(Вражіння).
— "На небі зірка ясна засяла і ясним світлом сіяє"...
Місяць роскішно виплив зза хмар і так любо-любо заглядає кождому в очі, в кожде віконце, в кождий закуток...
Так багато-багато нагадує такий вечір...
Спомин мучить голову, думка летить у рідні сторони, мимоволї бачиш себе хлопчиком, закутаним в кожушок та з насуненою на очі шапкою, у великих батькових чоботах... З тобою братчик або товариш, в руках прутики, щоб обганяти ся від псів... Від хати до хати, попід маленькі віконця, ясні від світла, ходиш і пискливим голосочком звіщаєш, що народив ся маленький Дитина-Спаситель...
Мимоволї переносиш ся думкою в ті безжурні дитячі лїта...
Гай-гай, безжурні — щасливі лїта!!..
І глянеш по собі. Знову новий спомин, свіжа думка...
Сїрий однострій, сїра — придимлена душа...
Якось недовірливо твердиш, що се вже третє свято Різдва Спасителя стрічаєш в сїм мундурі... Перший в снїгах Карпат, другий на степах Поділля... А все той мундур на тобі, все щось нове стрічає він, тільки нїчого нового не приносить сам...
Буденщина, одноманїтність...
Здаєть ся, Кіш дрімає, спить, завмер на сей вечір, щоб не мучити себе споминами...
Але глянеш попід вікна.
При столї, освіченім двома свічками, мати й гурток дрібних дїточок, а побіч них відріжняють ся сильно сїрі сильветки... Се сїчове брацтво заступає брата, сина, батька покинутим сиротам... Споживають вечерю, колядують, сумують і розраджують одні других разом, а голосні хлипання матери, сестер і дїточок заглушує врочиста пісня:
У Вифлеємі нинї новина...
Лиш один місяць пливе повагом у хмарах і нїби усміхаєть ся весело та шепче:
— Хто поміряєть ся щастєм зі мною сьогодня? Хто?...
Блестить ожеледою дорога, а по нїй снують ся повільно люде...
Люде, чи тїни їх?.. — щось питає тебе.
Справдї, люде, чи тїни?..
Похилені, закутані в ріжнобарвні одїння, з попідпуханими від плачу очима, з лїнивими, сплячими рухами... А думки нїмі, заковязлі, закуті...
Між ними й сїрі одїння. Се сини оттих тїней, се їх найкращий квіт... На їх лицях, молоденьких — пожовклих лицях байдужність...
Життє навчило, якими бути, як заховувати ся супроти нього...
Як звичайно, прибрані в то саме одїннє, як звичайно, йдуть з посудинами по харч, як звичайно, думають... Душевні чуття закаменїли почасти вже...
Не дивниця, не перший раз переживають подібні хвилї й не в таких обставинах... Їм байдуже все... Призвичаїли ся вже...
Довкруги буденність, одноманїтність...
І так проминають свята... Так тихо, понуро, сумно...
Лиш малі колядники своїми тоненькими голосочками пригадують, що не буденний воно день...
А ти стоїш, крутиш ся у тім окруженню, де снують ся тїни й за якими кождий крок, зрошений сльозами, волїчеть ся за ними слїдом чорний смуток і жаль, а серця тріскають від болю й терпінь і питаєш ся — кричиш:
— Невжеж се свято веселости?...
Гине в атмосфері понурости й омертвіння твоє питаннє, не діждеш ся відповіди, не діждеш ся так довго, доки не зашумлять над твоєю головою крила ангела мира...
Кіш У. С. С. 10. І.1917.
[Вістник Союза визволення України]