сам скромний доктор. Шануйте, Фіґаро, індивідуалістичну природу провідних ідей Европи, але не забувайте про масу, що дає тим ідеям зростання й життєву силу. Індивідуаліст — европеєць, жорстокий і не знає милосердя, ненавидить юрбу, але не може відділити себе від інтересів людства, а його самітність — це плід пристрасного шукання за правдою, плід страдницької журби про людство.
А тепер pro domo sua. Йдеться про статтю "Демон театру" (Наші Дні ч. 7), думки якої спотворено в "Крак. Вістях" добр. Нигрицьким і в такому ж спотвореному вигляді перебрано скромним доктором. На ніяку довжелезну низку прізвищ европейської літератури я не покликувався, щоб доказати, що мистець мусить стати лицем до маси, а, поперше, покликувався тільки на одно прізвище (А. Шатобріяна) як доказ тотожности духових і культурних течій в цілій сучасній Европі, а не як привід до малпування.
І не на поклін до юрби, до маси має іти мистець, як це мені інкримінують, а по владу над нею. Наведу дослівно мої слова, щоб баламутство, як кажуть, не ширилось:
"індивідуалістичні, естетизуючі методи були б перестарілими... лицем до маси (племінности, нації, суспільства) повинен стати кожний мистець.
Отже йдеться тут не так про ідеї, як про методи мистецтва, бо
...драматург одержимий демоном, уміє найти дороги
до почуттів маси і то не стаючи її рабом, не творячи під "смак" глядача, а здобуваючи владу над душами.
І ще раз підкреслюю наприкінці:
"новий український театр повинен... найти шлях до влади над суспільством, не ставши його лакеєм".
Здається, різниця між цими думками і інкримінованим голошенням "масовізму" (може ще в дусі якогонебудь "пролеткульта", докторе?) якась то існує? Чи "wschistko jedno"? Перекручування тексту, спотворювання думки має за собою в нас вже поважні традиції. Недавно показувано нам наглядно, як для публічного вжитку фальшовано цитати з М. Драгоманова, шарлатанським звиком, гадаючи, що ніхто не піде провіряти цих псевдоцитат. Vivant seguentes!
Скромний доктор занепокоївся бренькітливими прізвищами. Він, як той вірменин з анекдоти, що побачив вперше у зоологічному саду жирафу, ввесь ходив довкруги неї й приговорював "не може бути" (такого звіря на світі). Бачите, Фіґаро, хоч доктор і ремствує, але таки може бути, бо коли ми називаємо якісь імена, то вони є для нас символами й синонімами цілих або деяких епох в історії світової культури. Такий є звик в Европі, такий був до недавно й в Україні. Ось, напр., ми називаємо Шіллера, Стендаля, Ґоцці, Гюґо. Може зчасом до цих імен додамо те чесне імення скромного доктора. Чому ж тоді "не може бути?" На це не треба й великої ерудиції. Адже ж чистильники чобіт біля львівського театру, що з них деякі також побували на "Гамлеті", напевно уявляють собі Шекспіра як якийсь символ і синонім, (звичайно, в плині їм питоменних заінтересувань).
Що ж до протирічности попереднього твердження про "закорінювання мистця в повітрі". І то дійсно, вжито його, при обговорюванні проблеми еміґраційної творчости, яка, не маючи близько рідного ґрунту, ні рідного довкілля, ні рідної щоденности, а не засимілювавшись з чужою, мусить пускати "коріння в повітря", себто в метафізику, в національну містику, в національну історіософію й історію. Це й характеризувало українських письменників-еміґрантів, Маланюка, Мосендза, Ольжича, Липу й ін. Інша річ, що вони, одірвані од мас, "закорінені в повітрі", мимохіть здобували владу над українськими масами більше, ніж ті, що коло цих мас не тільки жили, але з кропітким старанням про духову "владу наполегливо, одначе безуспішно ходили. І, до речі, досі ходять.
Дорогий Фіґаро, наприкінці декілька слів на тему т. зв. літературної ідеології. Нею займатись доволі важко, мусиш це признати, хоч і легкої руки інших людей нашого брошуркового віку це належить до найлегших і найпоплатніших, в сенсі здобуття швидкої слави, занять худого літератора. Скріб казав, що завжди краще замість чергового літературного маніфесту давати нову п'єсу.
А, напр. Оскар Вайлд твердив, що "мораль мистецтва полягає лише в досконалості обрібки недосконалого по своїй суті матеріялу". Тому вистерігайся, Фіґаро мій (звичайно, коли не хочеш легкої слави, бож "легка річ негідна слави", мовляв П. Орлик), категоричних тверджень, патетичних декларацій, абсолютних аксіом і екскатедральних комуналів, що, як бумеранґ, можуть обернутись знечев'я проти тебе самого, якщо ти не Б. Кроче, Е. Сейєр, Ґ. Брандес, К. Вайс чи інший спеціяліст від прирівняльної літератури европейських народів, літературної критики й історії літератури. Европейський літератор, homo еuropaeus, а зокрема латинянин, особливо в нашу бурхливу епоху, да убоїться надавати своїм essay'ям (недаремно цей жанр називається з англійська скромно лиш "пробою") догматичного характеру. Ми знаємо чимало творів передвоєнного періоду з тієї галузі, писаних з великим темпераментом і ерудицією, як сьогодні своїми внебопальцемпопадальними аподиктичними твердженнями викликають лише регіт. Почуття міри, modus in rebus є питоменне для homo europaeus'a.
Бо як би ти не стремів, наче отой фавстівський янгол, як би ти не борсався, мій добрий Фіґаро, щоб стати "гігантом" або принаймні скромним доктором для проголошування абеткових правд ех cathedra, ти мусиш пам'ятати глузливий вислів Мефістофеля до того ж Фавста:
Du bist am Ende, was du bist...
І МЕЛЯНХОЛІЙНЕ РЕЗЮМЕ
Мило було б відхилити рубець серпанку майбутнього і побачити марш української літератури по мон-блянах европейського письменства, от хоч би поруч такої норвезької. Мило було б почути, що імена наших визначних лунають по світі, як, напр., імена Ібзена, Гамсуна. Чим бо гірші ми від норвежців? Але виходить так: премось і премось з нашими духовими скарбами в Европу, а вона нас таки не хоче. Видавати б нам книги з бандеролями: "made in Ukraine", але, присяйбі, европейський товар, "витримує порівняння", як каже скромний доктор Ростислав, чи що?
Ми не беремось за складання рецепт для нашої літератури, щоб лікувати її від просвітянщини, пилипенківщини, геспероманії, цитатоманії, затруєння французьким перцем. Інші, це роблять краще. Лишімо літературу в спокою. "А ти, Марку, грай" — говорив часто один сучасний український письменник, прислуховуючись до різних спорів на ідеологічні теми. І писав, і писав, і видавав цей Марко. І хто його знає, до чого він ще допишеться, до чого він ще довидається, крепкий Марко.
Доба молодости української літератури поточної доби вже минула. Прогомоніли всі маніфести, всі деклярації, всі дискусії. По різних літературних групах і маніфестах залишився лиш попіл. Вилюдніли зборища літераторів. Одні працюють собі в затишку, а другі, наче послухавши поради Лесі Українки, покинули писати, а пішли "пір'я дерти", бо це заняття й цікавіше і поплатніше. Нема часу на "дерти пір'я" в нашій літературі, на пережовування пережитого, на молочення полови, на повторювання труїзмів, на деклямацію банальностей, нема часу на виробництво "ґеніяльних гігантів".
В грізній, вогненній добі, що бурлить довкруги нас, "не геніїв, з чесних і розумних робітників духа нам треба" — писав колись В. Підмогильний, один із дійсних українців-европейців, один із небагатьох справжніх аристократів української літератури, який був ориґінальним, не заповідаючи наперед своєї ориґінальности, який без пози провінційного arbіtr'a elegantiarum розумів дійсну суть мистецтва, який був українцем, не перестаючи бути европейцем, і навпаки, який пам'ятав бодлерівську засаду, що в зростанні письменника вирішає насамперед не "геніяльність", не саморекляма, не навантаження черепа брошурковими правдами, а "щоденна наполеглива праця".
І таким є не один Підмогильний. Такими є деякі з тих українських письменників, що не гублять в метушні віку здатности власного осуду явищ, здатности власної перспективи. Ті йдуть крізь хляґу й вітри нашої доби, визначеної скромнодокторськими "нескривленими перспективами", ідуть самітньо заулками нашого сонгороду і проказують про себе, слухаючи сурмачів українського "літературного імперіялізму", вічно актуальні слова великого М. Гоголя:
"Як нудно на цьому світі, панове..."
Але й тому нашому Гоголеві, мій Фіґаро, вбивають осикового кола в могилу. Quousgue tandem, о doelissimi doctores?...
[Наші дні, 01.12.1943]
01.12.1943