Із cпогaдiв У. С. С.
Перші днї гарячого серпня 1914 р. На півночі гудїли гармати, а ночами червоні луни на небі сповіщали, що вже почав ся "крівавий танець."
Селом переходили полки військ. Обтяжені, змучені та запорошені, ледви тягнули за собою ноги. Проступали дорогою на північ. Йшли там, де гудїли гармати, де ночами багрили небо ясні луни, де пожари, смерть і слава всуміш веселили або смутили людські душі. Та вони не були сумні. Сміялися, викрикували дещо дотепного до жінок, що, залиті сльозами, стояли при дорозї, а одна сотня співала тужну вояцьку пісню:
Терном, терном, там доріжка іде,
Тов доріжков офіцири ідуть,
За собою много воська ведуть.
А за ними отець, мати іде
Та за сином жалування несе...
Сумна мельодія піснї дивно настроювала душу. А вони йшли дальше, гинули в куряві пороху та продовжали пісню:
Ой, ти сину, ти дитино моя,
А де-ж твоя люба — мила дружина?
В чистім полї там висока могила
Тай там моя люба — мила дружина.
Ой, ти сину, ти дитино моя, —
А де-ж твоя перстеника золота?
Ой, дав же я тарабанщикови,
Щоб по минї тарабан вибивав...
Сірі ряди посувала ся все дальше й дальше. А відгомін сумної піснї котив ся надрічними лугами й гинув у зеленім лїсї...
_______
Українські Сїчові Стрільцї були в Карпатах. Я був також між ними. Сливе щоденні бої з Москалями приневолювали забувати на все. На думцї був лишень ворог і визволеннє рідного краю.
То було по битві в селї Під. — Москалї подали ся назад, а нас перемучених змінили инші сотнї. У напів-зруйнованім селї ми спочивали. Я сидїв під розваленою хатою й варив собі їду. Нараз до моїх ух долетїли жалібні зойки. Я вибіг на вулицю. Моїм очам представилося сумне видовище. Два чорні Румуни — санїтети несли на ношах напів прикритого сїрим плащем жовнїра. Лице його окрівавлене, очі замкнені. За ними йшла жінка й чоловік, в обідраних кожухах, чорних сорочках, босі. Сивий уже чоловік мовчки ступав за санїтетами, а жінка ломила руки та кричала плачучи:
— Ти до дому прийшов, синку? Ой, не такого я тебе визирала... Несуть тебе, несуть... Ой, волїла була я не діждати бачити сього... — заводила бідна та рвала сиве волоссє на голові.
За ними йшов гурток жовнїрів. Оболочені, занедбані. Вертали з недавньої битви, а тепер відпроваджували вбитого товариша на вічний спочинок. Він згинув в оборонї рідного села й тепер бідні батьки провадять його до гробу.
Не знаю, чому жовнїри стиха співали тужну пісеньку:
Терном,терном, там доріжка іде...
Тай за сином жалування несе...
Чи тим хотїли вони завдати більшого болю нещасним батькам, чи може та пісня була в них похоронною, — також не знаю.
...А за ними отець, мати іде
Taй за сином жалування несе...
— співали вже далеко. А я стояв і думав. Думав над піснею про тернову доріжку. Менї пригадало ся рідне село, пригадали ся й ті полки, що, співаючи її, машерували через моє село на "крівавий тан."
І той, котрого недавно понесли, також ішов терновою доріжкою та знеміг ся й упав обезсилений, упав поцїлений ворожою кулею. Я нагадав собі, що і я простую тою доріжкою, враз з сїчовим товариством.
— Хто знає? може й я сьогоднї-завтра впаду на нїй, як той, котрого недавно я бачив? Та не заголосить по мені нї рідна мати, нї батько не буде йти за холодним трупом сина... Вони далеко, за кордоном ворогів. Хиба товариство заспіває менї в останнє... — так думав я та йшов дальше терновою доріжкою життя....
[Вістник Союза визволення України]
02.04.1916