Січень 1772 року застав Івана Гордовецького, шляхтича з Підгайців, рутенця вірою, у Львові. Він приїхав сюди доброю санною й стояв із челяддю біля Бернардинів, у заїзді, де спинялися подільські подорожні. Іван Гордовецький студіював право в Відні, але з-за грошевих клопотів чи через щось інше покинув Відень і третій рік жив у батька. Стільки знали про нього родичі, брати Гордовецькі, каноніки святоюрської капітули.
Львів замели сніговії. Сніг важко наліг на голі каштани біля арсеналу, на цямбриння водограїв, що замерзли, на вуси вартових біля палати Потоцьких де кватирував ґенерал Кречетніков. Це були дебелі парні, царицині хлопи, як їх тут називано, що вже добрі місяці стояли у Львові. Кречетніков зайняв Галичину й не хотів звідси відступатись, дарма, що, як говорено пошепки, цариця прирекла на таємній зустрічі з Фридрихом та цісарем віддати край, враз із Львовом, австрійській короні. В поголосках було трішки правди, бо австрійський експедиційний корпус стояв на пограниччі, за Карпатами й війна висіла в повітрі.
*
— Тут нас ніхто не чує, — прошепотів шляхтич із Поділля, Іван Гордовецький — враз із камратом, струнким львовянином, в цивільному одязі, 3 трирогом на чолі, вони сиділи в господі під Оленем, що повна була людей. — Що ти зробив за той час, Василю?
Сніг ще був на його величезному кожусі, топися на чорному баранячому комірі. Гордовецький був сам чорний, худорлявий, очі його блищали, ніс мав орлиний, а хоч по худопахольському був одягнений, проте видно було шляхетно-уродженого, людину добрих манер. Другий, Василь мав такі ж бистрі очі.
— На кшталт конфедерації сплели ми тут рутенську змову, брате Іване, все в нас розподілено якслід і на сотою добрих хлопців можеш лічити. Коли матимеш таких хлопців у цілому краю, всі москалі підуть в один день під воду пити...
— Добре єсть, сказав Гордовецький, — йдемо до хлопців зараз, а за тиждень ціла Галичина стане в вогні. Сучі діти, москалі підуть в мене швидко коні пасти. Ти мені говорив про резидента Гохдорфа. Завтра хотів би я з ним бачитись...
— Цісарським велінням резидент Гохдорф відкликаний до Відня, але з Віднем, а радше із штабом корпусу в Мукачеві держимо зв'язок через нового резидента, поручника Данца, барона з Креффельду...
Гордовецький розкpив широко очі.
— Що ти сказав, небоже? Барон Данц-Креффельд резидентом у Львові?
— Те, що чув-єсь, мій пане, — байдуже відповів Василь, — а хіба знаєш його?...
— Знаю з Відня, за студентських часів. Якщо це той, — глухо промовив Гордовецький — не хотів би я з ним зустрічатись. Але може це не той.
— Я говорив сьогодні з ним, — сказав Василь, — як велів мені попередній резидент, розповів йому про все. Про тебе також говорив-єм, пане мій, та він мусів твоє чесне ім'я знати з Мукачева, зо штабу. Естафети гонять від нас щодня через гори. Як тільки край спалахне, цісарський корпус перейде Карпати...
— Запалимо добру бурду цариці, — посміхнувся Гордовецький, — не лиш Кречетникова в Полтві втопимо, але й на Поділля перекинемо полум'я, а то й ще далі. Там гайдамаки тільки чекають на наше гасло... І волинецькі левенці встануть...
— З богом, друже.
Змовники похилилися над записками. Плян повстання це були лиш мрії, це були також шаблі, рогатини, кріси, гармати, порох, а над усе дукати. Так сиділи вони, попиваючи пиво і ніхто не завважив їх в цій димній та п'яній коршмі. Люди, що приходили іноді й шепотілись із Василем, довідувались, що сьогодні опівночі, при вулиці святого Марка мали зібратись керманичі дільниць для списування зброї. На дворі вила хуґа.
*
В цісарськокоролівській резиденції, що містилась коло Арсеналу, світилось. Поручник Данц, звуковий з Віднем через Мукачів тільки що відпустив свого агента, поляка Коховського. Він розбирав з ним справу рутенської каші, що її заварив тут його попередник, граф Гохдорф. Найголовніше, що хотів він ствердити, це було те, чи Іван Гордовецький, керманич краєвої змови є тим самим Гордовецьким з яким він мав прикру історію в Відні, в одному картярському домі. За шахрайську гру, Гордовецький, студент із Галичини, вибив барона по пиці, а крім того і забрав йому прегарну дівку, що починала сходити зорею в Бурґтеатрі, у цісарському балеті. Викликати його на поєдинок барон не відважився, ба справа пахла для нього скандалом. Тепер цей зухвалий панок поліз йому самий у руки. Кoховський описав його вигляд і знав родовід. Це був лиш той Гордовецький, а ніхто інший. Конфедерацію ж рутенів Данц мав у своїх руках. Генерал Кречетніков запросив його й сьогодні на вечерю й партію фараона, петербурзької гри. Данц посміхнувся.
В довгому звіті, що мав відійти з естафетою до Мукачева, він розправлявся нещадно з рутенськими симпатіями свого попередника, доброго графа Гохдорфа. Данц змальовував красномовно всі комплікації, які можуть повстати із підтримування рутенів у Галичині, їхньої акції проти росіян. — Це кий з двома кінцями — писав молодий поручник і він був певний, що його рапорт перешлють до Відня: "на чолі змови стоять не прості люди, а освічені й то освічені в дусі вільнодумних і Богові та династії супротивних ідей. Полум’я бунту, що вибухне тут проти царициних військ обійме ввесь край і селянин, користаючи з нагоди, почне палити і панські двори, як це часто буває. Віденський двір втратить всі симпатії, які він тут має у польських патріотів. Покладатись на рутенів, вважати їх здатними до якоїсь поважнішої ролі не слід. Крім того всього, нема ніякої можливости затаїти перед Петербургом непричетність цісарських резиденцій у Львові та Кракові до цієї ворохобні галицьких попів, хлопів і ремісників. Кречетніков натякав доволі виразно на це, покликуючись на поголоски, що кружляють по Львові. Граф Гохдорф був замало обережний, роздавав рутенцям дукати, а ці їх пропивали в коршмах та голосно говорили, що вони служать цісареві, а не цариці". Внесок поручника Данця був такий: припинити всякий зв'язок із змовниками, цілковито зріктися плянів руської бурди, а підтримувати покищо польських патріотів, які напевно волітимуть бути підданими Австрії ніж Pociї.
Затираючи руки поручник Данц віддав фельд'єґрові листа з написом "Пильне і таємне". Після цього, він накинув ведмеже футро на свій білий кабат — і подався до резиденції генерала Кречетнікова.
*
Опівночі вся дільниця пробудилася од частих пострілів, що залунали крізь заметіль. Один будиночок, який належав до русина-столяра, при вулиці св. Марка був знечев'я, серед ночі, оточений ротою російської піхоти. Вояки, зі штиками на рушницях, заатакували дім, майор крикнув до людей у будинку, щоб піддавались. Але звідти у відповідь вдарили постріли. Вив'язалась стрілянина. Росіянам прислано підкріплення й вони заштурмували дім як було треба. Ворохобники вистрілявши набої кинулись на штики з шаблями й ломами, але їх обезброєно й пов'язано. З п'ятнадцяти змовників, львівських міщан зосталося живими лиш сімох, між ними Іван Гордовецький. Василь зі Львова ліг враз із іншими від московської кулі. Бранців, поранених і скрівавлених закуто в кайдани й під суворою ескортою відвезено до заміру та посаджено в льохах. Гордовецькому дісталась найгірша темниця: по кістки в воді, згорблений, бо, головою досягав муру мусів стояти й ціпеніти день і ніч. На десятий день його викликано на допит і тортуровано на дибах. Мусів сказати все, що знав про змову та про пляни змовників. Але не сказав нічого. Тільки очі його гнівно блиснули, коли його запитано про зв'язки з поручником Данцом. Він і так знав, хто його видав росіянам. Після допиту Гордовецького посаджено в тюрму Доротки, в круглу келію, де не було світла, але хоч було сухо. Прикутий до стіни, ходив так уколо, день і ніч. Ще раз покликав його до себе генерал Кречетніков, що видав колись ляхам Гонту й закатував Залізняка й питав його про змову. Але й на цей раз Гордовецький нічого не сказав. Так і забуто його. Восени 1772 р. хоч-не-хоч мусіли російські війська залишити Львів, що став тепер столицею Галичини й Володимирії, коронного краю. Москалі відходили так швидко, що не мали часу забрати із собою в'язнів зі справи шляхтича Гордовецького. А цісарці в свою чергу були заклопотані окупацією, так, що нікому не в гадці було провіряти, справедливо чи несправедливо сидять в'язні по львівських льохах. Автім, комусь залежало на тому, щоб справа не вийшла вверх. Враз із кількома секретними в'язнями Гордовецького все ще закутого в кайдани, вивезено на виказ резидента одної листопадової ночі зі Львова, в західньому напрямку. Відділ цісарських уланів супроводив теліги із в'язнями. Але під Тарновом двох в'язнів, скованих разом, найшли догідну хвилину, знепритомнили вояка, вдаривши його кайданами по голові й втікли в ніч. Вони не хотіли їхати до Оломунця, де, як говорили їм по дорозі вартові, люди гнили до скону кам’яних мішках глибоко під землею. Судові асесори викреслили ім'я Гордовецького, надзвичайного в'язня й здали справу в архіви. Так закінчилась львівська рутенська бурда з зими 1772 року.
*
В битві під Джерментаун, року Божого 1776, під прапорами Ґеорґа Вашінґтона, що бився проти англійської навали за свободу Америки, відзначився молодий поручник, Іван Гордовецький з Галичини, що перебіг в армію повстанців з наємних бравншвайґських відділів. Англія бо воювала купованими вояками. Цього самого поручника ранено згодом під Саратогою. Він називає себе часто сином тієї країни, що завжди прагне свободи.
[Краківські вісті]
07.02.1943